Узбекистан Карімова. За чим плаче народ?

Резонанс навколо смерті Іслама Карімова і питання, хто його замінить, пов’язаний у першу чергу з тим впливом, якого перший президент Узбекистану домігся як усередині країни, так і в регіональних і навіть глобальних процесах

Найвагомішою заслугою Іслама Карімова вважають те, що він очолив побудову узбеками держави й навчив чи навіть примусив нею пишатися (для цього в освітніх закладах було введено курс «Ідея національної незалежності: основні поняття та принципи», який базувався на однойменній книзі президента). Достатньо зміцнившись до кінця 90-х, ця держава почала активно демонструвати бажання самостійно вирішувати свою долю, не особливо оглядаючись на колишню метрополію. Зараз мало хто згадує, що першою назвою Організації договору про колективну безпеку СНД був «Ташкентський пакт». Її поступово забули після того, як Узбекистан вийшов з цієї угоди у 1999 році, приєднавшись до альтернативного пострадянського інтеграційного об’єднання Грузії, України, Азербайджану та Молдови (завдяки узбецькій «У» воно перетворилося на ГУУАМ). І подальші зовнішньополітичні кроки Ташкента (вихід з ГУУАМ, повернення та черговий вихід з ОДКБ, який супроводжувався вступом до Євразійського економічного співтовариства та виходом з нього) диктувалися винятково національними інтересами Республіки Узбекистан. Звісно ж, у тій їх редакції, яку вважав істинною Іслам Карімов.

А у внутрішній політиці, як пише у Forbes узбекистанський політолог Рафаель Саттаров, «Ісламу Карімову вдалося зробити те, що не вдалося навіть жорсткій руці радянської влади, а тому вважалося практично неможливим, – викорінити політичні чвари за клановими і регіональними принципами». Тому принаймні для узбеків він надовго залишиться батьком нації та творцем незалежності, якою вони пишаються, як стверджує один з найавторитетніших російських експертів з Центральної Азії Аркадій Дубнов. Доказом цього є те, що навіть російські ЗМІ наводять приклади того, як прості узбекистанці цитують слова Карімова: «Ті, хто говорить, що ми безграмотний і безкультурний народ, не знають, що коли їхні прадіди ходили в лахмітті і з босими ногами, наші предки вже рахували зірки і вчили інших лікувати людей». І пишаються вони не лише минулим. Лідера країни на високому рівні приймали у столицях найвпливовіших держав: Москві, Пекіні, Брюсселі і навіть Вашингтоні (в останньому, щоправда, давненько). Більшість громадян країни вважає її стабільною на відміну від сусідніх...

• ...Таджикистану, де в 90-х п’ять років тривала громадянська війна, жертвами якої стало близько ста тисяч осіб;
• ...Киргизії, де вже у 2000-х відбулися дві революції: під час першої загинуло п’ятеро людей, другої – 84 (за кілька місяців після останньої на півдні Киргизії сталися міжетнічні зіткнення, під час яких загинуло 276 узбеків, 105 киргизів і двоє представників інших національностей);
• ...Казахстану, який постійно збурювали олігархічні скандали, а останнім часом ще й активізувалися салафітські терористи.

А коли узбекам кажуть,

• що їхня держава є класичним прикладом авторитаризму, де виконавча гілка влади контролює всі інші, сама будучи підконтрольною одній людині – президенту;
• що найбільш привильно й багато живуть представники правоохоронних органів, на яких покладено завдання захисту режиму, внаслідок чого їм надано забагато як для демократичної держави повноважень, які сприяють розквіту корупції;
• що попередні два чинники зумовлюють зростання економічних проблем, внаслідок яких більше половини з них живуть за межею бідності,

вони пропонують подивитися на сусідній Туркменістан, на відміну від якого в Узбекистані

• відбуваються альтернативні вибори президента (хоча переможець на них завжди був безальтернативний);
• існує багатопартійний парламент, в якому нещодавно навіть змінилася правляча партія (хоча колишні комуністи з Народно-демократичної партії поступилися першістю Ліберально-демократичній партії, коли останній перейшла роль «президентської»);
• не запроваджуються абсурдні заборони на бороди та золоті зуби (хоча вистачає інших заборон, які, зокрема, унеможливлюють опозиційну політичну діяльність, пояснюючи це боротьбою з тероризмом) тощо.

Щоправда, варто зауважити, що створений Карімовим демократичний «фасад» називають справжньою демократією не лише прості узбекистанці. Високі оцінки демократичності виборів в Узбекистані можна почути і від спостерігачів міжнародних організацій (наприклад, з СНД чи Шанхайської організації співпраці), спеціально до приїзду яких на дільницях розігруються вистави електоральної активності громадян на чолі з аксакалами, котрі чинно й поважно йдуть голосувати із паспортами в руках. Чуткам про подвійні тиражі бюлетенів ніхто зі спостерігачів, певна річ, не вірить.

Другою найбільшою заслугою Іслама Карімова вважають його беззаперечний внесок у протидію поширенню в Узбекистані та в Центральноазіатському регіоні в цілому впливу ісламістських екстремістських та терористичних організацій. Узбецька армія вважається найсильнішою в регіоні, але всесильну Службу національної безпеки Узбекистану іноді називають ще сильнішою. Вони не змогли повністю убезпечити країну від терактів, проте останній з них відбувся в 2004 році (криваві андижанські події 2005 року терактом практично ніхто не вважає, називаючи їх спробою народного повстання чи збройного заколоту ісламістів).

