Директор «Укранімафільму» Дмитро Лісенбарт: Не треба весь час спиратися на середній рівень розуміння суспільства

Аніматор Дмитро Лісенбарт взяв на свої плечі важку задачу відродження української мультиплікації. Успішний професіонал, господар власної Lisenbart Animation Studio, знехтував незалежністю і спустився в авгієві стайні - зв'язався з державою і очолив її неповоротку машину «Укранімафільм». У цій структурі фінансування не те що нормального, а й мінімального, з часів «совка» ніколи не бачили.

Але приїхали в Lisenbart Animation Studio ми не тільки, аби поспівчувати Лісенбарту в його нелегкій справі.  У розмові з Дмитром шукали межі, де закінчується анімація і починаються комп'ютерні ігри, де анімація переходить кордон кіно, дали оцінку феномену «Сімпсонів» і парадоксу Тіма Бартона. А ще говорили про те, куди йти молодій людині, якщо вона відчуває, що готова вступити у цю гру.

Так де закінчується анімація і починаються комп'ютерні ігри?

У випадку з іграми анімація - метод реалізації. Перші іграшки базувалися на принципах анімації, певному сприйнятті людиною рухів. Наприклад, стрибки, політ випущених ракет, вибухи - це треба було правильно показати, щоб все було зрозуміло. Щоб переконати гравця.

Щоб було відчуття причетності?

Щоб приймали умови гри. Ігри не можуть існувати без анімації. Анімація - логічне продовження гри, а гра - це квест. Проходження якихось певних завдань. Та ж драматургія. Коли ви читаєте книгу, ви стежите за героєм, рухаєтеся разом із ним...

Те ж саме відбувається у грі, просто концентровано, насичено іншими деталями. Це неможливо описати, можна тільки побачити і відчути емоції від проходження тих чи інших завдань. У цьому випадку ви самі вирішуєте - можете ви це пройти чи не можете, у вас є, певною мірою, свій сценарій. Анімація - просто візуалізація.

Виходить, якщо ти знаходишся у грі, то сам стаєш персонажем?

Залежить від гри: є ігри від першої, другої, третьої особи, але в будь-якому випадку, якщо ти сам не керуєш дією, гра перестає бути цікавою. Головний принцип гри - принцип управління сюжетом. Чим більше ти можеш впливати на те, що відбувається в грі, тим це цікавіше і більше захоплює, наскільки я пам'ятаю. Давно вже не грав.

Наскільки я розумію, ваше завдання - відродити українську анімацію, яка колись була, розквітала і колосилася, а потім – пробіл.

Скажімо так, відродження української анімації - це побічний ефект, логічне продовження інших наших дій. Мені цікаво займатися анімацією, мені цікаво заробляти анімацією собі на хліб. Пиріжки продавати я не вмію, вмію лише створювати анімацію.

З'явилася можливість очолити студію «Укранімафільм». Той етап, на якому зараз існує «Укранімафільм», - нульовий рівень. Немає забезпечення, приміщення сирі, у грибку, - повний треш. Однак, якщо щось будувати, то будувати з нуля, - у цьому є позитив.

Ми можемо побудувати базу, здатну адекватно працювати, займатися актуальними речами щодо анімації і геймдевелопменту. Зараз ці речі нероздільні, просто подивіться в пошуку - Animation and Game School. Чисту анімацію вже давно ніхто не викладає. Це зрозуміло - геймінг приносить непогані доходи. Ігри цікаві. Ти можеш пограти в гру, можеш прочитати книжку з цієї гри, можеш подивитися мультфільм. Можна розвивати одну і ту ж тему в різних напрямах.

Гейм і анімація знаходяться набагато ближче, ніж, скажімо, кіно й анімація. Сценарій для кіно - це зовсім інший сценарій, аніж для анімації. Різниця в сприйнятті символів.

У кіно ми дивимося на те, що ми і так можемо побачити у житті, і тому головним стає, скажімо, взаємодія між акторами, драма. У кіно це все, звичайно, максималізується: можна зробити те, чого в житті не зробиш, наприклад, вкрасти мільйон доларів і піти непоміченим.

Анімація вирішує інші завдання. Ми можемо показати зовсім інше сприйняття світу, використовуючи методи графічного символізму і впізнаванні об’єкти. В анімації можна зробити все що хочеш, я маю на увазі, насправді все що завгодно. В кіно так не можна.

Давайте візьмемо Тіма Бартона, скажімо, «Темні тіні». Адже це кіно. Чому Бартон зробив у цьому випадку фільм, а не мульт?

Давайте краще візьмемо «Едвард Руки-ножиці». Дуже близько до анімації - персонажі, які в житті з'явитися б не могли. «Мертва наречена», «Едвард Руки-ножиці» - Бартон весь час на межі. Він в анімацію пішов, тому що в кіно вже не має того розмаху. В кіно він у стіну впирається, як мені здається. Я Бартона люблю і поважаю, але я б навіть зробив би мультфільми трохи жорсткішими, дав би більшу амплітуду емоційного маятника. В будь-якому випадку, Бартон – геніальний режисер.

Створив власну мову, і в анімації це видніше?

Справа не в мові, а у світосприйнятті. Бартон не створював мову, він скористався мовою анімації. Тільки за допомогою анімації, за допомогою гіпертрофування героїв можна було сказати те, що він хотів, тому Бартон і пішов в анімацію.

Сьогодні ви сказали, що художника-виконавця завжди можна знайти, а людину, яка продукує ідеї - важко. Ви ж, певно, знаєте деяких із цих людей? Де вони водяться, де їх шукати...

