Російська опозиція. Десять хибних уявлень
Чи всі противники Путіна - винятково щирі та волелюбні демократи?
Знову російська опозиція протестувала в Москві – знову протести були брутально подавлені режимом Путіна. Відомого критика Кремля Олексія Навального кинули на 30 діб до в‘язниці, сотні людей по всій Росії заарештовані.
Хто ці люди, які регулярно стають до бою проти Володимира Путіна? Уявлення про те, що йдеться винятково про щирих та волелюбних демократів – хибне. Як і думка, що дисиденти в Росії не можуть бути небезпечними для Володимира Путіна.
1. Опозиція – це демократична альтернатива
На жаль, це відповідає дійсності лише частково. Вона (російська опозиція – ред.) є вельми пістрявим, різноманітним конгломератом, спектр якого сягає від «правовірних» лівих аж до крайніх правих.
Ліберальні представники опозиції – такі, як колишній чемпіон світу з шахів Гаррі Каспаров – звинувачують своїх соратників у тому, що вони насправді борються не так проти авторитарної путінської системи, як проти самого Путіна.
Опозиція вкрай далека від «демократії чистої води»; якщо вона прийде до влади, а навряд чи це може статися найближчим часом, то Росія в жодному разі «з учора на сьогодні» не перетвориться на правову демократію західного зразка.
З другого боку, мирний перехід влади став би вирішальним кроком у бік демократії та свободи.
2. Опозиція проти путінського націоналізму
Олексій Навальний, організатор минулих протестів та «уособлена надія» опозиції, відомий своїми націоналістичними та ксенофобськими висловами. Його прибічники зауважують, що це залишилося в минулому і взагалі – не було основною темою його політичних висловлювань. Ліберальні союзники, в свою чергу, звинувачують Навального та інших відомих опозиціонерів – таких, як Михайло Ходорковський – в тому, що ті заграють з націоналізмом – наприклад, у тому, як вони характеризують захоплення та анексію Криму.
На жаль, справді численні націоналістичні заяви з лав опозиції повинні розглядатися в контексті того, що Путін та його пропагандистські ЗМІ затято роздмухують подібні настрої. В боротьбі за симпатії людей, певні частини вельми різноманітної опозиції намагаються «осідлати» цю хвилю.
3. Опозиція може перемогти Путіна на виборах
«В Росії є лише один виборець і він сидить у Кремлі» - заявив нещодавно Гаррі Каспаров. Під час виборів застосовуються масові фальшування, результат відомий заздалегідь – критикує опозиція, і з усього, що відомо про це, вона має рацію.
Окрім того, під час передвиборної боротьби опозиції чиняться потужні перешкоди, ЗМІ роздмухують кампанію ненависті проти неї та розповідають про кампанію однобоко. З таким передвиборним фарсом, яким, скоріш за все, стануть і президентські вибори 2018 року, в опозиції нема жодного шансу.
Дуже багато вказує на те, що Навального взагалі не допустять до виборів.
Під час чесних виборів із застосуванням чесних засобів та чесним доступом до преси, шанси опозиції виглядали б зовсім інакше.
4. Опозиція не загрожує Путіну
Історія диктатур демонструє, що маленькі опозиційні групи можуть стати великою небезпекою для загрубілих авторитарних структур. Економічна криза, тотальна корупція та сваволя у Росії ведуть до глибокої недовіри до держави.
Переважна більшість людей, щоправда, мовчать – частково через страх, частково – тому, що вона ведеться на націоналістичні заклики Кремля.
Серед еліти ж та серед невеличкого за кількістю середнього класу, навпаки, панує масове розчарування путінським курсом на конфлікт із Заходом; ці люди бажають безперешкодно торгувати із Заходом. Тому видима підтримка Путіна – мовби суфле: красиво виглядає, але є роздмуханою, та ще й знаходиться під загрозою дуже швидкого «здуття».
5. Опозиція фінансується Заходом
Західні фонди – такі, як Фонд Аденауера, Белля та Еберта – справді займаються демократичним просвітництвом у Росії, хоч і стикаються з потужним спротивом. Але іноземними «агентами впливу», якими їх бачить Кремль, вони не є – той, хто так вважає, страшенно перебільшує їхню роль.
Так само нема жодних доказів масивного фінансування опозиції західними країнами – а в путінській «поліцейській державі» їх можна було б дуже швидко знайти та продемонструвати, якби вони були.
Щоправда, гроші із Заходу опозиція або близькі до неї ЗМІ й справді отримують – але, насамперед, від багатих російських критиків Кремля, які були змушені втекти на Захід, позаяк за правління Путіна критика, спрямована проти нього, перетворилась на кримінальний злочин.
6. Опозиція безнадійно роздроблена
Так, роздроблена. Але не безнадійно.
