Тріумф Пашиняна. Головні виклики для Вірменії

Позачергові парламентські вибори у Вірменії прогнозовано закінчились переконливою перемогою революційної команди Нікола Пашиняна. Його політичний блок «Мій крок» зібрав 70,43% голосів і матиме у парламенті конституційну більшість. Вірменський лідер, використавши революційний запал, політтехнологічно блискуче отримав всю повноту влади. Його команда на додачу до уряду, столичної мерії, отримала повністю підконтрольний парламент, що дає всі законні важелі для кардинальних перетворень в країні, в тому числі, шляхом зміни Конституції.

Нинішній розклад для Пашиняна нагадує старий анекдот про преферансистів на похоронах свого партнера по пульці  – могло бути ще краще, однак «і так непогано зайшло».

Декілька слів про «неприємні» для переможця тези, що активно розганяються опонентами і не лише. По-перше, низька явка на виборах (48,63%) об’єктивно дещо згладжує образ лідера революції із тотальною народною підтримкою. По-друге, команді Пашиняна не вдалося повторити результат, отриманий на виборах до міськради Єревана у вересні поточного року (більше 80% підтримки).

Щодо явки, то тут важливо розуміти декілька нюансів. Позачергові вибори проводилися за старими списками (щонайменше, вони не змінювалися від попередніх виборів до парламенту), тому у них були враховані й громадяни, що за цей час виїхали з країни як трудові емігранти. Вони об’єктивно не змогли взяти участь в голосуванні. Далі: на цих виборах була відсутня технологія підвезення (а також підкупу) виборців, чим традиційно «грішила» стара владна команда, щоб підняти явку та, відповідно, власну підтримку. Це, безумовно, також «вибило» певний відсоток виборців. Не слід забувати й про традиційно істотний відсоток апатичних виборців, що ставляться до перегонів за принципом «навіщо ходити, все вирішено і без нас». До того ж впевнена перемога Пашиняна сумнівів не викликала ні у кого. Тому спекуляції з боку опонентів на тему «провальної явки» виглядають непереконливо. Явка насправді була «базовою» для нинішньої Вірменії – ті, хто мав прийти, - прийшли.

Куди важливіше, що це були перші безпрецедентно прозорі та чесні вибори, які, можливо, започаткували нову політичну традицію у пострадянській Вірменії. У опонентів нової влади немає жодних шансів їх очорнити (такі спроби виглядають кумедно) – результати будуть визнані та позитивно оцінені всіма міжнародними спостерігачами. До слова, вірменська парламентська кампанія за критерієм «чистоти» однозначно відрізнялась від нещодавніх виборів президента Грузії – країни з об’єктивно більш усталеними демократичними традиціями європейського зразка. І де перемога провладного кандидата Саломе Зурабішвілі - попри низку виявлених порушень і брудних технологій – не ставиться під сумнів міжнародними інституціями.

Водночас все це не відміняє поступового згасання масової підтримки революційної команди. І в таких умовах більш як 70% «за» є дуже переконливим результатом. Ніколу Пашиняну вдалося зберегти свій мобілізаційний протестний ресурс. Водночас, чітко видно чому революціонери поспішали із виборами саме зараз у грудні, а не в травні наступного року, як це планувалося одразу після усунення від влади Сержа Саргсяна. То ж технологічно все було правильно, логічно і послідовно.

«Конструктивна» опозиція чи її імітація

Разом із блоком «Мій крок» до парламенту увійшли ще дві партії - «Процвітаюча Вірменія» із 8,27% голосів (лідер – відомий олігарх Гагік Царукян) та партія «Освічена Вірменія» Едмона Марукяна (6,37%).

З огляду на результати, ці партії автоматично стають опозиційними. За виборчим законодавством Вірменії, скільки б не набрала партія-переможець, третина мандатів все одно відходить опозиції, а партій у парламенті не може бути менше трьох. «Мій крок» Пашиняна сьогодні не потребує підсилення навіть для проведення конституційних змін, чого раніше не було у Республіканської партії Вірменії Сержа Саргсяна.

Отже, питання в тому - яким стане характер цієї опозиційності.

Відомий вірменський олігарх та меценат Гагік Царукян зі своєю партією «Процвітаюча Вірменія», скоріш за все, традиційно триматиметься «поближче до народу», однак при цьому «не дуже далеко від влади». Під час оксамитової революції він вчасно відчув «вітер змін» і став на бік народних мас. Насправді нічого дивного у такому флюгерстві немає – за часів Сержа Саргсяна близькість до влади була головною запорукою виживання фінансової імперії політика. Чи зміниться така парадигма зараз?

