Україна – не Югославія. Чому наша війна не схожа на їхню

Українська криза стала лакмусовим папірцем для Європи, для окремих держав світу, для міжнародних та регіональних організацій. Аналізуючи події, які розпочались на території України з листопада 2013 року, науковці, аналітики, журналісти, пересічні громадяни намагаються знайти певні аналогії як у світовій, так і в українській історії. Зокрема, вторгнення російських військ у березні 2014-го до Криму та реакцію міжнародної спільноти на це публіцисти, журналісти, експерти одразу порівняли з подіями 1938 року – анексією Німеччиною Судетської області та політикою «потурання агресору». Наступною досить яскравою аналогією стало порівняння подій на сході України з війною у Боснії та Герцеговині 1992–1995 рр. Окремим аспектом у такому порівнянні була ідея федералізації. Боснія та Герцеговина, створена як федерація, щоб припинити тривалий міжетнічний конфлікт, розглядається аналітиками та політичними діячами як варіант можливого розв’язання протистоянь у східних регіонах України. Проте у даному контексті федералізацію Боснії та Герцеговини вважають прикладом недієвої та неефективної дипломатії, вимушеним кроком до миру.

Чи можливе повторення «боснійського сценарію» у східних регіонах України? Наразі порівнювати конфлікти на території України та колишньої Югославії недоречно. І ось чому:

• криза на території колишньої Югославської Федерації завершилась, у той час як в Україні вона ще триває;
• специфіка конфліктів визначалася державним устроєм країн. Югославія була федерацією, тому спочатку протистояння виникли на рівні суб’єктів федерації; подальша ескалація кризи призвела до її розпаду і, відповідно, до зміни характеру конфлікту та статусу його учасників – тепер протистояння відбувалося між колишніми югославськими республіками (Хорватією, Боснією і Герцеговиною) та колишнім федеральним центром (Сербією). Що стосується України, то криза протікає всередині унітарної держави. Саме це і визначає характер перебігу подій – протистояння відбувається між Україною та самопроголошеними сепаратистськими утвореннями (офіційно) та між Україною і Росією (неофіційно, оскільки війна є не оголошеною жодною зі сторін).
• на різних етапах Балканської кризи впродовж 1990-х – початку 2000-х рр. протистояння мали яскраво виражений міжетнічний характер (між боснійськими мусульманами, косовськими албанцями, македонцями, сербами, хорватами тощо). У східних регіонах нашої держави проживають і українці (більшість), і росіяни, і представники інших національностей. Мовою їх спілкування здебільшого є російська, проте це не дозволяє стверджувати, що криза в Україні має міжетнічний характер.

Водночас не можна відкидати наявність певних спільних рис між кризами в Україні та у колишній Югославії. Втім, прослідкувати можна схожість лише на початкових етапах протистоянь.

Насамперед схожими є передумови виникнення конфліктів: внутрішні чинники – невирішеність мовного питання, порушення базових прав людини, стійкі кризові явища у всіх сферах життя.

По-друге, початок конфліктів має певну схожість – виникнення сепаратистських автономних утворень. У Югославії цей процес розпочався у 1990 році, коли уряди тодішніх союзних республік Словенії та Хорватії висловили бажання вийти зі складу федерації. Серби ставлення до цього продемонстрували через створення на території Хорватії окремих автономних областей. Окрім того, сербське населення бажало захистити власне право існувати як окрема нація. Це було обумовлено тим, що після проведення у 1990 році перших багатопартійних виборів і приходу до влади Франьо Туджмана серби були позбавлені рівноправних прав із хорватами і почали вважатись національною меншиною. Тому серби Хорватії та керівники самопроголошених автономних утворень виступали за єдність із федерацією та необхідність захисту від можливих етнічних та релігійних переслідувань. Пізніше всі сербські автономні утворення у Хорватії об’єднались у Республіку Сербська Країна, яка проіснувала з 1991 по 1995 роки. В Україні аналогічний процес мав місце у східних регіонах держави, коли відбулось утворення так званих Донецької та Луганської народних республік навесні 2014 року. Метою їх утворення був також захист населення, але вже російськомовного.

Досить різними були каталізатори кризових процесів.

Криза в Югославії була викликана бажанням Словенії та Хорватії відокремитись, намаганням президента Хорватії Туджмана та президента Боснії і Герцеговини Алії Ізетбеговича утворити моноетнічні держави, прагненням президента Сербії Слободана Мілошевича реалізувати концепцію про утворення «великої Сербії».

В Україні відбулось нашарування зовнішніх і внутрішніх чинників. Спочатку під впливом відмови колишнього президента України Віктора Януковича від підписання Угоди про асоціацію та стабілізацію у державі розпочалась радикалізація суспільних настроїв. Результатом цього процесу стали Євромайдан і подальше протистояння правлячого режиму і пересічних громадян. Поява сепаратистських тенденцій була спровокована зовнішньою агресією Російської Федерації: спочатку вторгнення до Криму, а потім і до східних областей.

Позиція європейської спільноти щодо конфліктів у колишній Югославії та Україні також значно відрізнялась.

Європейська спільнота намагалася запобігти розпаду Югославської Федерації, однак принцип «право нації на самовизначення» переміг принцип «збереження територіальної цілісності» держави. Це проявилось у тому, що незалежність колишніх югославських республік поступово визнали країни – члени європейського співтовариства, а потім і країни з інших регіонів світу. Такий крок з боку міжнародної спільноти спровокував подальшу ескалацію Балканської кризи і визначив, хоч і не явно, винних у розпалюванні міжетнічних конфліктів – керівництво Союзної Республіки Югославії та Югославської народної армії.

