«Українці – на фронті, індуси – на заводі». Хто розкручує мігрантську зраду і що відбувається насправді

• «Жителі Заходу України шоковані кількістю індусів і пакистанців! Робочих мігрантів масово помічають у Львові та Івано-Франківську».
• «Поки в Україну завозять пакистанців, індусів, бангладешців та інших, українців – цвіт нації – відправляють на війну».
• «Пакистанці, африканці, індуси і т.д. будуть тут жити. На землі, за яку пролились і проливаються ріки крові українців».
• «Мігранти-індуси влаштовують танці серед вулиці і лазять по дахах («перуть свій одяг у річці і сушать на березі», «заполоняють міста і залицяються до українок»)».
• «Коли їх стане більше, вони почнуть диктувати нам, як нам в своїй країні жити».
• «Мігранти вбивають наших жінок за кордоном, а ми цей шлак хочемо привезти в Україну».

Ось такі дописи з антимігрантськими настроями масово заповнили український сегмент соцмереж навесні. І ця хвиля не йде на спад. Раптовий виток «зради» виник буквально з нічого: українці кинулися шукати нових ворогів не за лінією фронту (з тими давно все зрозуміло), а на вулицях своїх міст. І традиційно клясти владу, яка майже напевно хоче знищити українців та заселити родючі українські землі чужинцями. В надчутливому для багатьох країн мігрантському питанні простір для конспірології відкривається величезний. Паралельно цю тему осідлали не лише російські специ з дезінформаційних кампаній, а й деякі українські політики з абсолютно різних таборів.

Проте реальні цифри відверто не корелюються з пропагандистськими страшилками. Статистика, яку веде Державна міграційна служба і яка є в розпорядженні «Главкома», демонструє геть іншу картину: поточні показники міграції залишаються в рази нижчими за довоєнний рівень. І наразі не проглядається жодних підстав, аби ця тенденція кардинально змінилася. Наприклад, минулого року кількість виданих іноземцям дозволів на працевлаштування склала менше половини 2021 року. Але тоді на «засилля мігрантів» українці чомусь не дуже скаржилися.

«Главком» поспілкувався зі спеціалістами з протидії дезінформації, міграційної політики та демографії, щоб розібратися: звідки ростуть ноги у цієї антимігрантської істерії, кому може бути вигідне роздмухування цієї теми та чи справді у країну в гарячій фазі війни стоїть черга охочих іноземців.

Звідки ноги ростуть

Треба визнати, що для активного пошуку робочої сили поза межами України дійсно склалися умови, і представники влади та експерти неодноразово це визнавали. Власне кажучи, це й кинуло іскру в багаття антимігрантської теми, яке розпалилося з досі небаченою силою.

У квітні керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив, що розглядається можливість пом’якшення чинних обмежень для залучення іноземних працівників. Наразі список «ризикових» країн, громадяни яких мають пройти додаткові прискіпливі співбесіди при отриманні української візи, складається з 70 країн, передусім Азії та Африки. Спрощення в’їзних процедур для умовних бангладешців, пакистанців чи таджиків, дозволило б українському бізнесу частково подолати проблему дефіциту кадрів, спричиненого відтоком мільйонів українців за кордон та мобілізацією. МЗС та СБУ доручено підготувати відповідні пропозиції.

Слідом за Будановим мігрантський кейс почали коментувати й інші представники влади. Голова парламентського комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Олена Шуляк зазначила, що в Україні спостерігається критичний дефіцит кадрів у будівельній сфері та в багатьох інших галузях економіки. Нардепка повідомила, що піднімають питання залучення працівників з інших країн насамперед забудовники. Шуляк визнала непопулярність такого рішення, але визнала, що вже невдовзі його можуть почати обговорювати на вищому рівні.

Мер Івано-Франківська Руслан Марцинків заявив, що іноземні працівники з Індії, Бангладешу та Колумбії вже працюють на будмайданчиках міста. Мер також назвав очевидні причини для такого рішення: еміграція та мобілізація, які вимивають з ринку праці українських робітників.

Колега Марцинківа міський голова Черкас Анатолій Бондаренко також зізнався, що компанія, яка ремонтує дороги у місті, вже оформлює робочі візи для іноземних працівників.

