Пункт пропуску «Станиця Луганська». Куди йдете? В Європу!

Контрольний пункт в’їзду/виїзду «Станиця Луганська» на лінії розмежування єдиний у Луганській області. Він з'єднує окуповані райони області з Україною. Пішохідний перехід весь час забитий людьми: і в будні, і у вихідні.

Вздовж дороги, яка пролягає між українським пунктом перетину з боку Станиці Луганської і блокпостом бойовиків з боку Луганська встановлені знаки «Стоп. Міни», дорогу і поля розмежовує колючий дріт. На українській частині пункту перетину кілька десятків військових з автоматами і кілька сотень громадян. Усі вони чекають своєї черги на пішохідний перехід. За словами солдатів, подібні черги є і на тому боці. Щодня кількість зареєстрованих переселенців у Станично-Луганському районі зростає, більшає і кількість перетинів. Зростає і соціальна напруга у селищі і в районі.

Порушення державного кордону – не злочин?

«Чому ви нас зараз знімаєте? Ви краще ранком приїздіть. Тут буває стільки людей, що не проштовхнутися!» – емоційно каже одна з жінок, які перетинають лінію розмежування. Ще одна літня пані розповідає, що живе у Луганську, там має квартиру, а на підконтрольну Києву територію їде по пенсію. Зупиняється у Станиці Луганській у родичів, тому за помешкання тут платити не потрібно. «Це добре, що є родичі. І у них погостюю, і пенсію отримаю. Гроші до Києва донці пересилаю, їй потрібніше», – розповідає жінка. Аби потрапити на той бік лінії розмежування, потрібно від 20 хвилин до двох годин – залежно від напливу народу. Це з українського боку. Не під диктофон місцеві розповідають, що вийти з окупованої території до Станиці Луганської легше.

Представники влади кажуть про близько 5 тисяч осіб, які щодня перетинають лінію розмежування. За словами голови обласної військово-цивільної адміністрації Юрія Гарбуза, на підконтрольній території Луганщини зареєстровано 268 тисяч переселенців, половина з яких мають постійні контакти з тією стороною. Проте реальні цифри встановити досить складно. Люди часто не користуються легальним пунктом перетину. Вони добираються в окуповані райони територією Росії, а потім повертаються в невстановлених місцях. При цьому розуміють, що не маючи штампа в паспорті про перетин російського кордону, ідуть на порушення закону. «Виїжджають з Луганської області через Краснодон, а заїжджають в Україну через Мілове і Марківку (не контрольовані Україною російсько-українські прикордонні пункти пропуску)», – пояснює перший заступник Луганської військово-цивільної адміністрації Юрій Клименко.

Нині в області складено вже близько 40 тисяч протоколів про адміністративні порушення через незаконний перетин кордону. Місцеві суди не справляються з розглядом цих справ. «Вони фактично не розглядаються», – визнає перший заступник прокурора Луганської області Віталій Мичка. За його словами, в області немає жодного вироку навіть у справах тих, кому прокуратура все-таки змогла висунути обвинувачення в незаконному перетині кордону. Причина – у місцевих судах бракує суддів, дефіцит кадрів становить 60%. Тому пріоритет надається справам про тероризм. Прокурор пропонує стати на місце людей і послабити, призупинити або й скасувати норми, які встановлюють покарання за порушення перетину кордону. «Люди просто змушені порушувати закон, бо держава цей перехід повною мірою забезпечити не може. Спільно з Луганською військово-цивільною адміністрацією ми говорили про необхідність призупинення, але законодавець на зустріч не йде», – каже Мичка.

