Спадок Обами. Що залишає після себе 44-й президент США

Після того, як в Україні відгуляють старий Новий рік, Барак та Мішель Обама зберуть свої речі і залишать Білий дім ледь не через чорний хід. Увага ЗМІ на той момент буде прикута до нового президента, який вступатиме до свого медового місяця при владі.

Обама приєднається до низки патріархів Демократичної партії. До неї вже належать двоє президентів США, Картер і Клінтон, та інші колишні високопосадовці – спікери палат Конгресу, помітні члени адміністрацій і чільні сенатори й екс-губернатори. Що ж залишає позаду 44-й президент США?

Насамперед слід наголосити (попри нав'язливу демагогію правоконсервативних ЗМІ та кількох політичних клоунів, яких наразі очолює нинішній кандидат від республіканців), що президентство Обами було надуспішним для самої Америки. Досить сказати, що, увійшовиши у Білий дім посеред торнадо фінансової кризи (вперше з 1929 року США загрожувало руйнування економічної системи), Обама впевнено відвернув корабель від небезпечної рифової гряди.

За час його президентства ВВП США, а на момент вступу на посаду показник скорочувався вже третій рік поспіль, зріс на $2,04 трлн, або на 14%. Тобто, враховуючи те, що зростання відновилося лише 2010 року, середній річний темп становив приблизно 2%.

Слід, мабуть, пояснити, що темпи зростання країн, що розвиваються, і розвинутих країн належать до різних, так би мовити, площин. Один відсоток зростання ВВП США сьогодні – це майже два нинішніх українських ВВП. Крім того, для ЄС, наприклад, 2% після боргової кризи, яку і нині не можна назвати завершеною, сьогодні виглядають недосяжною мрією.

Ще важливіше те, що рівень безробіття, який у найгірші часи сягав ледь не 10%, теперь скоротився до 5%. Спрощуючи, це означає, що за час президентства Обами в Америці було створено приблизно 8 млн нових робочих місць. А це показник середньої європейської країни. До речі, пам'ятаєте, як Ющенко обіцяв створити 5 млн? Вітчизняний виборець відчутно купився на це гасло, а між тим, як кажуть геймери, це – «рівень Бога»...

Та найголовніше, якщо брати коло економічних питань, – за Обами США впритул наблизилися до остаточного переходу до так званого нового технологічного укладу (однією з «дрібних» деталей якого є, наприклад, безпілотний автотранспорт). Заради справедливості, слід зазначити, що фундамент для проривів у сланцевій енергетиці було закладено раніше, але актуальними ці здобутки стали якраз у період Обами. Саме тоді відчутно посилилась політика «повернення американських корпорацій» до США.

Незважаючи на постійну критику з консервативного табору, яка почала лунати чи не з перших місяців його правління, соціально-економічні досягнення 44-го президента та двох його адміністрацій можна перелічувати дуже довго. Було помітно змінено регулювання банківської діяльності в бік більшого контролю. Чи не вперше у США було створено щось на кшталт загальнообов’язкової системи медичного страхування, поширено захист прав людини, який, вочевидь, завжди був пріоритетом для Обами, першого президента-афроамериканця. Втім, необхідно звернути увагу і на те, що лише перші два роки Обама мав більш чи менш вільні руки – Демпартія контролювала обидві палати Конгресу.

Чому ж вона їх усе-таки втратила? Тому що ліва частина демократів вважала реформи Обами не такими радикальними, як очікувала (і під час цих перегонів зійшла ультраліва зірка Берні Сандерса), а правий фланг постійно відмовляв у співпраці. Свого часу дійшло навіть до саботажу бюджетного процесу і це досі відчувається на стані деяких державних установ у Вашингтоні.

Деградація Республіканської партії, висуванця якої Міта Ромні Обама досить легко переграв у 2012 році, врешті-решт сягнула «глибини Трампа». Фактично наразі спостерігається дезінтеграція консервативного табору американської політичної системи. Консерватори «розпадаються» на популістів Трампа, християнських соціал-консерваторів, «чайників», поміркованих і так далі. Тепер навіть постало питання, чи бува не втопить Трамп діючу більшість республіканців на виборах до обох рівнів законодавчої влади?! А сам Обама завершує президентську каденцію із високим рейтингом схвалення його політики (51–53%), що трапляється дуже нечасто із президентами, які йдуть з посади.

