Туреччина: Коли розвіявся дим

Армійські підрозділи штурмували адміністративні будови та аеропорти, літаки скидали бомби на урядовий квартал, а президент Ердоган начебто намагався полетіти рятуватися до своєї давньої супротивниці, з якою побив немало горщиків – до канцлера ФРН Анґели Меркель...

Танки зайняли позиції перед будівлею Генерального штабу турецької армії

Втім, станом на суботній ранок, 16 липня, все виглядало так, що заколотникам все ж таки завдали поразки. За повідомленням інформаційної агенції Anadolu, одного з бунтівних генералів було вбито, багатьох повсталих військових – поранено, а вірні уряду підрозділи поступово розблоковують захоплені державні об‘єкти. Два ґелікоптери, які обстрілювали урядові війська з повітря, були збиті. Очільника турецього Генштабу звільнили з заручнків. Ця остання новина, щоправда, викликає деякі питання: справа у тому, що спочатку вважалося, що генерал Хулусі Акар, який очілює Генеральний штаб турецької армії, і є лідером заколотників, але згодом телеканал CNN Turk розповсюдив інформацію, що заколотники взяли його під варту та утримували на авіабазі «Акинджилар». Нині він, звільнений з полону, керує переслідуванням та знищенням повсталих військових.

Напевно, цим повідомленням можна довіряти – хоча б тому, що президент України Петро Порошенко посеред  ночі виступив із заявою, в якій підкреслив, що Київ підтримує, як було сказано, «законну владу Туреччини» - тобто, президента Реджепа Тайїпа Ердогана.

«Сімейні» сварки

Насправді, не є таємницею той факт, що ні Реджеп Ердоган, ані його консервативно-ісламістська партія АКР, яка є правлячою у Туреччині, аж ніяк не дружать із турецькими військовими. Слід зазначити, що у цій країні військові традиційно завжди користувалися значно більшим впливом, аніж це є стандартом для будь-якої демократичної країни – за що Туреччину неодноразово піддавали критиці європейці та американці – але останнім часом здавалося, що президент Ердоган спромігся відсунути генералів від влади. Кілька років тому значна частина верхівки турецького генералітету була заарештована, проти генералів булі висунуті вельми значущі звинувачення, а на пости, які через це звільнились, прийшли нові люди, начебто щиро віддані чинній владі. Більш на те – правляча партія користується підтримкою більшості турецького населення, тому навряд чи можна було уявити собі інший розвиток подій заколоту.

Саме тому нинішній путч, підтриманий великою кількістю турецьких військових, виявився серйозною несподіванкою. Наразі незрозуміло, на що розраховували повсталі: можливо, на традиційно прихильне ставлення турків до власної армії, а можливо – вони відчули себе просто-таки загнаними у куток, тому їм довелося бодай таким чином спробувати відстояти свої позиції. Так чи інакше, а виглядає все так, що турки путчистів аж ніяк не підтримали.

 

Президент Туреччини Реджеп Ердоган у оточенні прихильників в аеропорту Стамбула, Deniz Yücel

Путч: Не вперше й не востаннє...

Відомо, що із західними лідерами у турецького президента постійно виникають різноманітні конфлікти. Захід піддає турецьку владу нищівній критиці за різноманітні гріхи, але водночас одним з найбільших досягнень Ердогана – як прем‘єр-міністра своєї країни, так і президента – вважається той факт, що він зумів за останні роки приборкати турецьких генералів, які традиційно зазіхають на владу та вплив у країні. Для демократичних країн подібне становище є неприйнятним, проте, у Туреччині військові заколоти – це, скоріш, правило, аніж виняток. Турецька армія не вперше змінює у такий спосіб обличчя своєї країни. Вона вважає себе гарантом світського напрямку розвитку Туреччини: генерали заявляють, що вони стоять на сторожі принципу лаїцизму – тобто, відокремлення церкви від держави. Цей принцип зафіксував засновник сучасної турецької державності Мустафа Кемаль Ататюрк. Більшість турецьких військових відносить себе до так званих «кемалістів» - тобто, послідовників Ататюрка, тож сповідує світсько-націоналістичний шлях розвитку Туреччини, у той час як Ердоган та його партія, навпаки, є так званими «поміркованими ісламістами» і протягом свого правління всіляко намагаються збільшити роль ісламу в усіх галузях державного життя.

Звичайно, що армійцям це подобатись аж ніяк не може – вони вже втретє намагаються втрутитися в турецьку політику шляхом путчу. Першого разу військовий заколот відбувся в Туреччині ще в 1960 році – тоді армія позбавила влади прем‘єр-міністра країни Аднана Мендереса, якого було звинувачено водночас у «впровадженні ісламських тенденцій» на державному рівні, а також у занадто м‘якій позиції щодо турецьких курдів, які вже тоді намагалися відокремити від Туреччини «свої» провінції. Мендерес йшов саме тим шляхом, яким йде нині Ердоган: він відтіснив засновану ще Ататюрком партію CHP в опозицію та правив Туреччиною авторитарними методами. Військовий путч проти нього виявився вдалим: армія запровадила в країні нову Конституцію, яка, зокрема, полегшила заснування нових партій. Лідер заколоту генерал Кемаль Гюрсель став президентом Туреччини.

