Як завзята сімка декомунізувала цілий район. Нічна історія з Полтавщини

...Наш бусик нагадував мобільний склад будівельного супермаркету: розкладна драбина з трьох секцій, сталеві троси різної довжини, лебідка карколомної конструкції, кувалда і цілий арсенал робочих рукавичок.

Усе це ми дістали напередодні, ганяючи, мов шалені, по всьому Києву. Не те щоб без цього нам було не обійтися. Просто коли починаєш ґрунтовно займатися декомунізацією – зупинитися буває дуже важко.

Одна лише кувалда викликала в нас занепокоєння. Нема на світі нічого безнадійнішого і безпросвітнішого, ніж валити пам’ятник Леніну за допомогою кувалди з ненадійним держаком. Але я знав, що ми дістанемося й усе вийде. Імовірно, на першому ж пам’ятникові вождю світового пролетаріату...

Майже «Страх та ненависть у Лас-Вегасі» Гантера Томпсона.

...Ми виїхали з Києва в бік райцентру Чорнухи Полтавської області близько сьомої вечора. Нас було семеро: збірна «солянка» з різних рухів та організацій. Шестеро хлопців і одна дівчина. Чорнухинські активісти просили нас допомогти знести кілька «малих архітектурних форм», розкиданих по селах району, - трьох Ленінів, одного Маркса і одного Чапаєва. Самі місцеві напередодні «грохнули» Леніна, Маркса та Петровського.

Як розповідали місцеві жителі, декомунізація на цих теренах загальмувала через те, що місцеві громади (переважно пенсійного й передпенсійного віку) ніжно опікали своїх бовванів, а місцева влада не палала бажанням вступати у відкриті конфлікти з потенційним електоратом. Як згодом виявилося, десь приблизно так воно й було: усі пам’ятники стояли акуратно підфарбовані, біля деяких - доглянуті клумби чи букети квітів.

Отож напередодні провели ретельну розвідку, вивчили місцевість та об’єкти роботи, закупилися всім необхідним реманентом і поїхали. Дорогою звернули з траси до лісу, де знайшли підхоже дерево і провели на ньому тренування: розподілили ролі і засікали час, за який у нас виходило злагоджено розкласти драбину, піднятися нею нагору, зачепити сталевим тросом за гілку, потім приєднати все це до лебідки та іншого дерева і, нарешті, почати тягнути. Доки ми цим займалися, єдина дівчина з нашої команди, яка мала робити фотозйомку декомунізації, назбирала грибів у лісі.

Вирушили на полювання вже майже вночі, як надійно стемніло. Першим, згідно зі складеним напередодні маршрутом, відвідали село Кізлівка. Тут на нас чекав здоровезний двометровий Ленін на такому ж двометровому постаменті. Якийсь час ми сиділи в авто і чекали, бо біля вождя світового пролетаріату чомусь вештався трохи підбуханий абориген. Але, зрештою, основний потяг повів аборигена в бік цілодобового магазину і ми швидко, як і репетирували на тренуванні, кинулися до роботи.

Драбини з трьох секцій заледве вистачило, аби дістатися до голови цього комуністичного ідола, що сховався в полтавській глибинці. Добряче намучившись, нам таки вдалося накинути петлю на ленінську шию, трос натягнувся під лебідкою – і верхня половина тулуба вождя несподівано легко нахилилася і з глухим стуком гупнула вниз. Ноги лишилися стояти на постаменті, а голова розлетілася на друзки. Вирішили розбити навіть те, що вже впало - взялися за кувалду. Проте її вистачило лише на три удари, після яких держак хруснув і зламався.

Несподівано із сусідньої вулиці замаячив ліхтарик. До нас підійшов ще один абориген, удягнений у шорти та футболку.

Як виявилося, допитливий абориген був міліціонером. Він зразу ж погодився збігати додому по «ксиву». Ми не стали чекати його повернення, а просто сіли в бус і поїхали від гріха подалі, бо на шум вже почали сходитися інші місцеві жителі.

Наступне село Луговики могло похвалитися не повноцінним Леніним, а лише його половиною – погруддя стояло на постаменті, схованому у високій і буйній траві. Чи то дався взнаки набутий нами досвід, чи Ленін виявився настільки ж порожняковим, як і його ідеологія, – проте він тріснув і розлетівся на кавалки за якихось кільканадцять секунд. Цілою лишилася тільки лунка, як казан, голова, яку ми взяли із собою як трофей.

Зате третій Ленін у Богодарівці виявився капітальним: важелезним погруддям із товстого металу. Ми заледве зрушили його з місця. Падаючи, він зробив у асфальті добрячу яму, проте так і не розбився. З огляду на поламану кувалду, добивати вождя було нічим і ми просто лишили його лежати.

Дорогою ще встигли завернути до райцентру, де напередодні місцеві активісти турнули Маркса, і відірвали з опустілого постаменту важелезну гранітну табличку з іменем автора «Капіталу» як трофей. За нами намагався ганятися чи то сторож, чи то місцевий правоохоронець, але його ентузіазму вистачило хіба на прокльони вслід.

Наступним за планом був теж Карл Маркс - високий пам’ятник у повний зріст. Такого ніхто з нас навіть не бачив, бо при «совках» зазвичай Маркса вшановували хіба погруддям. За дивним збігом обставин, Маркс ніжно дивився на церкву села Вороньки, що стояла прямо перед ним.

Тут все пішло як по маслу: батько марксизму-ленінізму репнув, як старий горщик, лишивши по собі тільки купку черепків та майже непошкоджене обличчя – пішло теж на сувенір.

До Чапаєва у Хейлівщині ми дісталися, коли на вулиці вже бушувала злива. Але нам за цю ніч вдалося так набити руку, що червоний комдив злетів із постаменту швидше, аніж людина здатна дорахувати до трьох.

Таким чином, зусиллями семи людей за одну ніч цілий район виявився начисто декомунізованим. Чи могла б те ж саме зробити місцева влада? Так, безперечно. Як і місцева громада.

Але, здається, ані ті, ані інші так і не зрозуміли, навіщо це потрібно і чому це важливо. Символи формують свідомість, а свідомість формує реальність. І зруйновані та понівечені дороги, похилені хати, грязюка та сіра безпросвітність – лише наслідок ніжних поглядів кровожерливих кам’яних бовванів.