Також заслуга силовиків Карімова в тому, що кордон країни з Афганістаном завжди вважався достатньо захищеним від можливого вторгнення загонів «Талібану» чи «Аль-Каїди», на відміну від південних кордонів сусідніх Таджикистану й Туркменістану. Понад те, Ісламський рух Узбекистану, який у 90-х вважався силою, здатною розпочати в країні громадянську війну ще кривавішу, ніж у Таджикистані (там також головними супротивниками влади були загони ісламської опозиції), було витіснено до Афганістану.

Там під американськими ракетами й полягла основна його частина після відповіді США на теракти 11 вересня 2001 року, зокрема й лідер організації Джума Намангані. Особиста заслуга в протидії поширенню ісламістського тероризму Іслама Карімова відзначалася не лише громадянами Узбекистану, які були вдячні своєму президентові за безпеку, яка хоч і відносна, але більша, ніж мають зараз жителі всіх сусідніх країн (у Киргизії, наприклад, днями терорист на вантажівці протаранив китайське диппредставництво).

Іноземні лідери (у тому числі й західні) також відзначали його роль у безпековій стабілізації в регіоні, особливо після згоди Карімова на розміщення в країні натівських авіабаз для підтримки Антитерористичної операції в Афганістані, що розпочалась у жовтні 2001 року. Не обійшли його своїм визнанням і терористи, влаштувавши в 1999 році замах.

З «фінтом» навколо авіабаз пов’язане й третє досягнення Карімова – Узбекистан, принаймні на початку 2000-х, став не об’єктом, суб’єктом геополітики. Тоді з російського боку пролунало кілька зауважень, що перед тим як розміщувати військові бази в Узбекистані, Таджикистані й Киргизії, американці та інші члени НАТО мали б спитати дозволу у Кремля (у більш м’якій риториці – «проконсультуватись»), але ці зауваження було проігноровано в стилі «а ви про що?». І попри те, що закриття американської авіабази «Карші-Ханабад» Кремлю вдалося домогтись у 2005 році, переконавши узбецьке керівництво, що андижанські події були спробою «кольорової революції», про закриття авіабази в узбецькому Термезі Німеччина заявила лише наприкінці минулого року.

При цьому причиною була названа «неактуальність» бази після виведення німецьких військ з Афганістану в 2013 році (щоправда, існує версія, що Берлін просто не згодився платити вдвічі більше за оренду, чого забажав Ташкент, прорахувавши свої збитки від падіння цін на енергоносії та економічних санкцій проти Росії – важливого торговельного партнера та місця працевлаштування близько 2 млн узбецьких гастарбайтерів). Хоча закритися ця база мала б ще у 2012 році, коли парламентом було затверджено нову концепцію зовнішньої політики республіки, яка забороняла існування подібних об’єктів на території країни, так само як і її входження до військово-політичних блоків.

Це можна вважати прикладом означеного українським експертом Віталієм Куликом «ручного управління» Карімовим зовнішньою політикою, яка «часто базувалася на здатності глави держави знаходити спільну мову з лідерами інших країн, що іноді здійснювалося навіть всупереч офіційно проголошеній зовнішньополітичній доктрині». Тобто виконувати нову концепцію Іслам Карімов збирався рівно настільки, наскільки й усе інше, ухвалене парламентом, включно із конституцією країни.

Тим більше що, як вважає Аркадій Дубнов, «головне в ініціативі Карімова – відмова від розміщення іноземних військових баз на узбецькій території – це чіткий сигнал, покликаний заспокоїти Москву: вихід Ташкента з ОДКБ зовсім не означає автоматичної зміни на протилежний знак його зовнішньополітичної орієнтації. Карімов ніби говорить своїм російським партнерам: якщо я не з вами, це не означає, що я буду проти вас».

Багато експертів вважають подібну поведінку яскравим прикладом зовнішньої політики Узбекистану останніх років – стратегічного рівновіддалення (іноді його називали «прагматичним ізоляціонізмом») від основних світових потуг, яке давало б можливість, по-перше, отримувати дивіденди завдяки співпраці з Москвою, Пекіном, Вашингтоном та Брюсселем, а по-друге – «гальмувати» будь-які спроби стимулювати Узбекистан до дій, які б ішли врозріз з його національними інтересами, до яких Іслам Карімов, звичайно ж,  включав і збереження та укріплення своєї особистої влади.

При всій неоднозначності ставлення до Карімова, а особливо до його жорстоких методів, він залишиться в історії Узбекистану завдяки зазначеним здобуткам (окрема думка у провладних російських політологів, які, звісно, не вважають звершеннями Узбекистану кроки, що віддаляли його від Росії; вони хвалять Карімова переважно за боротьбу з тероризмом). Чи справді це так, покажуть, очевидно, найближчі півроку-рік (а може, й місяці). По тому, наскільки мирно та спокійно переходитиме влада до наступного президента, можна буде судити: чи відповідає побудована Ісламом Карімовим модель потребам сучасного Узбекистану чи, навпаки, здатна накрити його хвилями міжкланової, а потім і громадянської війни, яка може дестабілізувати весь «вагітний» ісламським тероризмом Центральноазіатський регіон і навіть поширитися далі пострадянським простором.

Далі буде…

Роман Сирінський, для «Главкома»