З Луганська до Станиці на човнах

Місцеві знайшли масу способів, щоб обійти легальний пункт перетину. Люди користуються забороненим переходом через село Трьохізбенка, підриваються на розтяжках, говорить перший заступник Станично-Луганської райдержадміністрації Сергій Ісаєв. Однак навіть страх затримання чи й смерті не зупиняє, бо єдиний легальний пункт перетину «Станиця Луганська» забитий людьми вщент. В рекордні дні кількість людей, які перетинають лінію розмежування, доходить до восьми тисяч. Це при тому, що за робочу зміну, як планувалося, переходом користуватиметься 1,5-2 тис. людей. Через те, що за весь час збройного конфлікту в області не вдалося відкрити інші пункти перетину, ситуація залишається напруженою. «Вибачте, але ми не встигаємо прибирати туалети», – бідкається Юрій Клименко.

Контрольний пункт пропуску «Станиця Луганська» було відкрито наприкінці жовтня 2015 року, а фортифікаційну споруду тут звели у травні 2016-го.

Українська влада давно обіцяє відкрити в Трьохізбенці ще один пішохідний перехід, але бойовики заперечують проти таких планів. Найбільш кмітливі виходять зі становища: перетинають лінію розмежування на човнах через Сіверський Донець у районі Трьохізбенки чи села Лобачеве, адже великий залізничний міст через річку в районі Станиці Луганської було зруйновано ще у січні 2015 року. Є й дерев’яний перехід, «який тримається на чесному слові», кажуть місцеві. Україна обіцяє звести металеву конструкцію, але без гарантій того, що її не зруйнують чи не захоплять, розпочинати роботи ніхто не збирається. «Окупанти рік тому перейшли через Сіверський Донець, через міст, і встановили свою фортифікаційну споруду, чим звели на нуль наші намагання відбудувати міст. Міжнародні організації з тією стороною перемовляються», – кажуть чиновники в обласній адміністрації.

Проблема з переходом існує і біля селища Золоте, де також українська влада воліла б відкрити пункт пропуску. Там, у районі шахти «Родіна», є ділянка, де люди намагаються перетнути лінію розмежування і часто наражаються на міни.

Мінні поля у Станично-Луганському районі вздовж лінії розмежування є всюди. Однак далеко не всюди на це вказують попереджувальні таблички про міни так, як на КПВВ «Станиця Луганська»

Чому кількість переселенців зростає

До війни у Станиці Луганській проживало близько 14 тисяч жителів, у Станично-Луганському районі – близько 50 тисяч. З тих місцевих, які отримують соцвиплати і пенсію, залишилися нині в селищі і в районі приблизно 9 і 15 тисяч. Проте точну цифру знову ніхто не назве. За словами першого заступника голови Станично-Луганської райадміністрації Сергія Ісаєва, гуманітарну допомогу отримує дев'ять тисяч жителів Станиці, майже всі з них пенсіонери. Хоча не факт, каже він, що хтось не прийшов і за двох гуманітарну не забрав. «Контингент, який залишився, – це люди похилого віку, які категорично не бажають залишати свої домівки. Молодь уся виїхала. Чоловіки просто тікають, боячись бути призваними до армії», – пояснює Ісаєв. Якщо місцеві виїжджають, то кількість пенсіонерів, які прямують на підконтрольну територію, та інших переселенців зростає. Нині в Станично-Луганському районі зареєстровано 10 150 переселенців, звітує начальник управління соціального захисту населення Станично-Луганської райдержадміністрації Віктор Захаров. Щомісяця їх кількість збільшується на 500 людей. За даними чиновника, серед усіх переселенців 85% – пенсіонери.

Не дивно, що люди з навколишніх міст і сіл прямують саме до Станиці Луганської. Від Луганська звідси всього вісім кілометрів. Враховуючи, що саме тут єдиний легальний пункт перетину, більшість громадян обирає саме цей населений пункт, аби зареєструватися і отримати виплати. «Легше ж перейти річку Сіверський Донець, простояти три години чи півдня тут, ніж їхати у Сватівський чи Біловодський район і там оформлюватися», – каже Захаров. Окрім того, багато жителів обласного центру мали і мають у власності в Станиці Луганській дачні ділянки разом із будиночками. І цим користуються, аби заробити на переселенцях, поселивши їх у себе.