Тобто, якби не існувало обмеження президентської каденції двома термінами (його було запроваджено після президентства Рузвельта, який вигравав вибори чотири рази поспіль) і на місці Хілларі Клінтон сьогодні був би Обама, із високою ймовірністю він би і втретє переміг.

Нарешті, якщо підвести риску під безумовними успіхами Обами, важливо мати на увазі, що з точки зору етики він став бездоганним президентом – жоден серйозний особистий скандал не затьмарив його президентства. Якщо озирнутись назад, то за Буша-молодшого аж надто нахабним був корпоративний лобізм, а Білл Клінтон загрузнув у спробах прикрити свою інтрижку з Монікою Левінськи. Найбільш порядним з президентів останніх 25 років, які передували Обамі, був, мабуть Буш-старший, і примітно, що саме на його зовнішню політику (про це сам Обама розповів у програмному інтерв’ю The Atlantic на початку цього року) намагався орієнтуватися президент-демократ.

Має сенс відзначити й ті сфери, де досягнення Обами є або суперечливими, або вже точно не варті панегірика (та от чи заслуговують на філіппіку – теж питання). Зовнішня політика адміністрації демократів ґрунтувалася на таких засадах:

• припинити збройні конфлікти, в які США втягнулися за часів Буша-молодшого, або максимально скоротити американську участь у них;
• довести, що досягати цілей захисту національних інтересів можна більш ефективно, аніж це робили попередники;
• відновити євроатлантичну єдність;
• повернутися обличчям до Китаю, перспективних країн Азії;
• здійснити «перезавантаження» у відносинах з РФ;
• поставити економічну проблематику і співпрацю на перше місце – завдяки подоланню кризи та відриву у розвитку від переважної більшості країн;
• продемонструвати, що США здатні на лідерство без надмірного застосування сили.

За першим пунктом – США справді пішли з Іраку і спробували піти з Афганістану (врешті-решт Афганістан таки зник з передовиць ЗМІ), але сподівання зберегти після цього єдність Іраку виявилися нереалістичними. Ба більше, сунітсько-шиїтсько-курдський конфлікт підірвав Ірак та поширився на Сирію, таким чином вибір, зроблений Обамою, створив більшу проблему, аніж проблема, що існувала раніше.

Проте Вашингтон лише частково винен у цьому: тим, що повірив у базову настанову ліволіберального мазохістського антиамериканізму 60–90-х, мовляв, «нас ненавидять за наше постійне втручання». Але необхідність інтервенцій викликана самим по собі статусом єдиної наддержави. А відмова від втручань означає відмову від статусу наддержави і провокує екзистенційних ворогів, котрі неодмінно спробують повалити західний світовий порядок.

Понад те, таким ворогом виявився аж ніяк не Китай (загрози від цього здорового капіталістичного організму виявилися фікцією), а московський недобиток імперій Романових-Сталіна, зверхньо-поблажливе ставлення до якого Обами та його адміністрації призвело до нечуваного спалаху насильства у Східній Європі.

За другим пунктом – США ефектно знищили Усаму бін Ладена і допомогли скинути Муамара Каддафі. Та в усьому іншому теорія зовнішньої політики «відкритих долоней», до якої був прихильний Обама на початку свого терміну, виявилася лише набором наївних фантазій.

Антиамериканські фанатики ненавидять Захід просто за те, що він існує, а не за те, що США діють так чи інакше. Тому єдиною правильною лінією поведінки щодо ворогів є превентивне знищення таких суб’єктів. Показавши нерішучість у Сирії в 2013 році (це також стосуєтьтся екс-прем’єра Великої Британії Кемерона), Обама, по суті, підштовхнув Путіна до агресії проти України, а також до інтервенції в Сирію.