В березні 1971 року турецькі військові знову повстали: вони заарештували прем‘єр-міністра Сулеймана Деміреля, якого звинуватили в потуранні озброєним безладам та цивільним заворушенням, що вони мали місце того часу скрізь в країні. Було запроваджено воєнний стан, який зберігався аж до 1973 року, коли були проведені нові вибори, на яких перемогла «світська» СHP.

Протягом багатьох років потому, «за кермом» турецької держави CHP та «Партія Справедливості» Деміреля міняли одна одну. Уряди цих двох партій, щоправда, ніяк не могли втриматися у влади надовго. Позаяк їхні політичні позиції відрізнялися одна від одної, за суттю, у будь-якому питанні, то й курс країни кожного разу змінювався докорінно, викликаючи спочатку занепокоєння, а потім і справжні заворушення серед населення. Наприкінці 1970-х років протистояння між цими двома партіями вилилося у цілу низку гучних політичних вбивств... І тоді знову у події втрутилася армія. Сталося це в 1980 році. Заколот очолив генерал Кенан Еврен, який взяв владу у свої руки, заборонив діяльність всіх партій та профспілок і проголосив воєнний стан. Цей заколот супроводжувався численними порушеннями прав людини. Десятки тисяч людей були заарештовані з політичних причин.

У 1982 році армія знову змінила чинну Конституцію країни та провела загальнонаціональний референдум щодо її затвердження. Саме ця Конституція (із деякими змінами, що їх було внесено, зокрема, вже урядом Ердогана) діє в Туреччині досьогодні. Генерал Еврен поступово почав передавати владу назад до рук цивільних діячів – цей процес скінчився в 1989 році, коли цивільний уряд отримав всю повноту влади в країні. Проте, армія залишилася «за спинами» урядовців, відіграючи роль важливого політичного чинника та неофіційно привласнивши собі своєрідне право «вето» у важливих політичних питаннях.

Це проявилося в 1997 році, коли армія висунула вимогу відставки прем‘єра-ісламіста Нехметтіна Ербакана і практично усунула його від влади самою лише загрозою військового путча. До речі, саме до тодішньої «Партії Добробуту» Ербакана належав нинішній президент країни Реджеп Тайїп Ердоган. Цю партію вже в 1998 році заборонив суд, а Ердоган заснував натомість свою нинішню партію, АКР, з якою переміг на парламентських виборах та посадовив у крісло прем‘єра Абдуллу Гюля – це сталося в 2002 році. А вже в 2007 році армія намагалася перешкодити обранню Гюля на пост президента Туреччини. Це їй вже не вдалося: позачергові парламентські вибори, до яких генерали примусили країну, виграли все одно консерватори Ердогана – і Гюль став президентом.

«Кому вигідно»?

Саме тому, відверто кажучи, цього разу було дещо смішно читати перші відгуки про новий турецький путч: мовляв, це виконання путінської загрози про те, що за збиття російського бомбардувальника Су-24 турки «самими помідорами не відхрестяться». Історія стосунків турецьких політиків та турецьких військових – давня, кривава і обходилася до цього часу без росіян та взагалі – без іноземців. Більш на те: можна уявити собі, що перемога заколотників вельми погано далася б взнаки саме Росії: не є таємницею, що турецькі військові постійно вимагають від Ердогана «більшої рішучості» щодо курдів, яких підтримує Росія у Сирії, а також – власне, щодо російських військових, які не припиняють провокувати турецькі війська на сирійському кордоні.

Звичайно, якщо добряче постаратися, то можна побачити «руку Москви» бодай у бійці на шкільному дворі, але у даному випадку – навряд чи. Турецькі військові заколотники вимагали, зрештою, того ж самого, чого вимагали колись їх попередники, а саме: усунення від влади ісламістів (бодай поміркованих), зменшення ролі релігії у державі, а також – рішучих дій, з одного боку, проти курдів, з іншого ж – проти ісламських терористів, які останній рік просто «дістали» Туреччину численними терактами.

Турецькі протестувальники оточили солдатів-заколотників на площі Таксім у Стамбулі, Kose/AFP/Getty Images

Але цього разу проявилася зовсім інша, певно, вельми несподівана для генералів тенденція: більшість турків підтримали саме Ердогана, а не свою армію. Поліція у повному складі виступила на боці уряду. Десятки тисяч людей відгукнулиь на заклик президента і вийшли на вулиці, протестуючи проти заколоту. Багато з них взагалі не підтримують ні Ердогана, ані його партію, але не хочуть, аби законно обрана влада усувалася шляхом військового заколоту. У той час, як прихильники Ердогана скандували «Аллах акбар!», світські супротивники путчу кричали: «Ні – путчистам!». І генерали, які заявили, що «піднялися на захист конституційного порядку, прав людини та демократії», раптом побачили, що їх захист вже не викликає у людей того захоплення, який можна було спостерігати раніш. А без народної підтримки будь-який заколот приречений на поразку – це аксіома.

Борис Немировський, для «Главкому»