Всеправославний Собор. Чого очікувати українцям
Чому українцям не слід нервуватися стосовно Собору на Криті
19 червня на грецькому острові Крит має відбутися Всеправославний Собор. Цій події передує тривалий період інтриг і спроб його зірвати. Після дещо скандального перенесення Собору із Стамбула (через напруженість у російсько-турецьких стосунках), який перебуває в канонічній юрисдикції Константинопольського Патріарха, – Собор вчергове перебуває під загрозою зриву або зниження статусу цього заходу до так званої міжцерковної наради, тобто зустрічі представників лише кількох (хай навіть і більшості) православних церков.
Утім, згідно з офіційними заявами, Константинопольський патріархат у звичайному режимі проводить підготовку до Собору, незважаючи на «скарги» (це мова церковної дипломатії), що їх озвучили деякі помісні православні церкви. Зокрема, до таких «скарг» належить досить жорстка відмова Болгарської православної церкви брати участь у Соборі. Формально 3 червня болгарські ієрархи «всього лише» зажадали перенести Собор на інший час, але якщо зауваження Болгарської церкви не будуть враховані, то приїзд делегації буде скасовано.
Також у Соборі відмовилася брати участь Антіохійська церква, одна з найдавніших помісних церков, що об'єднує православних християн Сирії та Лівану. В Антіохійському патріархаті запропонували відкласти скликання Собору на тих часів, «коли восторжествують миролюбні відносини між автокефальними церквами і буде гарантований православний консенсус із приводу порядку денного Собору, регламенту, організаційних і практичних процедур».
Слід сказати, що ці кроки навряд чи можна пов’язати з інтригами РПЦ. А от можливу відмову Сербської православної церкви – так, оскільки на це натякають у Москві.
Сумніви щодо достатнього представництва на заході – достатнього для того, аби Собор міг ухвалювати рішення, обов’язкові для виконання всіма православними церквами, висловив «тіньовий кардинал» РПЦ, керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків (яким до обрання патріархом керував сам Кирил) владика Іларіон (Алфєєв). До речі, доктор філософії, який захистився в Оксфордському університеті (1995), і, на думку внутрішньоцерковної опозиції – чи не головний «прозахідник» у нинішній верхівці РПЦ.
Це уточнення зроблене для того, щоби розуміти – у РПЦ (як і в її українській «автономії» - УПЦ МП) відбуваються складні процеси, у певному сенсі порівнянні з інтригами в Римі часів ранньої Реформації, хоча з дещо зворотним знаком. З одного боку, керівництво цієї церкви боягузливо поводиться стосовно політичного курсу Володимира Путіна, але з іншого – більшість опозиціонерів усередині РПЦ (такі як Всеволод Чаплін, який нещодавно втратив чи не всі важливі посади) мають ще більш шовіністичні політичні погляди, або ж (що притаманне якраз істеблішменту УПЦ МП) плекають ізоляціоністську доктрину стосовно координації державної та церковної політики (тобто, людською мовою, чинять спротив автокефалії українського православ’я).
Проблеми із проведенням Собору виникли не вчора – і вони дуже різнопланові. Передусім це суперечки про канонічні території.
Так, Антіохійська церква «не поділила» із ще більш давньою Єрусалимською православною церквою… державу Катар. У цьому аравійському еміраті, де 78% населення складають мусульмани, існує православна громада. У 2013 році Єрусалимський патріархат заснував тут свою митрополію, хоча Антіохія вважає Катар частиною своєї канонічної території. Третього червня Антіохійський синод повідомив, що «з глибоким жалем і приголомшенням» отримав пропозицію Константинополя приступити до розв'язання конфлікту з Єрусалимом не до початку Всеправославного Собору, а по його закінченні.