Вакуум політичної волі не може існувати тривалий час – його заповнюють своєю волею ті, в кого вона є. Для Обами та його однодумців подібна логіка здавалася неприємною і неправильною, але вони помилялися. Ці помилки довелося (в Україні та Іраку, частково в Сирії, певною мірою також у Єгипті та Лівії) виправляти на ходу, і поки що не надто вдало.

Обама, поза сумнівом, відновив євроатлантичну солідарність – але чи не під тиском урешті-решт зовнішнього, російського, фактору? На нинішньому ж етапі ЄС виявився некерованим – нездатним ані сформулювати дієвої східної стратегії, ані втримати Велику Британію, ані узгодити будь-яке притомне рішення. Еліти ЄС продемонстрували ще гіршу інтелектуальну та етичну якість, аніж американські ліві. Західноєвропейський політичний клас знову потребує прямого американського управління, а східноєвропейський благає про протверезіння Вашингтона від рожевих пацифістських ілюзій.

До зовнішньополітичних звершень Обами – попри об’єктивні претензії Ізраїлю – можна зарахувати іранську ядерну угоду.

Також можна згадати про вихоплення з пострадянської спадщини Куби і В’єтнаму (хоча для цієї країни, яка увійшла в період тривалого економічного буму, рольовою моделлю є радше КНР).

З точки зору місії Нобелівського лауреата миру – так, як її зрозумів Обама, – він зробив чи не все можливе, аби не збільшувати пряму американську військову присутність у світі.

Також на очевидного симбіонта США в глобалізованій світовій економіці перетворився Китай.

Публічна неприязність Обами до сектантства в мусульманському світі (за якою, щоправда, може ховатися небажання впливати на ключовий регіон світового конфлікту – Близький Схід) та прохолодність до традиційних союзників у Східній Європі, хоч і мають філософське пояснення, але були непослідовними. І це все ж кидає тінь на його зовнішньополітичну спадщину. Відповідно, його впевненість в американській «концептуальній» гегемонії, яка не потребуватиме зайвих силових дій, виявилася передчасною.

Новому президенту доведеться зробити чимало, щоб, з одного боку, зберегти позитивні здобутки останніх восьми років, а з іншого – відновити довіру до США серед їхніх старих союзників (адже нових, обамівських, у тій самій Південно-Східній Азії з’явилося якось мало і вони, по суті, не є щирими). Наступнику також доведеться зняти питання щодо статусу США як центру західної цивілізації і єдиної наддержави. Відновити той статус-кво у Східній Європі, який мав місце між Клінтоном і Бушем-молодшим (1994–2004 рр.), а це означатиме дієве, а не переважно демагогічне стримування російського агресора. Ключовим об’єктом цього напряму, безумовно, є Україна.

На порядку денному також:

• залагодження образ і підозр, що склалися між США Обами та Туреччиною, Єгиптом, Ізраїлем та Саудівською Аравією, без яких принаймні стабілізація на Близькому Сході, на Аравійському півострові та у Перській затоці не є реалістичною;
• наведення ладу в Сирії та Іраку і можливе цивілізоване розлучення компактних етноконфесійних громад цих країн, які не здатні співіснувати одна з іншою за рамками жорстоких диктаторських режимів;
• приведення до тями Європейського союзу, роз’ятреного хижими пазурами корупції, генерованої російськими кримінальними угрупованнями. Вони працюють під орудою колишніх резидентів КДБ та ГРУ і пачками скуповують чиновників у цих країнах;
• завершення створення торговельного мегаблоку країн першого світу – транстихоокеанської та трансатлантичної зон вільної торгівлі. Сюди ж опосередковано вливаються також країни – сателіти західних економічних лідерів, котрі поділяють спільну гуманістичну ідеологію, а в певній перспективі – і Китай.

Тобто фактично йдеться про завершення глобалізації в тій формі, в якій вона розпочалася створенням міжнародних фінансових організацій в останній рік перед капітуляцією нацистської Німеччини.

Цьому процесу покладено початок за доби Барака Обами.

Тож, мабуть, і краще запам’ятати вісім років його правління саме з цього боку.

Максим Михайленко, для «Главкома»