Скажімо так, художників я знаю набагато більше, ніж креативників. У принципі, задача художника і полягає в креативі. Ми зараз говоримо про художників зі створення візуальної картинки в анімації. Є художник-постановник, є художник-аніматор. Художник-постановник придумує світ, художник-аніматор його анімує. Без ідеї не буде нічого. Нам необхідний і сценарист, і режисер, як правило, це поєднується в одній особі. Часто буває, що режисер, він же й сценарист-постановник, тому що в нього є бачення. Люди, які пишуть сценарії для анімації, мислять не рядком, а картинкою. У цьому різниця. Їм не треба описувати в кадрі картинку - вони відразу малюють, щоб заощадити час. Дуже важлива не стільки картинка, скільки сама ідея, сам креатив. Людей, які можуть намалювати красиво, скажімо,  ліхтар, або зробити дуже гарну анімацію, вистачає. Лише Китай випускає в рік 25 тис. аніматорів. Але ніхто не випускає режисерів, як на фермі. Це було б неправильно, тому що неможливо. Багато режисерів з'являються внаслідок тих же анімаційних процесів, вони живуть анімацією, вони розуміють, що і як, вони більше, ніж аніматори. Як правило, режисерами стають ще в середній школі, малюючи розкадровки, комікси. Це і є перші розкадровки до фільму, нехай вони не здаються спочатку особливо серйозними. Але це і є тренування - сидіти на математиці і малювати комікс про те, як хлопчик із задньої парти займає дівчинку з передньої парти. Коли ми вчилися в художній школі, майже всі малювали комікси: і про життя школи, і про динозаврів. Не спеціально комікси малювали, просто подобалося, тренувалися.

Скажімо, у людини є «сирий матеріал» і зрозуміло, що вона здатна робити анімацію, і що далі? Куди здібному піти в Україні?

Є Академія «Шаг», наприклад. Є й інший шлях - віддалене навчання, в інтернеті зараз дуже багато матеріалів, можна проходити курси з анімації, малюнка, софту. Є онлайн-курси з режисури.

Самостійне навчання - один із кращих способів розвитку, тому що ходити до когось, виконувати його завдання - одне, а себе організувати на навчання - інше. Якщо дитина змогла подужати самонавчання дистанційно, вона стає повноцінним лідером, а режисер в анімації - однозначно лідер. На ньому все будується, горизонталі в кіно й анімації неможливі, на жаль. Але це творча вертикаль, а не та, що грабує наші кишені.

Режисер - фігура доцентрова? Все збирає, щоб працювало на ідею?

Я собі це по-іншому уявляв. Режисер не зобов'язаний вміти щось робити, потрібно вміти заразити своєю ідеєю людей, які можуть втілити цю ідею в життя. Немає нічого поганого, якщо людина не вміє малювати, знімати не вміє, не актор. Якщо він, як внутрішній продюсер, може пояснити свою ідею, пояснити, що він хоче, - це вже успіх. Але якщо він, окрім цього, може ще й малювати, знає акторську справу, розуміє, що таке камера і швидкість світла - тоді процес можна прискорити в рази...

Коли режисер поважає інші професії, колектив працює як одне ціле.

Важливо поважати фахівців, яких ти запросив. Люди працюють не за гроші. Зрозуміло, що є гонорар, але працюють для того, щоб побачити результат. І це головна мотивація.

У чому феномен «Сімпсонів», по-вашому? Тому що «Сімпсони», звичайно, соціальний феномен.

Поясню. Швидка реакція на поточні події - примудряються зняти двадцятихвилинну серію протягом тижня. Ядерний вибух - через тиждень серія про ядерний вибух. Змінили президента - через тиждень виходить серія про це. Це як новини, але новини гегові, новини з гумором, з карикатурою. Актуальна карикатура - так це можна назвати. В цьому і популярність. Художня цінність персонажів, фонів - це все відходить на другий план.

Те ж саме з «Південним парком». Робиться за тиждень, в 3D-програмі Maya. Сюжет дуже простий, але він карикатурний, сатиричний, він зрозумілий глядачеві. Художня цінність мінімальна, але все на своїх місцях, побудований свій світ. Головне там - події. Те, що багато хто випускає з уваги, йдуть в арт, і начебто кіно гарне, а про що - незрозуміло.

До речі, про гумор. Пішли ми якось з сином на «Повний Розковбас» (Sausage Party, американський повнометражний мульт для дорослих Грега Тірнана і Конрада Вернона, за сценарієм Сета Рогена та ін.), а дама-касирка і каже: «Так вам же ще рано, це ж кіно 18 плюс!». Я відповіла їй щось на зразок: не переживайте, ми «Південний парк» давно дивимося. Гарне, позитивне кіно. Чому це повинно лякати?

А кого лякає? Вас?

Можливо, людей, які йдуть в кіно?

Але вони ж купують квитки. Напевно, тих, які ті квитки продають? Тремтячими руками, але продають.

Якщо весь час спиратися на середній рівень розуміння суспільства, то ми скотимося до зефірок. Ось ці всі фільми - «Південний парк», «Сімпсони» - реакція соціуму на події, що відбуваються. Те, що ми самі хотіли б сказати, але не можемо. Автори «Сімпсонів» і «Південного парку» беруть на себе всю відповідальність. Ми дивимося, бо самі б хотіли так висловитися, але, слава Богу, хтось зробив це за нас.

Але в цьому і полягає роль мистецтва в суспільстві - слугувати медіумом.

Анімація, як мова спілкування, єдиний вид мистецтва, який може настільки повно і точно передати повідомлення.

Інга Естеркіна, для «Главкома»

(фото: facebook)