Своєю чергою, РПЦ постійно знаходить причини для суперечок із Константинополем. Зокрема, з приводу Естонії, де паралельно діють Естонська православна церква Московського патріархату та Естонська апостольська православна церква в юрисдикції Константинополя. У 1996 році патріарх Московський і всієї Русі Алексій II, протестуючи з приводу дій Вселенського патріархату в Естонії, розірвав спілкування з патріархом Варфоломієм. За три місяці спілкування було відновлено, але чвари нікуди не поділися. Ще більш заплутана ситуація в невизнаній Абхазії. Тут діє «вимушено невизнана» Абхазька православна церква, яка вийшла з підпорядкування Грузинської церкви, але не ввійшла до складу РПЦ. У 2012 році клірики цієї церкви: ієромонахи Дорофей (Дбар) та Андрій (Ампаро), яких РПЦ звинуватила в розкольництві (або схизмі – власне, у західній християнській традиції чи не всі православні – «схизматики»), перейшли під юрисдикцію Константинополя.
Що ж до болгар, то в них історично непрості стосунки із вселенським патріархатом – 73 роки Константинополь не визнавав самоврядності Болгарської церкви, називаючи ситуацію, що тоді існувала, «греко-болгарським розколом»…
Іншою проблемою Собору є підсумковий документ - окремі групи православних ієрархів угледіли в ньому «екуменізм» (спрощуючи, «релігійну глобалізацію») , оскільки в ньому «латинян» (католиків) і протестантів назвали «церквами», а не «єретиками». Тут підкинув хмизу в огонь і сам московський патріарх Кирил – своєю Гаванською декларацією з папою Франциском. Керівник РПЦ, який, за іронією долі, цим кроком бажав посилити свої позиції у світовому православ’ї, вочевидь переоцінив свій вплив у власній церкві (включно із УПЦ МП).
Смішно, але для консерваторів грецького Афону, кількох єпископів УПЦ МП та потужної партії православних активістів та популярних релігійних публіцистів у Росії та Сербії – Кирил та Варфоломій, стосунки між якими не можна назвати приязними, перетворилися на однакових «єретиків». Що ж до позиції митрополита Київського та всієї України Онуфрія, то він є досвідченим гравцем у велику церковну політику – немає жодних сумнівів у тому, що він є чи не лідером партії ультра-консерваторів у межах усієї РПЦ, але на амбразуру з цього приводу йдуть інші ієрархи (наприклад, одеський митрополит Агафангел або буковинський Банчен Лонгин – це важливий нюанс із точки зору походження нинішнього керівника УПЦ МП). Консерватори засуджують навіть можливість легалізації перекладу «Символу віри» з церковнослов'янської на сучасну російську мову…
З огляду на вищесказане, виникає логічне запитання – чого, власне, українці можуть очікувати від цього Собору, причому за всіх трьох обставин:
а) він відбудеться; б) він не відбудеться; в) відбудеться в усіченій формі. Висловлю непопулярну думку – нічого. Предстоятель Константинопольської церкви – перший по честі, але рівний серед рівних. Це означає, що кожна помісна юрисдикція веде свої справи самостійно. Так, саме на допомогу Константинопольського патріарха Варфоломія розраховувала й розраховує українська влада, просуваючи проект помісної церкви для України. Тим більше, що канонічно доведено – саме в юрисдикції Константинополя здавна перебувала й перебуває наша країна. Так, можливо, через власні причини Варфоломій і згадає, у разі проведення Собору та під час його заходів, про питання української автокефалії. Але справа в тому, що насправді (приклади болгар і румун аж занадто красномовні) автокефалія – це питання внутрішньої політики держави.
Рішення про підпорядкування церкви інтересам сучасної національної держави завжди приймалося національною елітою цієї держави – а всі ці багаторічні розмови про тривалий міжконфесійний діалог і поступове зближення позицій є нічим іншим як маскуванням захисту політичних та комерційних інтересів Москви в Україні. Перед православною громадою в Україні сьогодні є два шляхи – перший, дещо брутальний, але оптимальний, що полягає у здійсненні тиску на політикум щодо вирішення питання про автокефалію адміністративно-правовим шляхом (так домоглися церковної самоврядності в усіх країнах Балкан), за якого Константинополь опиняється перед фактом і через деякий час буде змушений визнати реальність. Другий – чи не зо двадцять років сумного спостерігання за скандалізованою та болісною дезінтеграцією УПЦ МП, що втратила народну легітимність під час подій Революції та російської агресії, але й дотепер всіляко опирається необхідності підкоритися старовинному Аугсбурзькому принципу «чия земля – того й віра».