Олеся Жураківська зізналася, що її врятувало у підвалі в найстрашніші дні війни

Акторка та керівниця Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Олеся Жураківська розповіла про страшні дні та ночі, під час яких їй доводилося складати плани порятунку своєї родини.

Початок великої війни застав Олесю Жураківську в потязі – акторка поверталася з гастролей. Артистка зізнається – напередодні мала погане передчуття, але не дозволяла собі думати про те, що в наш час можлива така війна. Не маючи плану, зірка повернулася в Київ і поїхала до рідних в передмістя столиці – селище Макарів. Там, акторку чекали найскладніші дні її життя.

«З нами було двоє дітей, один чоловік і шестеро жінок, загалом – девʼять чоловік, а також собаки і коти. Практично 1,5 місяці ми прожили в підвалі нашого будинку. Виходили тільки приготувати їсти і швиденько помитися, коли було тихо. Весь цей період я спала одягнена і взута, тому що я постійно була готова вийти і бігти, якщо це буде потрібно, тягти на собі когось. Поруч стояв заправлений автомобіль, і я щодня виповзала, слідкувала, щоб не розрядився акумулятор, в якийсь момент це сталося, і мені довелося під обстрілами його заряджати. Страшно було», – пригадує акторка в програмі «Точка опори» каналу «Дом».

Артистка розуміла: в будь-який момент може трапитися щось жахливе, адже навкруги йшли запеклі бої. Тому вона постійно мала бути готовою рятувати себе і свою родину.

«Найжахливіше в той період було скласти план… От я вночі лежала, складала план, кого я перш за все буду виносити, якщо складеться така ситуація. Навколо мене рідні люди і я мала зрозуміти, як буду діяти. Зрозуміло, що першими мали бути дітки, потім далі, далі… Це найжахливіше, мабуть, з того, що я переживала, бо зрозуміти, кого я тягтиму першим не могла», – додає акторка.

У цей час Олесю Жураківську рятували лише люди – вона продовжувала виходити в прямі ефіри, де спілкувалася з підписниками, а ще читала поезію: «Вірш Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу?» став моєю молитвою, моєю мантрою. Він мене рятував, окрилював. Коли у мене закінчувалися сили, я собі казала: «Народ мій є, народ мій завжди буде», і таким чином рухалася вперед крок за кроком. Читала казки дітям у підвалі. В ігровій формі проводила для дітей школу молодого бійця – вчила дітей, як падати під час вибухів, як перев'язувати рану, чому могла, тому і вчила дітей».