Третій рік війни. А судді хто?

Третій рік держава протистоїть агресії Кремля, який веде проти нас так звану гібридну війну. У цій війні полем бою є вся Україна, фронтом – майже кожна сфера державного і суспільного життя, а ціллю – кожен українець. У такій війні загрози та їх рівень часто чітко не усвідомлюються як окремими громадянами, так і державою, що є відповідальною за комплексне протистояння ворогу. І навіть тоді, коли це усвідомлення нібито є, часто не вистачає легітимних інструментів для протистояння, або ці інструменти виявляються неефективними під час війни.

Це призводить до вимушеного використання інструментів, легітимність яких є сумнівною, що, в свою чергу, призводить до зворотного ефекту і грає на руку агресору. Останній наочний приклад – ситуація довкола телеканала «Інтер», що давно відомий, м’яко кажучи, неадекватною інформаційною політикою. Подібна ситуація відсутності дієвих важелів впливу або небажання їх застосовувати характерна для багатьох інших сфер.  

Не можна сказати, що держава є зовсім безсилою перед агресором, – влада зі скрипом, в муках народжує законодавчі бар’єри перед гібридними загрозами Кремля. Більш наочно це відбувається в гуманітарній та інформаційній сферах, але занадто повільно, часто – виходячи із правової складності тих чи інших процедур, заходів, дій тощо.

Найбільш ефективним в таких умовах вважається створення в країні або на частині її територій спеціального правового режиму, який би процедурно спрощував діяльність із забезпечення національної безпеки в умовах агресії. Дехто може сказати, що нашим законодавством передбачено можливість такого режиму, який настає із введенням в країні воєнного стану. Але, незважаючи на те, що воєнний стан на сьогодні обріс цілим гамузом спекуляцій та інсинуацій, треба визнати, що його правовий режим у разі впровадження не відповідатиме глибині існуючих загроз. По суті, він призначений для звичайної війни. Нашу війну наразі заведено вважати гібридною (це має не заперечувати, а навпаки – мусить посилювати усвідомлення глибини агресії з боку Росії). Отже, і рішення має бути гібридним. Наприклад, це може бути спеціальний правовий режим, який би дозволяв ефективно і оперативно протидіяти загрозам, зі збереженням більшої частини прав і свобод українських громадян. Для формалізації такого режиму його доречно прив’язати до факту окупації українських територій – поки хоч один сантиметр української землі перебуває у руках ворога, такий режим діятиме в повному обсязі.

Таким чином можна привести правове регулювання практично в будь-якій сфері державного і суспільного життя у відповідність до загроз національній безпеці, визначаючи його тимчасовий характер за принципом «є окупація – є обмеження і заборони, нема окупації – нема обмежень». Для прикладу можна зупинитися на такому важливому аспекті, як правове забезпечення застосування військової організації держави у відбитті гібридної агресії Кремля.

…Лінія фронту, на якій, тримаючи зброю в руках, стоїть український вояк, є абсолютно реальною. А «гібридність» цієї війни полягає у тому, що правову оцінку його діям дає місцевий суддя, часто перебуваючи за кілька кілометрів від лінії розмежування. При цьому його родич може в цей час стріляти в українського солдата з боку російських окупаційних військ, а в глибині суддівського сейфу спокійно лежати «до кращих часів» світлина «кремлівського карлика» або колорадська стрічка.

Треба зазначити, що необхідність адекватного правового забезпечення воюючої армії було усвідомлено від самого початку російської агресії. На той час систему військової юстиції в країні було практично знищено. Ще у 2010 році було скасовано систему військових судів, а у 2012-му – військових прокуратур. Тому відновлення цих органів, як і реформування військової служби правопорядку, стало першочерговим завданням. Систему військової прокуратури відновили достатньо швидко, і, хоча до неї є чимало запитань, свої завдання в умовах війни вона більш-менш виконує.

Набагато складніше розвивається ситуація з відновленням військових судів. Хоча ще 2014 року у Верховній Раді було зареєстровано два законопроекти, які передбачали відновлення системи військових судів (№1896 та №2557, авторами документів є народні депутати Сергій Міщенко та Сергій Пашинський), проводилися відповідні комітетські слухання, конференції, є підтримка як Генеральної прокуратури так і Верховного Суду, однак позитивного рішення на третьому році війни ще немає.

Як це було раніше

Вже зазначалось, в Україні є досвід існування військових судів. Як і багато чого іншого, вони дісталися нам у спадок від Радянського Союзу. Після розпаду СРСР на території України продовжували діяти військові трибунали гарнізонів та з’єднань, які підпорядковувалися військовим трибуналам військових округів та військовому трибуналу Чорноморського флоту. 3 лютого 1993 року військові трибунали було перейменовано у військові суди України. Систему військових судів складали військові суди гарнізонів – як місцеві суди, військові суди регіонів і Військово-Морських сил – як апеляційні суди. У складі Верховного Суду України діяла Військова судова колегія, яку 2001 року було перейменовано на військову палату Верховного Суду України.

До ліквідації у 2010 році військові суди входили до системи судів загальної юрисдикції. За законом вони належали до загальних судів і здійснювали правосуддя у Збройних силах та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону. До їхньої компетенції було віднесено розгляд виключно кримінальних справ та справ про корупційні адміністративні правопорушення. До цього військовим судам також підпорядковувались справи про всі злочини, скоєні військовослужбовцями ЗСУ, прикордонних військ, СБУ та інших військових формувань, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, всі справи про шпигунство, а також справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців.

