Шанс для Самооборони, або Куди зникли українські добровольці?
Відновлення Нацгвардії могло б започаткувати створення системи добровольчих воєнізованих формувань…
Агресія Росії спричинила тотальне переосмислення підходів до формування системи оборони та безпеки нашої держави. Мета цього процесу – протидія гібридним методам ведення війни. Одним із провідних напрямків посилення країн ЄС та НАТО у протидії агресивній політиці Росії стала розбудова воєнізованих формувань, які мають стати резервом основних сил оборони у випадку збройної агресії та надзвичайних ситуацій.
При цьому саме досвід України зумовив нинішню активізацію європейських країн (особливо Східної Європи) на шляху розбудови добровольчих воєнізованих формувань. Комплексний підхід, який передбачає широке залучення добровольців до створення системи територіальної оборони та резерву основних сил оборони під егідою структур типу національної гвардії, продемонстрував ефективність. За певних умов ці формування навіть можуть замінити основні силові відомства.
Водночас, власне, в Україні практичне застосування досвіду створення та діяльності добровольчих підрозділів, які дали відсіч російському агресору в перші тижні конфлікту з РФ, не можна назвати максимально ефективним. Наразі процес інтеграції до силових відомств колишніх добровольчих підрозділів та добровольців, які брали участь у бойових діях з березня-квітня 2014 року, фактично завершено. Однак їхня інтеграція не привела до синергетичного ефекту і створення нової синтетичної системи національної стійкості (national resilience). Вона передбачала б широке залучення громадянського суспільства до формування системи безпеки країни. Можна стверджувати, що добровольчий потенціал 2014-2015 рр. було поглинуто існуючою системою, яка акцептувала його з мінімальними адаптаціями.
Породжені у 2014 році нездатністю державних силових структур ефективно протистояти агресії з боку Росії, українські добровольчі формування були досить різноманітними за своєю природою, структурою та відомчим підпорядкуванням. У подальшому добровольчі підрозділи були інтегровані у ті чи інші державні силові структури. При цьому інтеграція, безумовно, посилила силові відомства, насамперед Збройні сили та Національну гвардію. Однак цей процес не привів до запуску глибинного реформування силового блоку з точки зору створення ефективних добровольчих воєнізованих формувань, які могли б стати резервом основних сил оборони у разі збройної агресії та надзвичайних ситуацій.
У першу чергу це стосується Національної гвардії України, відновлення якої у 2014 році могло стати початком процесу створення системи добровольчих воєнізованих формувань на кшталт національної гвардії США чи балтійської моделі територіальної оборони. Однак цього не сталося. Натомість розвиток Нацгвардії продовжився у напрямку поступового реформування колишніх пострадянських внутрішніх військ і підвищення їхньої ефективності за рахунок посилення військового компоненту та переходу на стандарти НАТО в організації, структурі та озброєнні.
Безумовно, в умовах зовнішньої агресії та обмежених ресурсів ставка на збереження військового компоненту Нацгвардії виглядає виправданою. Так само й збереження охоронної функції, запозиченої від колишніх Внутрішніх військ, має свої резони. Разом з тим Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння пропонує використати інтегрований підхід розбудови Національної гвардії, застосувавши найкращі закордонні практики:
– з одного боку, посилювати та підвищувати ефективність традиційного для Нацгвардії компоненту воєнізованої поліції/«жандармерії», який забезпечить виконання завдань у рамках поточного збройного конфлікту з Росією і надалі під час деокупації Криму й Донбасу;
– з іншого боку, сформувати в структурі Нацгвардії постійно діючу систему добровольчих воєнізованих формувань, які за прикладом систем оборони країн Балтії візьмуть на себе функції територіальної оборони, сприяння правоохоронним органам на місцях, добровольчих пожежних команд, ліквідації наслідків стихійних лих тощо. Серед іншого такий підхід сприятиме створенню нової синтетичної системи національної стійкості (national resilience), яка передбачатиме широке залучення громадянського суспільства до формування системи безпеки країни, зокрема, в умовах процесу децентралізації та формування нових регіональних конфігурацій у процесі створення територіальних громад.
У зв’язку з цим пропонується докорінно змінити підходи до забезпечення територіальної оборони (яка до цього часу зберігає радянські сутність і зміст та не виправдала себе з початком збройної агресії Росії), виключивши цю функцію зі сфери відповідальності Збройних сил, і передати її до компетенції Нацгвардії, створивши постійно діючі добровольчі воєнізовані формування, назвавши їх (як варіант) Самооборона України. Функціями Самооборони, за прикладом країн Балтії, можуть бути:
– зміцнення патріотичних настроїв громадянського суспільства та його готовність до оборони та захисту Української держави;
– участь у посиленні обороноздатності держави;
– участь у зміцненні та забезпеченні безпеки населення;
– забезпечення та організація військової підготовки членів Самооборони;
– охорона та оборона важливих об'єктів;
– охорона транспортних комунікацій;
– патрулювання районів відповідальності;
– участь у боротьбі з незаконними збройними формуваннями, диверсійними групами і мародерами;
– сприяння поліції та іншим правоохоронним органам (зокрема прикордонній службі);
– організація та діяльність добровольчих пожежних команд;
– ліквідація наслідків стихійних лих тощо.
Для чіткого розподілення підрозділів Нацгвардії (традиційної «жандармерії» та Самооборони), а також підвищення патріотичної мотиваційної складової добровольчих формувань пропонується використати традиції героїчного минулого війни України проти Росії 1917–1921 років. Тобто для добровольчих воєнізованих формувань Самооборони Нацгвардії пропонується використати структурні одиниці українських формувань під час війни 1917–1921 років: сотні (роти), курені (батальйони) і коші (полки). Використання таких історичних назв несе не лише моральний, а й практичний ефект, коли офіцери Нацгвардії будуть чітко розрізняти повноцінні регулярні підрозділи та їхні іррегулярні аналоги з обмеженими можливостями навіть за назвою підрозділу.
Для практичної реалізації пропонованої концепції вважається за доцільне розробити та ухвалити закон «Про формування Самооборони України». У законі необхідно чітко визначити статус Самооборони як добровольчих воєнізованих формувань Нацгвардії з викладенням їх основних функцій – територіальної оборони, сприяння правоохоронним органам на місцях, добровольчих пожежних команд, ліквідації наслідків стихійних лих тощо.
При цьому формування Самооборони повинні стати постійно діючими структурами, що функціонуватимуть за моделлю відповідних підрозділів країн Балтії (Kaitseliit – в Естонії, Zemessardze – у Латвії, National Defence Volunteer Forces – у Литві). Основний принцип комплектування Самооборони – добровільний. На його користь говорить попередній досвід створення формувань територіальної оборони в системі Міністерства оборони. Необхідно відмовитися від ставки на кількість на користь якості за рахунок мотивованих добровольців.
Таким чином, створення у структурі Нацгвардії системи добровольчих воєнізованих формувань – Самооборони – сприятиме заповненню вакууму правоохоронних та рятувальних структур в умовах децентралізації та формування нових територіальних громад. Це також дозволить істотно розвантажити регулярні частини Нацгвардії від вирішення другорядних завдань.