Спеціального трибуналу ООН щодо Донбасу чекати не варто. І ось чому…

У грудні 2017 року припинив своє існування найбільш знаменитий після «Нюрнбергу» міжнародний воєнний суд - Гаазький трибунал або Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території колишньої Югославії з 1991 року (МТКЮ).

24 роки роботи цього судового органу сприяли розвитку системи міжнародного кримінального правосуддя, змінили підходи до визначення та покарань воєнних злочинів та злочинів проти людяності та змусили усі країни та народи сподіватися (або боятися), що злочини, що чиняться політиками та військовими під час війни, будуть викриті та покарані.

Міжнародний трибунал для колишній Югославії залишив після себе мільйони документів – матеріали справ, свідчення та записи судових процесів. В країнах екс-СФРЮ, на території яких відбувалися військові дії, планують створити архіви із копіями матеріалів трибуналу. Частину документів буде викладено на спеціальному сайті. Науковці всього світу зможуть написати тисячі дисертацій та тему Гаазького трибуналу, а військові юристи – використати прецеденти суду на практиці.

Але для країн, де йде війна тут і зараз, матеріали МТКЮ мають стати навчальним посібником із того, як не можна вести війни в сучасному світі, які саме дії можуть бути віднесені до воєнних злочинів та злочинів проти людяності та на чому частіше за все будуються звинувачення. Узагальнені висновки з рішень Гаазького трибуналу дозволять, по-перше, уникнути спекуляцій на тему трибуналу, по-друге – розібратися, за що міжнародне правосуддя точно може покарати, по-третє – зрозуміти, що треба зробити, щоб домогтися правосуддя у міжнародному військовому трибуналі, в-четвертих – побачити які наслідки можуть мати подібні процеси.

Отже, висновок 1. Агресор, що напав на іншу країну, отримає більш значне покарання. Навіть якщо суд декларує рівне ставлення для усіх сторін конфлікту, представники країни, що здійснила агресію, де-факто караються частіше та жорстокіше.

Так, за час існування МТКЮ, абсолютна більшість тих, кому було винесено вироки - понад 60% - склали серби. В сукупності представники Сербії отримали більш, ніж 1 000 років тюремного ув'язнення.

Висновок 2. Міжнародне правосуддя карає за артилерійські та снайперські обстріли міст під час бойових дій, якщо вони

• невиправдані з точки зору військової необхідності (саме за це були засуджені югославські генерали, що керували обстрілом Дубровника в 1991 році),

• усвідомлено спрямовані проти цивільних (за обстріли Сараєва під час облоги міста 1992-1996 рр. було засуджено очільників боснійських сербів),

• руйнують видатні пам’ятки архітектури, відомі всьому світу (знищення Старого мосту через ріку в місті Мостар було частиною звинувачення проти лідерів боснійських хорватів).

Висновок 3. Сексуальне насильство та зґвалтування під час війни визнаються злочинами проти людства.

В першому вердикті Гаазького трибуналу – цим першим засудженим був боснійський серб Душко Тадич -  згадуються саме такі злочини. Зокрема, від сексуального насильства потерпали в’язні табору «Омарська» в боснійському регіоні Прієдор, де Тадич був охоронцем.

В іншій справі, що стосувалася етнічних чисток та функціонування таборів в місті Фоча (Боснія і Герцеговина) сексуальне поневолення та зґвалтування вперше були кваліфіковані як злочини проти людяності.

Висновок 4. Звинувачення проти політичних лідерів та генералів можуть базуватися на свідченнях простих солдат.

Дражен Ердемович, рядовий боєць армії боснійських сербів першим визнав себе винним в участі у масових вбивствах мусульман Сребрениці влітку 1995 року, після захоплення міста Військом Республіки Сербської. Його свідчення стали базою для винесення звинувачувальних вироків проти політичного та військового керівництва боснійських сербів за геноцид. Це, в першу чергу, Радован Караджич та Ратко Младич.

Самого Ердемовича було засуджено, але потім звільнено за співробітництво із слідством.

Висновок 5. Загалом, в основі доказової бази справ щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності лежать дані свідків. Втім, головною проблемою навіть Гаазького трибуналу був захист людей, що дають свідчення. В історії МТКЮ є немало випадків відмови свідків від початкових свідчень (під тиском?) або навіть раптової загибелі тих, хто давав, або збирався давати свідчення у Гаазі.