За даними Центру стратегічних комунікацій, який розслідував походження антимігрантських меседжів в українському медіаполі, з’ясував: піком обговорень в соцмережах став скріншот повідомлення івано-франківської будівельної компанії «Благо», яке з’явилося 1 травня. Представник компанії звернувся до мешканців одного з житлових комплексів з попередженням, що територію ЖК почнуть прибирати мігранти з Індії та «заспокоїв», що всі вони працевлаштовані офіційно та перебувають під контролем міграційної служби. «Хочемо також звернути вашу увагу, що політика найму трудових мігрантів ініціюється у тому числі й урядом, і Верховною Радою», – чомусь вирішив «перевести стрілки» на державні органи менеджер компанії.

Цей допис було швидко розтиражований популярними анонімними телеграм-каналами та спровокував обговорення теми мігрантів в Україні вже далеко за межами житлового комплексу, якому адресувалося повідомлення.

Фахівці Центру стратегічних комунікацій відзначили, що ключовою платформою для розповсюдження антимігрантських наративів став Facebook, далі йде Telegram. А от популярний для коротких емоційних відео TikTok ця сенситивна тема поки майже не зачепила. Аналітики зазначають, що більшість публікацій генерувалася користувачами або відвертими провокаторами у форматі закликів до обговорення. Метою було вивести аудиторію на агресивні та тривожні реакції.

Не оминув увагою антимігрантський шабаш і Центр протидії дезінформації при РНБО. В його звіті фіксується хвиля «жартівливих» відео у соцмережах, в яких висміюється чи драматизується майбутнє України через залучення трудових мігрантів. У такий спосіб за гумористичною ширмою провокуються цілком серйозні внутрішні конфлікти. Експерти Цендру зауважують, що активну роль в роздмухуванні цих конфліктів відіграють новостворені акаунти, які цілеспрямовано поширюють контент винятково щодо гострої теми. Така тактика притаманна саме російській пропаганді, яка генерує відео, створені за допомогою штучного інтелекту з бажаними наративами. Українців переконують у «втраті ідентичності», «заміщенні населення» та «марності боротьби з російськими окупантами». У Центрі стратегічних комунікацій додають, що мігранти подаються також як інструмент пригнічення місцевого ринку праці, завдяки дешевій робочій силі, та фактор зростання злочинності.

Маніпуляції при цьому не вирізняються особливою філігранністю: зокрема, відео з нібито «індійськими мігрантами», що справляють нужду в українських водоймах, насправді виявляються архівними кадрами дворічної давнини або відеорядом, знятим безпосередньо в Індії.

Російський слід в розкрутці антимігрантської істерії, дійсно, важко не помітити: варто лише поскролити контент проросійської мережі Telegram-каналів, які мімікрують під українські ресурси. Тема мігрантів є тут однією з топових поруч з іншою «зрадою»: «обвалом фронту», «піаром Зеленського на крові», «продажем ППО арабам» тощо.

Доходить до повного крінжу навіть за мірками невибагливої російської пропаганди. Так з мігрантів вже роблять «помічників ТЦК».

Найсмішніше те, що поки російські ботоферми намагаються виставити Україну «мігрантським гетто», для самого Кремля міграція давно перетворилася в міну уповільненої дії. І ця міна регулярно вже вибухала. Росія, яка, не рахуючи втрати, кидає своїх власних громадян штурмувати посадки на Донбасі, стала критично залежною від робочої сили з Центральної Азії. Мігранти заповнили російські міста, величезна їх кількість перебуває поза легальним полем, а деякі райони перетворилися на закриті етнічні анклави. Російські силові відомства  регулярно б’ють на сполох через стрімке зростання важких злочинів якраз серед мігрантів. Якби не розуміти справжніх мотивів пропагандистів, можна було б припустити, що вони нагадують «братському народу» про свій гіркий досвід.

Але було б несправедливо звинувачувати у поширенні фейків та доведенні до абсурду чутливої теми лише російських пропагандистів. Вони, скоріше, як і у випадку з мобілізацією, вдало використовують тригерну больову точку.

