Шлях до ЄС. Не все так погано

Попри зрозумілі перешкоди, що їх без упину генерує і суперечлива внутрішня політика Європейського Союзу, і агентура путінського режиму, інтеграція України до багаторівневого простору європейської взаємодії триває непоганими темпами.

31 травня уряд Нідерландів, імовірно в результаті важкої суспільної дискусії після злощасного референдуму, схвалив надання Україні безвізового режиму з ЄС. Зрозуміло, що – крім обставин глобального та безпекового характеру - за подібними рішеннями стоїть невтомна робота всіх трьох складових українського інструментарію м’якої сили – дипломатичної, експертної та медійної. Роками ми звикли критикувати наш слабкий чи недолугий потенціал у цій царині, але часи змінюються, здається (обережно кажучи), українському лобі почало вдаватись вибудовувати такі механізми.

У цьому контексті слід підкреслити, що політизована громадська думка в Україні (зізнаємося, відверто стомлена економічними шоками та ініційованим Росією брутальним конфліктом на сході та в Криму) зазвичай недооцінює системне значення запровадження ЄС безвізового режиму для громадян України. Але якраз на цьому, серед іншого, зробив акцент один із фундаторів «Східного партнерства ЄС» Радослав Сікорський у своїй промові від 20 травня, якою польський політик відкрив чергову конференцію EURINT «Східне Партнерство під тиском – час для переосмислення?». Захід відбувся в румунських Яссах. Перехід до безвізового режиму, сказав Сікорський, потребував від України масштабних змін законодавства та регуляторного поля, перебудови систем контролю за переміщенням осіб, що особливо важко зробити під час військової агресії, яка набула, до того ж, порівняно «інноваційних» ознак гібридної. 

Справа і в тому, що започатковане у 2009 році «Східне партнерство» засадничо не передбачало безпекового аспекту, адже ЄС не є військовим союзом, а концепція «партнерства» містила радше алгоритми інституційних змін, що мали наблизити країни-учасники до стандартів Союзу у сфері торговельно-економічної співпраці та захисту прав людини і громадянина.

Трансформації та виклики цьому амбітному зовнішньополітичному проекту Об’єднаної Європи, часто досить емоційно, обговорювалися в рамках усіх секцій конференції, у якій узяли участь науковці, експерти та журналісти з 20 (!) країн – 13 країн ЄС, 5 країн «Партнерства» (на жаль, крім Азербайджану, де відбулася чергова хвиля політичних репресій), а також однодумців з, як не дивно, Росії та Туреччини.

Звісно, можна констатувати, що «Східне партнерство» на початку 2010-го та на початку 2016-го року – це дуже різні простори. За п'ять років виокремилася група країн – Грузія, Молдова, Україна – що досягли рівня політичної асоціації із ЄС та (дещо обмеженого) доступу до Спільного ринку Союзу.

На українські успіхи та загальнонаціональні прагнення щодо західного вибору Російська Федерація, яка відмовилася брати участь у «Східному партнерстві», уявляючи себе «великою державою», чи навіть «полюсом» глобальної політики (сьогодні це виглядає як сумний жарт), відповіла абсурдною військовою агресією, яка призвела до багатотисячних жертв.

Москва також удалася до шантажу Грузії та Молдови, намагаючись затягнути якнайбільше «пострадянських» країн до мертвонародженого «Євразійського Союзу», що збанкрутував у ході зниження цін на нафту та початку дії санкцій проти російського агресора (так, приміром, згорнуто фактично будь-яке фінансування з боку Росії Киргизстану).

Попри ці фундаментальні випробування Україна, Грузія та Молдова впевнено крокують до повноцінної інтеграції в європейський та євроатлантичний простір. Таким чином, бачення Сікорського «Східного партнерства» як «Вишеградської зони – 2» щодо трьох названих країн насправді впроваджується в життя.

Три інші учасники – Азербайджан, Білорусь та Вірменія – тепер неформально виокремлено в іншу програмну платформу. Так, Азербайджан обмежує свої стосунки із ЄС співпрацею в енергетичній галузі. Білоруський режим, наляканий агресивністю «традиційного партнера», хоча і продовжує використовувати Росію шляхом вибивання різноманітних пільг навзамін епізодичного удавання лояльності (чи то пак, «нейтралітету»), але за два останні роки намагається позбутись найбільш одіозних рис і зблизитися із Заходом, що викликає з боку Європи та США зустрічні позитивні заохочувальні сигнали. Співпраця з Вірменією триває у своєрідному «сплячому» форматі, але  продовжується, адже частина вірменського суспільства та парламентська опозиція, особливо після «Електромайдану» та розчарування в російському «союзнику» під час нещодавнього загострення в зоні конфлікту все пильніше дивиться саме на Захід.

Доступ до гігантського європейського ринку (структура зовнішньої торгівлі першої групи держав фактично переорієнтувалася на ЄС), реальна можливість зняття візових бар’єрів, поширення на країну програм Союзу у сфері модернізації різних типів інфраструктури – продовжують залишатися привабливими орієнтирами. До речі, безвізовим режимом вже користується Республіка Молдова, хоча на конференції її теперішній політичний досвід піддавався жорсткій критиці.

Утім, і соціум «Нової Європи-2», своєю чергою, має з розумінням ставитись до «кризи зростання», що її переживає нинішній ЄС – у Європі триває важка дискусія про конфігурацію Союзу, про порівняну цінність внеску тих чи інших членів у загальний казан, про відповідальність за зовнішні кордони, про спільні цінності та про перспективи перетворення на правдиву конфедеративну структуру.

Звісно, виклики для України питомо інші – тому, зокрема, Андерс Ослунд і розмірковує про віддалений 2030 рік, а українське керівництво ще недавно вказувало на 2022-й як про можливу дату подання заявки щодо членства в ЄС. Учасники конференції, серед яких чимало провідних світових фахівців у сфері євроатлантичної безпеки, інтеграції та досліджень східноєвропейського та пострадянського простору, погоджувалися з тим, що головне завдання України полягає в інституційних перетвореннях (урешті-решт Румунія років сім тому була такою самою захопленою організованою злочинністю країною, як Україна) та відновленні швидкого економічного зростання на підвалинах оновленої за європейським зразком системи господарювання.

Тому, попри російські підступи та злет правого популізму в багатьох країнах Заходу, Україну продовжують сприймати із симпатією та співчуттям, і прагнуть допомагати. Справа України – адаптуватися до правопорядку та принципів цивілізованого співіснування, яким уже не один десяток років.

Автор висловлює вдячність проекту EaPpeal та Центру європейських досліджень Університету Александра Іона Куза в Яссах за можливість узяти участь у конференції.