Владній команді, мабуть, не зайвими будуть меценатські ініціативи олігарха у побудові дійсно процвітаючої Вірменії - не партії, але країни. Наскільки ж опозиційність цієї політичної сили носитиме принциповий і «конструктивний» характер, залежатиме переважно від сили і монолітності владної команди…

Із партією «Освічена Вірменія», на перший погляд, ситуація взагалі виглядає зрозумілою – мовляв, це не опозиція, а просто якась мрія для будь-якої влади. Лідер партії Едмон Марукян є соратником Нікола Пашиняна з колишнього опозиційного парламентського блоку «Єлк». Інша річ, що партія «Освічена Вірменія», виступаючи за зміну влади в країні, не погодилась із інструментами революційної боротьби Пашиняна. Блок «Єлк» розпався.

В оточенні Пашиняна швидко зрозуміли, що не потребують підсилення ззовні і зможуть одноосібно капіталізувати потенціал лідера, що, власне, і відбулося. Експерти, близькі до партії «Освічена Вірменія», вказують на те, що Едмон Марукян вагався, чи взагалі іти на вибори окремо. Наразі він не прогадав, отримавши певний кредит довіри виборців. Вже оголошено про перехід в опозицію до нової влади та побудову «ідейної» конструктивної опозиційної команди «європейського зразка». Звучить ідеалістично? Так. Викликає скепсис? Більш ніж.

Звісно, варіант кишенькової опозиції також відкидати не слід. Імітація опозиції в грі на довгу стане більшою загрозою для нинішньої влади, аніж власне наявність в стінах парламенту опозиції як такої. В чому точно можна не сумніватись, - обидві парламентські опозиційні партії не даватимуть спуску владі, як тільки відчують її слабкість чи, ба більше, хитання її революційних основ.

Позапарламентський опозиційний фронт

Насправді виборча кампанія мала дві інтриги: перша – чи потрапить до парламенту «оновлена» Республіканська партія Вірменії (РПВ) Сержа Саргсяна – об’єктивно головна опозиційна сила до революційної команди; друга – чи буде у парламенті «Сасна Црер» – нова політична сила (лідер – Жирайр Сефілян), що офіційно перестала позиціонуватися як радикальне озброєне угруповання, ставши партією та переорієнтувавшись на політичні методи боротьби напередодні виборів. Політичні гасла «Сасна Црер» не стали менш радикальними – від повного геополітичного розриву з Москвою до обмеження одним роком перебування при владі нової революційної команди (далі – знову вибори).

І РПВ, і «Сасна Црер» ситуаційно програли. І якщо республіканці були близькі до потрапляння до парламенту (4,7%), то політичний експромт команди Сефіляна наразі виявився провальним. Партія «Сасна Црер» набрала менше 2% голосів. Притому, що більшість соціологічних викладок (передусім, з боку симпатиків революції) пророчили їй проходження до парламенту.

Виборчі кампанії і РПВ, і «Сасна Црер» були показові тим, що до їхнього «ребрендингу» у терміновому порядку були долучені авторитетні лідери думок не із їхніх політичних таборів.

У випадку з РПВ зміг здивувати (а декого із прихильників і шокувати) Давид Шахназарян, який балотувався під №3 у списку цієї сили. Як експерт-міжнародник зі світовим ім’ям він не потребує окремого представлення. Шахназарян багато років виступав критиком режимів як Сержа Сарсяна, так і Роберта Кочаряна. А нинішній свій політичний поворот пояснює необхідністю запобігання загроз Нагірному Карабаху, ситуація довкола якого погіршується через відсутність у нової влади будь-якої стратегії щодо врегулювання конфлікту. Компетентність Шахназаряна в питаннях Карабаху сумнівів не викликає. Він взагалі не потребує чиєїсь адвокатури. Інша річ, що навіть такий нестандартний хід не зміг на поточному етапі реанімувати РПВ та нівелювати тотальне несприйняття населенням.