Хайпову повістку підхопили і відомі українські анонімні канали-мільйонники та ресурси, заточені на клікбейтні заголовки.

Центр протидії дезінформації визнає, що антимігрантський контент активно репостять та створюють не лише боти, а й реальні користувачі, які спішать підхопити «гарячу» тему.

Ба більше, окрім анонімних ресурсів, «засиллям мігрантів» раптом стурбувалися цілком реальні політики та близькі до певних партій «медійні рупори». Противники ввезення трудових мігрантів в Україну вже заявили про себе майже в усіх парламентських силах – «Європейській солідарності», «Батьківщині», «Слузі народу»…

«Негативні наслідки відкритої мігрантськоі політики ми бачимо в країнах Західної Європи, – пояснює «Главкому» свою нелюбов до мігрантів голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев. – Мігранти приїжджають з країн, що мають культурну прірву з нами: вони інші за мовою, релігією, світосприйняттям. І ця прірва породжує конфлікти, як свідчить практика, асиміляція є надскладною. До того ж, далеко не всі мігранти приїжджають аби працювати, скоріше навпаки. Це покладає додаткові видатки на державу. Тому я виступаю за повернення наших біженців додому шляхом створення гідних умов щодо роботи та житла».

Антимігрантські гасла осідлали не тільки парламентарі. Наприклад, тим, що «мігранти будуть забирати роботу у наших людей», лякає мер Харкова Ігор Терехов. Очолювана ним Асоціація прифронтових міст та громад України звернулася до Кабміну та Верховної Ради із закликом «не допустити масового залучення трудових мігрантів та зосередити державну політику на підтримці власних громадян, створенні робочих місць і поверненні українців додому».

У цей тренд спішать потрапити і вже підзабуті політики – такі як колишній нардеп та ексголова Донецької ОВА Павло Жебрівський. На хвилі загального хайпу він нагадав про себе, вигадавши новий термін «індусобандерівці».

Керівник Центру стратегічних комунікацій Ігор Соловей в коментарі «Главкому» називає кілька груп, які наразі осідлали антимігрантську хвилю: українські «праві», блогери-хайпожери, які ловлять тренд і збирають перегляди, та росіяни, що накачують істерію через свої ресурси.

«Тема може залишитись предметом для дискусії в українському суспільстві, як це притаманно демократичним суспільствам, – каже Соловей. – Але є високий ризик, що через втручання російських ботоферм вона може стати поляризатором – способом створення довгострокового внутрішнього розколу і розхитування тилу (уже зараз є свідчення про наміри організовувати акції протесту). Росіяни традиційно шукають тригери, що впливають на суспільну думку – роздмухуючи проблеми та гіперболізуючи їх».

Чи є чого боятися

За останніми оцінками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, у разі встановлення цього року «крихкого миру з поступками» у війні з Росією майже 3 млн українських біженців (близько 56% від загального показника) все одно залишаться в Європі до кінця 2029 року. Якщо ж війна продовжиться, кількість українців, які перебуватимуть у Європі до 2029-го, може сягнути 5,16 млн – тобто переважна більшість так і залишиться за кордоном. Тож масового повернення співвітчизників додому не очікується навіть після завершення активних бойових дій.

І нестача робочих рук в Україні буде відчуватися чим далі – тим більше, особливо якщо йтиметься про повоєнну відбудову. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в самому українському уряді не можуть визначитися, скільки ж людей наразі проживає в країні: оцінки чиновників розходяться кардинально – від 22 до 31 млн осіб.

Залучення робочої сили зі сторони, яка, до того ж, не підлягає мобілізації, в таких умовах здається цілком логічним кроком. Але чи стоїть черга охочих їхати за не такими вже великими, у порівняннями з країнами ЄС, грошима у країну з щоденними «прильотами»? Поточна статистика щодо залучення трудових мігрантів суттєво дисонує з апокаліптичними картинками, які ширяться в соцмережах.

Голова громадської організації «Офіс міграційної політики» Василь Воскобойник запевняє: весь галас навколо напливу мігрантів в Україну є великим інформаційним фейком.