Отже, висновок можна сформулювати так: звинувачення в основному базуються на свідках, але забезпечити цілком надійний захист свідків не вдалося навіть суду ООН.

Висновок 6. Свідки навіть з числа міжнародних миротворців можуть бути ненадійними та заангажованими. Яскравий приклад – свідчення полковника російської армії Андрея Демуренка у справах Слободана Мілошевича, Радована Караджича та Ратко Младича.

Росіянин, який під час війни обіймав посаду начальника штабу миротворчих сил ООН UNPROFOR в секторі «Сараєво», запевняв суд, що сербські військові підрозділи не могли здійснити відомий всьому світу обстріл сараєвського ринку. Міна, що розірвалася 28 серпня 1995 року на ринку «Маркале» і призвела до загибелі 43-х і поранення 75-ти людей, «не могла бути випущена з позицій боснійських сербів», стверджував Демуренко. За його словами, швидше за все, мова йде про «теракт», скоєний «силами, що перебували на території, контрольованій армією боснійських мусульман, з метою знайти привід для бомбардувань сербських позицій натовською авіацією».

Свідчення російського полковника суперечили матеріалам слідства та розповідям інших офіцерів місії ООН, але росіянин продовжував наполягати на своєму.

І Караджича, і Младича, врешті решт засудили до ув’язнення, але точно не завдяки російському миротворцю. Мілошевич, як відомо, помер від серцевого нападу до винесення вердикту по його справі.

Висновок 7. Вироки Міжнародного трибуналу не несуть примирення, іноді навіть навпаки - лише розпалюють ворожнечу.

Метою створення МТКЮ було забезпечення справедливості для жертв та їхніх родин, попередження воєнних злочинів та злочинів проти людяності в майбутньому та сприяння досягненню міцного миру в поствоєнних країнах колишній Югославії. Але на Балканах впевнені, що Гаазькому трибуналу це не вдалося.

Відомі воєначальники та політичні лідери – «в’язні Гааги» –  попри всі страшні звинувачення, залишилися для багатьох своїх співвітчизників героями. Навіть якщо їм виносився обвинувачульний вирок, вони ставали мучениками, але не ізгоями.

Що мали відчувати при цьому жертви злочинів та їх співвітчизники, та яка атмосфера створювалася на Балканах після кожного такого вироку, зрозуміти не важко.

Висновок 8. Постраждалим не треба сподіватися на виплату компенсацій. Навіть у випадках винесення МТКЮ звинувачувальних вироків, жертви злочинів та їх родичи не отримували якоїсь матеріальної компенсації за свої страждання.

Нарешті останній Висновок 9.

Відомо, що Міжнародний трибунал для колишньої Югославії був створений Радою Безпеки ООН, до складу постійних членів якої входить і Російська Федерація. На сьогодні РФ проти повторення такої практики – не тільки через свою участь у війні на Сході України, але і через претензії безпосередньо до МТКЮ.

Виступаючи на початку грудня 2017 року на засіданні Радбезу ООН, присвяченому закриттю МТКЮ, заступник Постійного представника Російської Федерації при ООН Петро Іллічов заявив, що трибунал не впорався з роллю неупередженого інструменту правосуддя. «МТКЮ виявився наочним зразком того, що іменується подвійними стандартами. Трибунал не зміг стати рівновіддаленим і незалежним органом, як того вимагають інтереси справжнього, а не «вибіркового» правосуддя », - цитує росіянина Центр новин ООН. Відзначивши, що робота Трибуналу щодо колишньої Югославії ще буде аналізуватися істориками і фахівцями в галузі кримінального права, заступник постпреда РФ висловив переконання в тому, що «цілий ряд рішень» трибуналу «дискредитували саму ідею міжнародного правосуддя». «Ми сумніваємося, що Раді Безпеки варто повторювати експерименти зі створення такого роду трибуналів в майбутньому», - сказав Петро Іллічов.

Отже, висновок: спеціального, окремого трибуналу ООН щодо Донбасу чекати не варто. Доведеться судитися із Росією в уже існуючих міжнародних судах, що, в принципі, Україна вже і намагається робити.