Відмінність правового статусу військового судді від інших служителів Феміди полягала в тому, що він перебував на військовій службі та мав офіцерське звання. Військовими суддями були здебільшого фахівці, які здобули спеціальну військово-юридичну освіту, мали великий стаж роботи у військових формуваннях, досконало знали не лише право, а й військове законодавство, військові правила і традиції, які мають велике значення у військовому середовищі.

Гарантією незалежності судді військового суду була законодавча заборона залучати його до виконання інших обов’язків військової служби, крім здійснення правосуддя. На суддю такого суду поширювалися гарантії незалежності, аналогічні тим, які мали інші судді, а порядок їхнього призначення також нічим не відрізнявся. Можна сказати, що українські військові суди відповідали всім міжнародним стандартам.

Але з 2004 року проводилася планомірна робота з ліквідації системи військових судів. Це пояснювалося необхідністю приведення судоустрою в Україні до європейських норм забезпечення прав людини, Конституції та законодавства України. Надавалися позитивні висновки Венеціанською комісією, були посилання на європейській досвід… Низка експертів також пояснює це тим, що система військового судочинства залишалася закритою і незрозумілою для «цивільних» правників. Дехто навіть каже про «особистісний» фактор – негативне ставлення до військового судочинства мав колишній міністр юстиції Лавринович.

Отже, військова юстиція, як і вся військова сфера, керманичам держави тоді була непотрібна, до війни ніхто не готувався і воювати ні з ким не збирався. Цивільні суди в часи попереднього президента часто приймали абсурдні рішення щодо «військових» справ, причиною чого, як правило, було повне нерозуміння суддями специфіки функціонування військового організму. Армія тоді мало кого цікавила і це не мало жодного суспільного резонансу.

Але зараз ситуація кардинально змінилася. Нездатність цивільних суддів забезпечити адекватне і оперативне судочинство, що засвідчив досвід останніх воєнних років, має вкрай негативний вплив на військову організацію держави, на її здатність протистояти агресії і забезпечувати національну безпеку.

Всі вітчизняні правники-експерти досить одностайні в тому, що рівень підготовки цивільних суддів до розгляду «військових» справ є недостатнім. Для фахового розгляду справи суддя повинен, крім матеріалів справи, опрацювати велику кількість нормативно-правової інформації суто військового характеру, адже більшість норм законодавства у військовій сфері має «банкетний» характер, тобто відсилає до інших норм військового законодавства: статутів, наказів, формулярів тощо.

У ситуації великої завантаженості цивільні судді часто йдуть шляхом найменшого спротиву, перекваліфіковуючи або розглядаючи справи в рамках добре знайомого їм цивільного права. Це призводить до прийняття абсурдних з військової точки зору рішень, коли за однакові злочини різні судді можуть присудити або штраф, або 8 років позбавлення волі, а старший офіцер, якого звинувачують у державній зраді та шпигунстві на користь ворога, яка могла привести до загибелі бійців, взагалі відбувся легким переляком – умовним терміном. Про особистісний фактор вже було сказано вище. А якщо до цього додати і низький рівень довіри до судів у суспільстві…

Отже, проблема є, вона нагальна і потребує швидкого розв'язання. Але якого? По-перше, треба рішуче відкинути всі аргументи «проти» відновлення військових судів і не витрачати на це час. Дискусія можлива тільки щодо того, якими ці суди будуть. Вищенаведені законопроекти про відновлення військових судів, за оцінками вітчизняних правників, отримали цілу низку ґрунтовних зауважень, особливо щодо сфери повноважень.

Водночас найбільш цікавими виглядають пропозиції організації дуалістичної системи військових судів – мирного і воєнного часу. Для мирного часу пропонується відновити ту систему, яка існувала до 2010 року, – військова організація держави значно зросла чисельно і, скоріш за все, залишиться такою і після війни. Тому цивільні суди, навіть «дуже професійні», просто не потягнуть забезпечення її існування. До їхньої компетенції пропонується віднести кримінальні, адміністративні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у ЗСУ та інших військових формуваннях.

Для ситуації війни, зокрема гібридної, пропонується ухвалити окремий закон, який би тимчасово виводив військові суди із системи загальної юрисдикції і визначав їх як спеціалізовані. До речі, в більшості європейських країн військові суди належать саме до спеціальних. Головна мета цього закону – створити гнучку систему адаптації військового правосуддя до рівня загроз безпеці держави воєнного часу.

Такий закон, зокрема,  може включати створення інституту тимчасового призначення, звільнення та переведення військових суддів за спрощеною процедурою, можливість оперативно адаптувати мережу військових судів залежно від зміни дислокації військових формувань.

Серед необхідних механізмів пропонується запровадження спрощеної процедури розгляду кримінальних проваджень у військових судах, зокрема зменшення терміну процесуальних дій, обмеження кількості інстанцій, що здійснюють перегляд рішень військових судів, з одночасним обмеженням максимально можливого покарання, що може призначити військовий суд (наприклад, 10 років позбавлення волі), а також обов’язковим переглядом рішень, прийнятих у такому порядку, після завершення війни вищими судовими інстанціями. Крім цього, доцільним вважається розширення компетенції військових судів у воєнний час щонайменше на злочини проти підвалин національної безпеки.

У розвиток теми – коментар голови експертної ради ЦДАКР Леоніда Полякова про військову юстицію в Україні, загальні аспекти та оптимальні практичні кроки щодо її реформування

Ігор Левченко, член експертної ради ЦДАКР, для «Главкома»