«Наше суспільство під час війни перебуває в стані глибокого стресу. Відповідно, коли люди бачать подразники, які їх чіпляють, вони починають на це дуже бурхливо реагувати, – пояснює експерт. – Я давно очікував на таку реакцію, бо ті самі процеси відбувалися в більш заможних Чехії, Польщі, Німеччині… І зрозуміло, що в кожній країні знаходяться свої політичні сили, які цим користуються».

Аби підтвердити, що вся нинішня антимігрантська істерія є бурею в стакані води, наведемо статистику, яку «Главком» отримав від Державною міграційної служби. Якщо у довоєнному 2021 році дозволи на працевлаштування отримали 21,8 тис. мігрантів, то з початком великої війни цей показник обвалився в рази. У 2022 році було видано лише 6279 дозволів, у 2023-му, який Україна прожила вже повністю у воєнних умовах, – лише 4529. З 2024 року зацікавленість мігрантів роботою в Україні знову пішла вгору, але вона все одно була далекою від мирних часів, – 6127 дозволів. В 2025-му тенденція ще трохи покращилася 9574 дозволів, що становить лише 43,9 % довоєнного рівня. За три місяці цього року видано 2,5 тис. дозволів на роботу іноземців.

Але куди красномовніший інший показник – це кількість виданих робочих віз, яка була в рази менша за надані дозволи. У 2024 році: з 6127 дозволів у робочі візи перетворилися 2324, у 2025-му: з 9574 – 2829. «Це було пов'язано з тим, що роботодавці не подали трудові договори. Тобто угоду уклали, а людина до роботи не приступила», – пояснює таку розбіжність Воскобойник.

Минулого року громадяни Бангладешу, якими особливо лякають українців, одержали 600 дозволів на працевлаштування, разом з тим оформлено було лише 32 робочих візи та сім посвідок на тимчасове проживання в Україні. Для громадян Пакистану відповідні показники: 374 дозволи, 29 віз, 7 посвідок. Для громадян Індії: 946 дозволів, 344 візи, 220 посвідок.

Хто до нас їде

Тож ні про які десятки тисяч мігрантів, яких, якщо вірити деяким телеграм-каналам, яких «завезли» лише цього року, точно не йдеться. Окрім того, отримання дозволу на працевлаштування не призводить автоматично до того, що іноземець одразу приїжджає і починає працювати. Після того як роботодавець знайшов собі робітника та був укладений проєкт трудового договору, складний шлях з отриманням робочої та транзитної віз займає від трьох до шести місяців. Ба більше, навіть наявність візи не гарантує, що іноземця не «завернуть» на кордоні. Якщо ж він все-таки потрапляє в Україну, починається період адаптації, який лягає на плечі роботодавця: працівнику треба надати житло, забезпечити перекладача, який пояснить йому посадові обов'язки, техніку безпеки тощо.

Не виключений також варіант, коли іноземний працівник може приїхати, озирнутися по боках і зрозуміти, що Україна – не те місце, де він хотів би працювати. Саме так сталося з першими іноземними працівниками агрогіганта МХП: після першого нічного обстрілу частина з них без попередження залишила місце роботи та перестала виходити на зв’язок. Компанія одразу повідомила про цю ситуацію центр зайнятості та міграційну службу. Згодом працівників знайшли, але дозволи на роботу були анульовані для всієї пілотної групи.

Наразі МХП реалізує другий пілотний проєкт із сімома іноземними працівниками, які вже більш адаптовані до суворих українських реалій. Проте в компанії визнають, що іноземна робоча сила поки залишається точковим рішенням і навряд чи зможе найближчим часом системно вирішити кадровий дефіцит в галузі.

«За копійки до нас не поїдуть»

Співзасновник Центру економічного відновлення Андрій Длігач запевняє, що трудові мігранти з Азії та Африки готові працювати в Україні за зарплату на 40% нижчу від середньої. І цей фактор робить таких працівників привабливими для українських роботодавців. Однак у Василя Воскобойника з «Офісу міграційної політики» є сумніви, що мігрантам взагалі цікаво їхати у країну, де йде війна, з найменшими в Європі заробітними платами та тривалим процесом працевлаштування.