З одного боку, деякі критики Кремля скаржаться, що багато опозиційних політиків зневажають своїх соратників ще більш, ніж Путіна. Справді, роздріб та кількість внутрішніх конфліктів всередині опозиції – просто величезні. Це пояснюється, з одного боку, зовнішніми обставинами, переслідуванням та утисками, які роблять неможливими нормальну опозиційну роботу і компроміси.
Протиправні дії спецслужб також розколюють опозицію – наприклад, таємно зроблене секс-відео з екс-прем‘єром Касьяновим, оприлюднене напередодні виборів до Думи, яке, окрім інтимних сцен, містить також його власні злі коментарі про інших опозиційних політиків.
Проте, Олексію Навальному вдалося своїми викриттями і протестами згуртувати опозицію. Соціолог та публіцист Ігор Ейдман каже, що інші відомі лідери опозиції є «генералами без армії». Багато хто з них віддали свою підтримку Навальному та погодилися з тим, що він стає керівною фігурою. Саме це робить Навального таким небезпечним для Путіна.
7. Опозиція не має жодної підтримки в населення
Справді, підтримка опозиції зовсім мала, якщо порівнювати її з усім населенням та вивчати результати опитувань. Але опитування для диктатури, якою є путінська Росія, є лише умовно значущими. «Більш ніж чверть опитуваних відкрито визнають, що вони бояться давати правдиві відповіді» - розповідає Ігор Ейдман, який раніш був віце-шефом соціологічної служби в Москві: «Неофіційні цифри – набагато більші».
Треба ще зважати на те, що керовані ЗМІ ведуть проти опозиції масовані кампанії – наприклад, зображаючи її лідерів як фашистів. Нещодавно з‘явилося відео, яке порівнювало Навального з Гітлером.
Те, що десятки тисяч людей, незважаючи на це, вийшли на вулиці по всій країні – хоч і розуміли, що ризикують опинитись за це в тюрмі чи навіть отримати багаторічні строки ув‘язнення – демонструє неабияку підтримку опозиції.
Навальний, на відміну від багатьох своїх колег-опозиціонерів, висуває соціальні теми наперед. Він каже про те, що засмучує багатьох людей. Це теж робить його небезпечним для Путіна.
8. Опозиція сидить у парламенті
В Думі, нижній палаті російського парламенту, є кілька партій, які називають себе опозиційними: комуністи, націоналістичні ліберал-демократи та партія «Справедлива Росія» спільника Путіна Сергія Миронова. Але фактично, ці партії нагадують, скоріш, «блокові партії» часів «Наш дом Россия», а не справжню опозицію. Їх критика уряду вельми обмежена, у важливих питаннях вони «стоять струнко» перед Путіним
Тому критики називають їх «оперетковою опозицією».
9. Опозиційні демонстрації недозволені
Ця хибна інформація вперто поширюється також і в західних ЗМІ. За російським законодавством, демонстрації не мають бути дозволеними. Досить, якщо організатори просто сповістять про них.
У цьому випадку офіційні органи можуть лише в чітко регламентованих випадках та строки розпорядитися про перенесення демонстрації до іншого місця – наприклад, задля безпеки.
Проте, офіційні установи регулярно ігнорують ці законні вимоги та звинувачують опозицію в тому, що її демонстрації не були дозволені.
10. Опозиція вдається до провокацій
«Навальний загострює ситуацію», під час останньої демонстрації йшлося про «цілком непотрібну провокацію» - таке можна було прочитати в одному з коментарів німецької інформаційної агенції «Deutsche Welle» (DW).
Подібні заголовки є грубою плутаниною.
«Увечері перед заходом Навальний несподівано закликав своїх прибічників, аби вони зустрілись зовсім в іншому місці» - тобто, «не в дозволеному» - розповідає стаття (знову ж таки, використовуючи хибне уявлення про «дозвіл»).
Щодо цього коментаря DW публіцист Микола Кліменюк написав у Фейсбуці: матеріал «жодним словом не згадує підстави, які призвели до цього рішення. А саме: що офіційні установи чинили масивний тиск на підприємства, до яких організатори звернулись по технічні послуги. Напередодні була отримана остання відмова і це стало для організаторів цілковитою несподіванкою. Не було ніякої звукової апаратури, ніякої сцени, нічого. Й лише тоді Навальний закликав своїх прибічників вийти у місця офіційного свята (у день протестів країна відзначала День Росії) лише з російськими прапорами. Поліція схопила людей, які розмахували російськими триколорами та співали нову обробку сталінського гімну, яку Путін зробив російським гімном».
Публіцист Ейдман зауважує, що уряд сам масовано порушує закон. Якби опозиція перед цим схилилася, вона б не мала жодних шансів: «Це було б політичним самовбивством, якби вони кожного разу слухняно перечіплювались через кожну підніжку, яку їм влаштовує уряд».
Борис Райтшустер, Huftington Post