Щодо України, то позиція як ЄС, так і міжнародного співтовариства в цілому має вичікувальний характер. Її коливання визначалось розвитком протистояння всередині суспільства, обіцянками керівництва держави та впливом (явним чи прихованим) Російської Федерації.

Ще однією відмінною рисою криз у Югославії та Україні є роль і участь різноманітних організацій та країн у врегулюванні гуманітарних проблем, питань, пов’язаних із біженцями, переселенцями, порушеннями прав людини, злочинами проти мирного населення.

Масштаби злочинів, гуманітарних криз та проблем біженців і вимушених переселенців на теренах Югославії і України різняться. Наразі людські, матеріальні та культурні втрати на території колишньої Югославії переважають втрати в Україні за всіма показниками. Втім, втрати серед українських військових і мирних жителів, рівень руйнування інфраструктури й житлової сфери щодня збільшуються, а гуманітарна катастрофа у східних регіонах набуває загрозливих розмірів. Наслідки можуть торкнутись усього населення нашої держави. У першу чергу це будуть труднощі економічного та політичного характеру.

На самому початку Балканської кризи міжнародні організації під егідою ООН почали розробляти правозахисні механізми, спрямовані на розв’язання проблем з дотриманням прав людини та захистом цивільного населення від насильства. Те ж саме стосувалось і розслідування повідомлень про масові вбивства, концентраційні табори, знущання, насилля, переслідування за етноконфесійними ознаками. На території колишньої Югославії працювали як міжнародні комісії з розслідування та пошуку зниклих і загиблих, так і численні правозахисні і гуманітарні організації, моніторингові та контрольні місії ЄС, ОБСЄ, ООН, Human Rights Watch тощо. Одночасно із цим гуманітарна допомога від різноманітних фондів ЄС, ООН, країн світу почала надходити до колишньої Югославії буквально з перших місяців воєнних дій та появи перших вимушених вигнанців.

Щодо нашої держави, то варто наголосити, що представники ЄС, ОБСЄ, ООН працювали у Криму, наразі їхня діяльність охоплює східні регіони України. ОБСЄ регулярно здійснює моніторинг ситуації у кризових районах. Пересічні громадяни, військовослужбовці та політичні діячі говорять про «короткозорість» та необ’єктивність роботи місій цієї організації в Україні.

Правозахисних механізмів із врегулювання проблеми вимушених переселенців та захисту цивільного населення у зоні конфлікту міжнародні організації ще не почали розробляти. В Україні працює моніторингова місія ООН з прав людини, яка збирає інформацію про порушення, злочини, руйнування тощо. В сьомому звіті від 20 листопада 2014 року визнано, що у східних областях нашої держави поширеними є злочини та катування. Вимушеними переселенцями опікується представництво Управління верховного комісара ООН у справах біженців в Україні.

До моніторингу ситуації у сфері недотримання прав людини поступово і досить повільно долучаються такі міжнародні правозахисні організації, як «Міжнародна амністія», «Міжнародна кризова група», Human Rights Watch. Проте достовірність інформації, наданої Human Rights Watch, потребує додаткової перевірки і дослідження.

Щодо гуманітарної допомоги, то найчастіше її надають окремі країни Європи та світу, українська діаспора, волонтерські організації тощо. Від ООН перша гуманітарна допомога надійшла лише через півроку після початку агресії Росії у Криму та більше, ніж через вісім місяців після загибелі першої людини на Майдані. Кошти на відновлення Донецької та Луганської областей виділяють як різноманітні держави, так і інституції ЄС.

Українська криза регулярно стає предметом обговорення на засіданнях Ради Європи та Ради Безпеки ООН, різноманітних зустрічах на найвищому рівні, а також перебуває під постійною увагою роботи контактної групи. Проте все обмежується висловленням занепокоєння і тривалим процесом розробки й узгодження санкцій, які після тривалих перемовин було запроваджено проти Російської Федерації. З огляду на існуючу ситуацію у східних регіонах, зростаючу кількість внутрішніх переселенців та гуманітарну кризу економічні санкції є лише одним із важелів тиску на Росію. Потрібен же комплексний підхід: економічний і військово-політичний тиск, міжнародна ізоляція, ефективні правозахисні та гуманітарні механізми примусу до миру. Дещо схожий підхід було застосовано міжнародною спільнотою у колишній Югославії. Специфікою було те, що зусилля міжнародних організацій поєднувались із активною діяльністю волонтерських та місцевих організацій.

В Україні теж активно діє і розвивається волонтерський рух, який допомагає військовим і цивільним у зоні конфлікту, а також вимушеним переселенцям. Розподіл та доставка міжнародної гуманітарної допомоги не координується централізованим органом. Окрім того, відсутня чітка концепція вирішення проблем, які можуть виникнути у розвитку ескалації кризи. Таким чином, підключення зовнішнього фактора (міжнародної скоординованої допомоги і виваженої політики провідних держав світу) є необхідною умовою врегулювання кризи в Україні. Окрім того, першочерговим є і внутрішній чинник – має змінитись позиція керівництва держави: йдеться про визнання подій у східних регіонах не антитерористичною операцією, а війною,  розірвання будь-яких відносин із Російською Федерацією, вироблення чіткої гуманітарної концепції надання допомоги потерпілому населенню.

Катерина Шимкевич, експерт-балканіст, к. і. н., для «Главкома»