Військово-технічне співробітництво. «Гібридна» роль «Укроборонпрому»
Що показав скандал довкола закупівлі систем зв’язку для армії
Четвертий рік війни проходить під акомпанемент перманентних розмов-дискусій-перешіптувань довкола проблем реформування системи військово-технічного співробітництва (ВТС). Здавалося б, це - зрозуміла і викристалізована тема, яка, по ідеї, ще у 2014 році мала б позбутися того загадково-комерційно-корупційного туману, що супроводжував її з моменту набуття Україною незалежності.
Однак, не сталося, як гадалося. До цього часу, не ухвалено закон про ВТС, не встановлена чітка система: хто формує військово-технічну політику, хто відповідає за її координацію, хто безпосередньо відповідає за виконання конкретних контрактів та програм. Ручний формат ведення ВТС, квінтесенцією якої є «гібридна» роль «Укроборонпрому» - державно-комерційної структури з амбіціями «Міністерства ОПК», очікувано зумовлює «рвано-смикані» результати забезпечення Збройних сил та інших силових відомств передовими зразками озброєння та військової техніки.
Останнє «танго на трьох» у сфері закупівлі систем зв’язку для ЗСУпоказало всі недоліки існуючої «безсистемної системи». Начебто, всі учасники процесу хочуть одного – забезпечити найоптимальніше рішення для української армії. Однак, в результаті – бурхливі дебати в інформаційному просторі і жодного рішення, яке б наблизило довгоочікувані радіостанції до українського війська. До цього часу продовжуються випробування, дискусії, обговорення, слухання, взаємні звинувачення та пропорційне зниження авторитету України як передбачуваного партнера у сфері ВТС.
Варто нагадати, що спочатку у 2015 році між президентами України та Франції було досягнуто домовленості щодо низки проектів, в тому числі, щодо закупівлі засобів зв’язку французької компанії Thales та організації їх виробництва в Україні, але врешті-решт ці плани були скасовані. Далі українська сторона домовилась про «зв’язковий» проект з Туреччиною, включно з передачею технологій на виробництво засобів зв’язку на території України. Однак, і тут процес реалізації задумів загальмувався через бажання іншої країни – Ізраїлю – долучитися до справи оснащення ЗСУ передовими системами зв’язку.
Насправді, зростання кількості іноземних компаній, які хотіли б постачати озброєння і військову техніку для української армії – виключно позитивний фактор. Чим більше конкуренції, тим більше у замовника можливостей отримати оптимальний варіант – і за співвідношенням «вартість/ефективність», і за принципами трансферу технологій, і за підходами стосовно організації виробництва на території України. Це особливо важливо в умовах війни, коли на вагу золота - кожна хвилина, кожна гривня, кожна передова технологія, кожен спеціаліст, якого можна буде навчити та залучити до виробництва новітніх зразків озброєння та військової техніки. Тому занадто драматизувати ситуацію через посилення тиску на український парламент, уряд, Міноборони та інші структури з боку конкуруючих між собою іноземних компаній, не варто. Це цілком нормально для світового збройового ринку.
Що дійсно турбує в цій ситуації - безсистемність, розбалансованість, неефективність, суперечливість українського військово-технічного «апарату». І головне – не видно жодних практичних зусиль щоб виправити ситуацію. Хоча шляхи виходу з військово-технічного глухого кута давно відомі.
Ще коаліційна угода 2014 року, коли після перемоги Революції Гідності демократична влада отримала карт-бланш на реформування оборонно-промислової та військово-технічної галузі, серед пріоритетних завдань містила пункт про створення при Кабінеті міністрів міжвідомчого органу з розвитку ОПК, що повинен замикатися на першого віце-прем’єр-міністра. Ця ідея згадується й в інших профільних урядових документах. Але вже три роки поспіль цей ключовий аспект розвитку системи ВТС ігнорується.
Фактично, на цей час, на рівні Адміністрації президента та РНБО існує цикл вироблення військово-технічної політики. Однак, системи її реалізації в державі не створено, що зводить нанівець усі зусилля на стратегічному рівні і породжує сприятливий клімат для корупційних схем. Зокрема, «Укроборонпром», створений Януковичем з метою концентрації фінансових потоків від експорту озброєнь і військової техніки, на сьогоднішній день одночасно виконує несумісні зі статусом цієї комерційної структури функції — координатора й реалізатора військово-технічної політики, що є ідеальним ґрунтом для корупції і зловживань. Крім того, перетягуючи на себе «ковдру» виконавчого органу влади, «Укроборонпром» створює хаос при реалізації важливих проектів. Наприклад, теж Міністерство оборони на практиці має значно менше повноважень та інструментів впливу на ВТС, ніж державна компанія. Ситуація довкола систем зв’язку яскраво продемонструвала, що в Україні не існує урядового координаційного центру у сфері ВТС.
Необхідність створення органу виконавчої влади, який повинен взяти на себе всю повноту відповідальності за реалізацію військово-технічної політики, а також за координацію діяльності українських оборонних підприємств, незалежно від форми власності, перетворилося вже на притчу во язицех. Про це говорять урядовці, експерти, журналісти, військові. Однак, з завидною впертістю ігноруютьсв уряді, парламенті та президентській адміністрації. Хоча, очевидно, що ця хронічна проблема українського ОПК веде до зниження боєздатності української армії та інших силових відомств. Регулярно зриваються плани щодо реалізації конкретних програм з виробництва озброєння і військової техніки. За три роки війни, фактично, не завершено жодного проекту у сфері ВТС в інтересах Збройних сил та інших силових відомств. Після законодавчого закріплення прагнення України до вступу до НАТО вже в найближчий час постане питання активізації переходу українських силових відомств на стандарти НАТО, в тому числі, й у сфері ОВТ. Хто буде координувати цей архіскладний процес, який потребує потужних зусиль держави на всіх рівнях? Державний концерн «Укрооборонпром»? Чи це питання взагалі буде пущено у вільне плавання з непередбачуваними наслідками?
Здоровий глузд підказує, що подальше зволікання може призвести до фатального фіналу. При чому, як на полі бою – бо українські воїни залишаться з застарілою зброєю, системами зв’язку, розвідки, управління, радіоелектронної боротьби – так і на міжнародному ринку озброєнь. На кону стоїть авторитет України як надійного партнера у сфері ВТС. У цьому ж сенсі можна згадати й наші наміри вступити до НАТО та поглиблювати військове та оборонно-промислове співробітництво з ЄС. Лише розмовами та політичними деклараціями прогресу на цьому напрямку ми не досягнемо. Потрібні конкретні результати, практичні досягнення у реалізації спільних проектів.
Однак, за існуючої «системної безсистемності» навряд чи можна написати «історію успіху» українського ВТС та ОПК.
Думки авторів публікацій не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»