Оперна діва Олена Гребенюк зізналася, що під час війни стала водієм
Співачка пояснила, чому на початку вторгнення її родина відмовилася їхати за кордон
Оперна співачка, громадська діячка, волонтерка, виконавча директорка міжнародного гуманітарного фонду Bucha Help – Олена Гребенюк у відвертому інтервʼю розповіла, як на початку повномасштабної війни змінила сцену на роботу водієм і чому навіть у найскладніші часи не стала виїжджати з родиною за кордон.
Відома оперна співачка Олена Гребенюк з підліткового віку знає, що таке війна. У далекому 1989 році 14-річна Олена з батьками була змушена тікати з Баку до України через збройні сутички в її рідній країні. Проте цього разу артистка прийняла важливе рішення – залишитися в Україні та бути корисною тут.
«Я запитала в доньки, чи їдемо ми, а вона сказала «ні». Мама теж не збиралася нікуди, вона 24 лютого 2022-го о восьмій годині ранку сказала, що має їхати на роботу. Ми сіли і поїхали до неї на роботу. Бігти від своєї долі важко. Якщо ми побіжимо знов, це може повторитись. Треба змінювати долю. Україна – це моя родина. Мабуть, якби коріння моєї бабусі не було з Нагірного Карабаху, все було б трохи простіше. Свого часу вона дуже хвилювалася і не хотіла звідти їхати», – розповіла Олена Гребенюк у програмі «Точка опори» на телеканалі «Дом».
Робота мами і стала для співачки першим поштовхом. Так, Олена Гребенюк стала водієм для медичних працівників, які щодня мали діставатися до поліклініки.
«Мама працює у відділі кадрів в поліклініці. Коли в Києві припинив працювати транспорт, лікарям же потрібно було якось діставатися, але не у всіх є власний транспорт, тож я возила їх. Наступного ранку в мене в машині було вже чотири людини. Доставляла їх на роботу, а потім розвозила по домівках. Мені за це директорка поліклініки видала спеціальну червону куртку, я тепер медичний волонтер. За цією курткою мене всі впізнавали», – пригадала артистка в інтервʼю.
Не лише впізнавали, а й часто зупиняли, щоб взяти інтервʼю, привітатися чи попросити заспівати пісню: «Найчастіше я виконувала «Місяць на небі, зіроньки сяють…». Не можу сказати, чому саме цю пісню. Було таке, що дуже велика черга, тебе впізнають і просять заспівати. А бувало, що декілька бабусь у моєму домі потребували допомоги, бо в них нікого не було, а соціальні служби не працювали. Їм і в магазин не просто сходити, так ще й не було, що купити і черги дуже великі. Ліків не було. Якось я вистояла п'ятигодинну чергу у дві аптеки. Цей час пролетів, як одна мить, бо все свистіло навкруги, але я стояла, і зі мною ціла черга людей. Але я діставала все, що було потрібне – віддавала і розуміла, що все не даремно».