Поїду в Донецьк у перший же день, коли його звільнять
Ловив себе на думці, що на «нульовці» важко заснути без ритмічних віддалених та зовсім близьких пострілів сусідів.
Навіть уві сні ти мирно продовжуєш спати, розрізняючи десь у кутку свідомості тріскотню ПКСів від гупання АГСів. Тоді як на «гражданці» – прокидаєшся від звуків пострілів у твоїй голові…
«Постріл», - крик оператора «фаготу» застає тебе зненацька. Активні навушники залишились у зовнішній кишені броніка. Мікросекунди на роздуми, і обома руками тримаєш фотоапарат, виловлюючи в об’єктиві вихід ракети. Приблизно через 2-3 години, подзвін у вухах спадає, і відтепер можна більш-менш спокійно підтримувати розмову. А вранці ти вже можеш насолоджуватися співами нахабного солов’я, якому не заважає ані війна, ані людські біди.
Спостерігаючи крізь об’єктив за роботою артилерії, танків чи ДШК ти внутрішньо відбиваєш ритм «Болеро» Равеля. Чимало відвідувачів наших фотовиставок, говорили, що сюжети наших світлин їм відтворюють емоції симфоній Шостаковича.
Цикл «Музика війни» - напевно один із найяскравіших прикладів естетизації війни. Це не означає, що авторський колектив свідомо прагнув досягти цього ефекту. Швидше за все, це результат глибокого занурення у процес. Ми не відділяємо себе від країни, яка живе в умовах війни, і яка змушена слухати «музику війни».
Мене завжди дивувала здатність людини пристосовуватись. На війні навіть новачки за декілька тижнів за звуком «виходів» вирізняють калібр, зону ураження та джерело пострілу. А вже через місяць перебування на передових позиціях, бійці починають підспівувати працюючій техніці. Кожному «інструменту» – свою мелодію. Під ДШК виспівують щось драйвово-хуліганське. Натомість робота танка може супроводжуватись навіть підтанцьовкою.
Але минає дія енергетика (їх на передовій хлопці вживають у неймовірній кількості), спадає адреналін – і от уже бійці слухають найбажанішу музику свого життя – тишу.
Розповідь Герасименка Дмитра Дмитровича, підполковника, командира 23-го батальйону, 56-ї бригади
Про те, як прийшов в армію вдруге
До другого повернення в армію у мене було загалом 12 років військового стажу. Починав у Нацгвардії, після розформування продовжував у Внутрішніх військах. 2009 року – звільнився. П’ять років жив цивільним життям, працював десь поруч - в охоронному бізнесі, із сумом слідкував, як розвалювалась українська армія.
Після того, як у нас нахабно віджали Крим, я місця собі не знаходив. Все це жорстко обурювало. 17 березня президент підписав указ про мобілізацію, 18 березня я вже був у військкоматі (указ в.о. президента Олександра Турчинова, від 17.03.2014 № 303/2014). Пам’ятаю, подумав – треба повертатись. Якщо не я, то хто. До того ж, якщо можна двічі увійти у одну воду, то чому не можна двічі з неї вийти. Я тоді був капітаном запасу. Прийшов до знайомого воєнкома (служили разом) і кажу – готовий, мовляв. Комісар почав відмовляти, ніби жодних формальних документів не було. «Почекай», - каже. Але ввечері вже сам зателефонував: «Повертайся». 19 березня заніс документи, 20-го вже був у Запоріжжі на формуванні 23-го батальйону територіальної оборони «Хортиця». Став командиром другої роти. Пройшли стислий курс бойової перепідготовки. 1 травня вийшли на полігон під Запоріжжям, а вже 13 травня підняли по тривозі, 14-го були під «Маріком» (Маріуполь). Тісно дуже працювали з 72-ю, «Дніпром» та «Азовом». Коротше - з корабля на бал.
Інформаційно-координаційний центр, соціальний волонтерський проект «Коли закінчиться війна», цикл «Нотатки волонтера»
Цикл «Нотатки волонтера» - результат особистого спостереження команди волонтерського проекту «Коли закінчиться війна» за життям та роботою бійців ЗСУ, добровольців і волонтерів у зоні АТО. Волонтери, учасники проекту не є журналістами і не приховують своєї інтегрованості у процес. Сьогодні ця команда формалізується у рамках діяльності Інформаційно–координаційного центру.
Головне завдання проекту загалом і даного циклу зокрема – донести всіма можливими методами атмосферу, в якій у щоденному режимі працюють наші захисники. Ми не намагаємося естетизувати війну, але хочемо щоб суспільство і держава усвідомлювали свою відповідальність перед хлопцями на передовій і в тилу. Саме там, на сході країни формується нове українське суспільство, захищаються демократія, незалежність та європейський вибір України.