Партійний проект «Сасна Црер» взявся в авральному порядку розвивати відомий політолог Степан Григорян. Багаторічний керівник Центру глобалізації та регіональних досліджень є знаковою фігурою революції, соратник Нікола Пашиняна, автор книги «Оксамитова революція Вірменії». Його ставка на нову політичну силу, що «перегорнула сторінку збройної боротьби», не спрацювала. Причини слід шукати і в певному рівні оздоровлення вірменського суспільства, що не сприйняло радикальні (в тому числі, й антиросійські) гасла, і у фальстарті наїздів на команду Пашиняна. Цікаво, що провал «Сасна Црер» де-факто обмежує пропагандистський інструментарій Кремля для дискредитації нового парламенту Вірменії. А для команди Пашиняна у разі, якщо його проєвропейська політика не обмежиться лише передвиборними деклараціями, відсутність в парламенті токсичних для вічно стурбованих європейців «радикальних націоналістів» – однозначно позитивний тренд. 

Початок нової боротьби 

Отже, для команди Пашиняна все лише починається. У законодавчому органі вперше немає представників так званого степанакертського угруповання, владним уособленням якого багато років виступала РПВ. Деструктивний етап революції під гаслом «Відкинь Сержа» із руйнацією старої владної команди Пашинян подолав успішно і безкровно.

Водночас, політичне протистояння перетікає у позапарламентську площину. На 11 грудня оголошено мітинг проти чергового арешту екс-президента Кочаряна. Можна не сумніватися, що відбудеться інтеграція оновленої РПВ із командою Кочаряна, який активно повернувся у політику, набираючи вагу, взявши під контроль ряд ЗМІ та експертних майданчиків. Головним ресурсом позапарламентської опозиції стає, з одного боку, несприйняття Москвою «політичної вендети» проти Роберта Кочаряна (відповідні сигнали надходили особисто від Путіна), з іншого - резонування питання Нагорного Карабаху, де єдиним арбітром і регулятором одноосібно виступає Кремль.

Російська пропагандистська преса, за влучним виразом вірменського видання Аравот, вже «мікроскопіює» результатами виборів у Вірменії. А гасло «друзі Росії під судом» стає ключовим пропагандистським трендом… 

Про економіко-інфраструктурну залежність Єревана від Росії повторюватися не варто. Ризики воєнного характеру з боку Азербайджану унеможливлюють швидкий та «безболісний» розрив із Росією. У стадії глибокої турбулентності через режим міжнародних санкцій перебуває Іран – ключовий партнер Вірменії в умовах блокади з боку Азербайджану та Туреччини та за відсутності кордону із Росією. А поглиблення співробітництва з Тегераном автоматично робить Єреван токсичним для Білого дому. Не забуваємо, що Пашинян вже встиг долучитися до сирійської авантюри з подачі Кремля, відправивши до Сирії гуманітарний контингент під егідою Міноборони. Серж Саргсян, що цікаво, від цього «проекту» дистанціювався довго і системно, стримуючи відповідний тиск Москви.

Перспектива диверсифікації гарантів безпеки для Єревана погіршується дестабілізацією обстановки у Франції, де хитається крісло під Еммануелем Макроном. Годі нагадувати, що  саме Париж (франкофонія, діаспора) розглядався головним якщо не локомотивом, то однозначно лобістом Вірменії в її зближенні з Євросоюзом та, відповідно,  в економічних перетвореннях за рахунок європейських інвестицій і т.п.   

Офіційний Єреван із Пашиняном на чолі стає все більшим фактором дестабілізації всередині ОДКБ. І питання далеко не лише в останньому конфлікті довкола посади генсека організації за квотою Вірменії. «Прогресивний і незрозумілий Нікол» при всій своїй залежності від Росії є ментально токсичним і для путінського режиму, і для інших пострадянських політичних мастодонтів. Для Лукашенка і Назарбаєва автократ Ільхам Алієв є ближчим і зрозумілішим. А партнерські зобов’язання перед Єреваном за лінією ОДКБ – це вже незначні деталі…

Залишається сподіватися, що в команді Пашиняна усвідомлюють масштаби «авантюри», в яку вв’язалися. Виклики і ризики для Вірменської держави носять без перебільшення екзистенціальний характер.  У Пашиняна в руках всі важелі державного управління. Однак в союзниках у вірменського лідера у сухому залишку, як і раніше, - лише народ, що підтримав його у боротьбі із авторитарним режимом.

Нічого не змінилося, за виключенням того, що він сам тепер режим… 

Володимир Копчак, керівник Південнокавказького філіалу Центру досліджень армії,

конверсії та роззброєння, Тбілісі. Спеціально для «Главкома»