Чиновник каже, що далеко не всі хочуть отримувати соціальні виплати чесним способом. «Ми встановлюємо, чи правомірно надавати таким людям довідки переселенців, надавати соціальну допомогу. Бо виходить так: захотів стати переселенцем, ставиш у полі вагончик і заявляєш, що я – переселенець, платіть мені», – пояснює Віктор Захаров. Як чинити з такими дачниками, районна влада поки що не знає, з кінця минулого року чекає роз’яснень від Міністерства соціальної політики.

Українська влада вже два роки намагається обмежити потік псевдопереселенців, так званих туристів, які їздять лише за пенсіями і соцвиплатами на підконтрольну Україні територію. У березні 2015 року уряд ухвалив постанову, зобов’язавши міграційну службу щоквартально перевіряти внутрішньо переміщених осіб на предмет їх проживання за вказаними у соцслужбах адресами. З 2016-го функції перевірок перейшли до управлінь соцзахисту, Міграційна служба просто не справлялася з цим завданням через брак кадрів. «Якщо перевіряємо і нікого немає вдома, просто залишаємо повідомлення про те, що ми були, – розповідає Захаров, визнаючи недосконалість такого методу виявлення «туристів». – А якщо застаєш цих людей, то вони пояснюють свою тривалу відсутність у Станиці необхідністю чи то лікарню в Луганську відвідати, чи пошуками житла на тому боці». Іншими словами, вигадують будь-які пояснення, чому не проживають за місцем реєстрації, однак соцдопомогу або пенсію отримувати продовжують.

В очікуванні соціального вибуху

Місцеві жителі, які ніяк не пов’язані з захопленою територією, не вдоволені нерівністю. Мовляв, громадяни, які курсують сюди з Луганська, мають навар з окупації: отримують виплати і від України, і від окупантів. Про зростання напруги говорить керівник апарату Станично-Луганської райдержадміністрації Олексій Гавриш: «У нас у районі зруйновано більше трьох тисяч будинків (5–10% житлового фонду). 260 споруд узагалі не підлягають відновленню. Власники цих квартир і будинків ніякої допомоги від держави не отримують».

Начальник місцевого відділення «Укртелекому» Володимир Радченко має знайомих на окупованій території. Він розповідає, що пенсії у колишніх шахтарів, порівняно з іншими категоріями громадян, там високі. Якщо в Україні ці люди отримують 4500 гривень, то на окупованій території 9 тисяч рублів, що приблизно дорівнює українським виплатам. За його словами, ціни у Станиці зростають, бо у багатьох людей, які отримують гроші і там, і там, на руках значні суми. Через це місцевим, котрі не мають зв’язків з окупованими територіями, стає важче жити, бо виробництва, бізнесу в районі немає, заробити ніде. Навіть улітку, коли жителі Станиці продають городину, везти її потрібно на непідконтрольну територію, бо в Сєверодонецьку невигідно, там дешевше, розповідає Радченко. «Ми всі тут були під обстрілами, і вдень, і вночі надавали людям допомогу, по підвалах ховалися. А статусу ніякого не маємо. Натомість є інші люди, які, зокрема, у нас працювали (в управлінні соцзахисту), вони вже мають статус, отримують допомогу. А ми ж їх обслуговували», – пояснює Віктор Захаров.

За словами Олексія Гавриша, цього року значно зросла кількість звернень громадян на урядову гарячу лінію. Люди скаржаться і на переселенців, і на повільні темпи відновлення житла. Бо окрім міжнародних фондів ніхто приватні будинки не відновлює. Далеко не всі з приїжджих «туристів», які подорожують з окупованих територій, лояльні до українських військових. «Ставлення до нас десь 50 на 50», – розповідає один із солдатів. Тим часом «туристи» дражнять місцевих. «Коли люди ідуть сюди з тієї території і їх на пункті пропуску питають: куди йдете? Вони відповідають: у Європу! Звичайно, знущаються», – каже Володимир Радченко.

Михайло Глуховський, «Главком»