Пішов повертати Крим, потрапив на Донбас
Родичі не відмовляли. Всі знають, що я - фанат військової справи. Жив цим. Не міг терпіти зламу військової системи. Відслужив три повні офіцерських контракти й більше не витримав – не міг спостерігати за розбазарюванням армії.
Дружина Марина дуже патріотично налаштована, одразу підтримала, хоч і я бачив, що сумніви були. Пам’ятаю вже пізніше якось батьки сказали: «З таким характером, ти не міг туди не піти».
Нам незалежність дісталась просто так. І народ це не цінував. У нас, у Мелітополі, бути патріотом було не модно. Говорити українською - не модно. Тож і національна ідентичність була не модною. Мені це не подобалося. Зараз повага до своєї країни зросла в рази. І саме за це ми воюємо.
Щодо нової армії
До війни армії не було. Взагалі. Не «нульова», а величезний знак мінус. Зараз, через війну ми пройшли дуже великий шлях. Уявіть: ось тут немає взагалі, розвал, гниль. А тут – суперкласна армія, бойова!
Я б сказав, що вчора були хлопці з дубцями, а тут вони на космічних кораблях воюють. І питання навіть не у технічному забезпеченні, а у солдатському дусі, свідомості бійців, досвіді та ставленні до цієї «роботи». Нова армія, змінена – у мізках і душах офіцерів та солдатів.
Для чого воюємо
Армія цінує і чекає на допомогу з «великої землі». У кожного свій тил, внутрішній стрижень, своя мотивація. Скажу більше про місцеве населення. Заведено казати, що вони якось непатріотично налаштовані, «ватніки». Я пам’ятаю у 2014-2015 роках, на початку, армія важко входила у війну. Ми всі одягнені хто у що. Не до кінця розуміли, хто стріляє по нас, як реагувати. А місцеві – особливо, ті, хто побував під сєпарами - кажуть: «Хлопці, ви – наші! Не здайте нас назад, бо там жах». І за таких людей також варто воювати. Вони - також українці.
Щодо підтримки волонтерів
До 2016 року волонтери закривали всі основні моменти життєдіяльності армії – амуніція, ремонт машин, техніка, пристрої і залізячки, харчування та медикаменти… Та навіть зараз командування інколи каже: «Що ви не можете через волонтерів намутити модну залізячку?» Так не має бути. Ні в Бундесвері, ні в штатівській армії немає волонтерів.
Ми з волонтерами часто розмовляємо і доходимо висновку, що в нас спільна мета - щоби волонтери армії не були потрібні. Але сьогодні реалії інші. І ми таку увагу дуже цінуємо. Повірте.
Що найцінніше з волонтерської допомоги
Дуже важливі дитячі малюнки, листи. Здебільшого всі мужики дорослі, дітей мають. Не знаю звідки це пішло, але почали солдати розпихувати малюнки і листи у чохли від броніків, під пластини, кишені розгрузки. Обереги коротше (усміхається). Інколи я питаю: «Що ти робиш, навіщо тобі стільки?» (а він цілу пачку засовує між пластинами). Є такі, що одразу визнають: «Нехай захищає мене дитячий янгол-охоронець». А є такі, кому - чи то соромно, чи ніяково - мовляв, зайві три сантиметри паперу також можуть зупинити пулю чи осколок.
До речі, дитячі малюнки – індикатор «нормальності» підрозділу. У мене підрозділи часом розкидані по лінії фронту. Приїздиш кудись і бачиш – висять малюнки біля карти, листи перечитуються, довкола чисто і охайно. Одразу зрозуміло – підрозділ бойовий, моральний дух високий. А коли солдати можуть дозволити собі випити зайвого, про щось подумати нехороше - то їм не до малюнків і не до душі. Такі і воюють погано.
Я так скажу - без горючки танк не поїде, а без морального настрою солдат – не боєць.
На другий день після війни, поїду в Донецьк
Поїду в Донецьк у перший же день, коли його звільнять наші війська. Хоча Донецьк – це не моя оперативна зона відповідальності. Я мрію зайти в Новоазовськ. Там були страшні бої, штурмові дії, хлопці мої лежать, багато крові, в тому ж числі - і моєї. Хочу сісти на лавочці, поблизу бази відпочинку, запалити сигарету, згадати моїх пацанів.
Дмитро Муравський, для «Главкома»
Цикл «Нотатки волонтера», фрагменти фотокниги Дмитра Муравського, у рамках соціального волонтерського проекту «Коли закінчиться війна»