«Якщо порахувати весь перелік дозволів, виплат за дорогу і таке інше, то вийде, що для роботодавця працевлаштування одного іноземного робітника обходиться до 150 тис. грн, – підраховує експерт. – І ці кошти або будуть враховані в собівартості продукції, або будуть тим чи іншим шляхом вираховані з його заробітної плати. Суто економічно, безпеково, логістично – ми не цікаві світу. Часто трудові мігранти, коли обирають собі країну, де хочуть працювати, розглядають її як потенційну нову Батьківщину. І навіть з цієї точки зору Україна не є привабливою. Бо якщо ви працюєте у Польщі, сплачуєте податки, то ваші діти можуть отримувати щомісяця по 800 злотих (майже 9 тис. грн) на людину. В Чехії жінка за народження дитини отримує еквівалент майже 800 тис. грн. Хоча б з цієї точки зору, мігрантам працювати там вигідніше, ми не є для них Ельдорадо.

Воскобойник прогнозує, що завершення війни призведе до повернення з-за кордону близько третини українців, але відкриття кордонів спровокує і зворотній ефект: «Почнеться хвиля трудової міграції – наші люди поїдуть працювати та заробляти до Польщі, Чехії, Німеччини… Ми тимчасово втратимо, за нашими оцінками, півтора-два мільйони людей і опинимося в ситуації, коли нам не буде вистачати робочих рук. Відповідно, будемо намагатися залучати іноземців, але не вірю, що в найближчі п'ять років до нас буде заїжджати по 100 тис. мігрантів на рік. Вони можуть стати допоміжним інструментом, але не головною рушійною силою нашого ринку праці. І за копійки до нас не поїдуть – ті, хто звик працювати за такі малі гроші, просто нікуди не їздять. Більш схильними до трудової міграції є люди з вищою, вищою технічною освітою, а люди, в яких освіти нема, майже не розглядають для себе шлях поїхати десь попрацювати».

Завідувач відділу міграції Інституту демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи Олексій Позняк констатує українську проблему останніх років – домінування тих, хто живе на соціальні виплати над тими, хто платить податки. Особливо різко цей дисбаланс проявився з початком повномасштабного вторгнення, коли багато жінок молодого та середнього віку виїхали за кордон.

«Цей перекіс – неминучий процес, який стосується усіх націй європейського походження, – зауважує Позняк. – В європейських країнах населення або зменшується, або збільшується лише за рахунок притоку мігрантів. Мігранти обов’язково з’являються там, де є якийсь економічний розвиток та пристойний рівень життя. І жодна країна не змогла цю тенденцію перебороти».

За словами експерта, війна знижує привабливість України для мігрантів, але ситуація може змінитися в процесі повоєнної відбудови: «Частково дефіцит трудової сили можна буде вирішити за рахунок повернення наших громадян, але в будь-якому разі повернуться не всі. Частково – за рахунок включення в економіку тих осіб, які зараз з різних причин не працюють, хоча мають фізичну здатність до цього. Також варто підвищувати продуктивність праці. Але навіть якщо на певному етапі ми зможемо ці проблеми закрити, то з часом все одно посилюватиметься те саме несприятливе співвідношення, між, умовно кажучи, виробниками і споживачами. Відповідно постане питання про залучення мігрантів».

Позняк вважає, що залучати мігрантів в українське суспільство потрібно обережно та поступово і починати з маленьких груп, які б могли доволі швидко інтегруватися. Після того як вони попрацюють в Україні певний період та зарекомендують себе, таким людям можна надавати статус постійного мешканця, видавати дозвіл на постійне проживання і право перевезти родину. І паралельно державі обов’язково треба комунікувати з суспільством: переконувати, що міграція є не стільки проблемою, скільки джерелом майбутнього економічного розвитку.

Експерт впевнений, що нинішній «холівар» навколо раптового напливу мігрантів не має під собою підґрунтя: «Якісь фотографії, що емоційно обговорюються в соцмережах, у підсумку виявляються знятими в Індії, а не в Україні. Звісно, певна кількість мігрантів до нас їде, зокрема, через мобілізацію та еміграцію українців, але їх небагато. Підстав для якогось вибухового зростання приїзду мігрантів у нас немає, і підозрюю, що вони не скоро виникнуть».

Павло Вуєць, «Главком»