Газпроводи РФ в обхід України. Які загрози для нас?

«Північний потік»

Даний газопровід починається з Виборгу на території Росії та заходить на територію Європейського Союзу біля Ґрайфсвальда, ФРН. Він проходить через виключну економічну зону декількох країн, таких як Фінляндія, Швеція, Данія і, власне, Німеччина. Крім того він зачіпає інтереси Балтійських держав. Балтійські країни та Польща продовжують  висловлювати негативне ставлення до цього проекту. Але їхній вплив досить обмежений з точки зору того, що вони не можуть напряму впливати на маршрут проходження газопроводу.

Проект «Північного потоку І» досить довго проштовхувався Росією. 

ривалий час велися переговори з потенційними учасниками, визначалися технічні та фінансові параметри його роботи. Україна в цьому процесі згадувалася переважно в негативному контексті. Завжди говорили, що наша країна є ненадійною транзитною державою, яка «краде» газ та не виконує своїх зобов’язань. І це попри те, що за весь період виконання «Нафтогазом» і його дочірнім підприємством «Укртрансгазом» своїх зобов’язань не було жодного судового рішення, яке б підтверджувало б відповідні звинувачення з боку російського «Газпрому» та уряду РФ. Ба більше, мав місце один випадок, коли «Газпром» звернувся до російського суду, і той визнав необґрунтованість закидів про порушення Україною своїх зобов’язаннь в рамках домовленостей.

Варто підкреслити, що жодні позитивні зрушення у відносинах із Україною ніяким чином не впливали на наміри Росії реалізувати проект «Північний потік І». Наприклад, квітень 2010 року – фактичний початок реалізації газопроводу – в часі збігається з дуже великою політичною перемогою Росії. А саме були підписані так звані Харківські угоди. Згідно з ними Україна пролонгувала перебування Чорноморського флоту ФР в Криму і натомість отримала невеличку знижку у формі відміни митної частини в ціні на російський газ. Здавалося б настільки позитивний прорив у відносинах, але абсолютно не вплинув на плани Росії. У Москви є чітка мета – здійснити реалізацію відповідного проекту, щоб провести через нього кошти для наближених до В.Путіна осіб, таких як компанії олігархів Тимченка, Роттенберга та інших одіозних фігур. Таким чином вигоду отримують усі зацікавлені сторони – Путін – геополітичні дивіденди, а його друзі – багатомільярдні прибутки.

Росія  з початку 2000-х почала все ширше використовувати енергетичну політику як інструмент зовнішньої політики. Тоді в деяких редакціях своєї енергетичної стратегії РФ відзначила важливість енергетичної політики не тільки з точки зору економічної доцільності, але й як фактор досягнення політичних цілей. Йдеться про повернення Росії у якості важливого геополітичного гравця на світову арену. І саме через свої обхідні газопроводи вона не тільки намагається створити фактори тиску на нашу державу та Європу, але й схилити до співпраці такий локомотив європейської економіки, як Німеччину. Дуже показовим прикладом є Герхард Шредер – німецький федеральний канцлер, який в останні дні свого перебування на посаді підписав декілька важливих документів. Саме вони зробили можливим реалізацію проекту «Північного потоку». Наразі він успішно працює в цьому проекті на посаді голови наглядової ради компанії-оператора Nord Stream AG, а також є головою ради директорів «Роснєфті».

Обидва балтійські газопроводи, «Північний потік» та «Північний потік-2», зареєстровані в Швецарії. Кантон Цуг є надзвичайно зручним з точки зору конфіденційності бенефіціарів і всіх фінансових операцій, які там проводяться. У першому проекті Росії і Газпрому вдалося залучити партнерів з числа європейських енергетичних компаній. Створивши консорціум з акціонерів газопроводу, вони розмістили його в швейцарському податковому райському куточку. Таким чином російська влада заховала більшу частину фінансових операцій цього обхідного газопроводу від власного суспільства та відповідних органів контролю. Тому зараз складно говорити про економічну ефективність цієї швейцарської офшорної компанії для РФ в цілому, але безперечним є користь для вузького кола акціонерів.

Після запуску потоку в 2011 році почав зменшуватися транзит українською газотранспортною системою. Росія правдами і неправдами намагається газ, який транспортується газопроводом через Балтійське море, реалізовувати на європейському ринку в пріоритетному порядку. Номінальна потужність «Північного потоку» – 55 млрд куб. м газу, яка забезпечується двома лініями діючого газопроводу. В 2017 році, як заявляють в «Газпромі», вони транспортували цим маршрутом 51 млрд куб. м газу. Але варто пам’ятати, що 2017 рік став піком постачання «Газпромом» блакитного палива на європейський ринок за багато років. І нещодавно сама компанія повідомила, що в цьому році об’єми експорту будуть меншими.

При цьому у вересні минулого року «Газпром» був змушений зупинити обидві лінії на регламентні роботи. Газопровід не функціонував з 11 по 22  вересня. 

Тобто увесь об’єм газу, які йшов через нього, був перенаправлений через білорусько-польську й українську ділянки. Україна виконала свої зобов’язання та транзитувала не лише щоденні обсяги газу, які були заявлені, а й відповідно справилася з додатковими навантаженнями. «Північний потік» може працювати лише у режимі рівномірного навантаження, будь які зміни у роботі викликають значні коливання поставок через відсутність проміжних газоперекачувальних станцій на морській ділянці (понад 1200 км). За будь-яких аварійних ситуацій газопровід змушений повністю припиняти функціонування, а у випадку аварій на морській ділянці поновити його роботу буде надзвичайно складно.

«Північний потік-2»

За технічними параметрами цей газопровід є майже  ідентичним до першої частини балтійського проекту: також йдеться про 55 млрд куб. м газу та дві гілки газогону, які мають проходити вздовж уже існуючого маршруту.

Традиційно Німеччина виступає на підтримку будівництва нового газопроводу. Нещодавно посол Німеччини в Україні відзначав, що це є один із елементів для збільшення конкуренції на ринку газу в Європі. Але при цьому випадково забув, що саме в «Північному потоці-2» «Газпром» є виключним власником не тільки газу, який буде постачатися, а й компанії оператора, яка керуватиме цим газопроводом, що прямо суперечить вимогам європейського енергетичного законодавства.

Проте наразі ще існує можливість, що його реалізація буде відтермінована на певний час. Це насамперед пов’язано зі жорсткою позицією Данії, яка наприкінці 2017 року прийняла зміни до законодавства для недопущення реалізації морської ділянки у своїй виключній економічній зоні. Крім того продовжується дискусія в Європейському Союзі. Європейська комісія висунула пропозицію про надання їй спеціального мандату на переговори з «Газпромом», маючи на меті добитися рівних і вигідних умов для усіх держав-членів ЄС. Він дозволив би урегулювати юридичні питання перед можливою реалізацією цього проекту. Розроблений їхньою юридичною службою документ вони надали на розгляд в Раду Європейського Союзу. Тамтешня юридична служба навпаки розкритикувала документ Єврокомісії. Було спростовано наведені аргументи та зроблено висновки про відсутність підґрунтя для розгляду питання і надання такого мандату. Ця ситуація демонструє, наскільки проблемним є вирішення цього питання навіть на рівні ЄС, вже не говорячи про окремі держави-члени спільноти.

За офіційними даними, вартість «Північного потоку І» склала 7,4 млрд євро. Тоді як зараз для «Північного потоку-2» називають цифри від 9 до 10 млрд євро. Але слід зазначити, що ця цифра є дуже орієнтовною. Всі попередні проекти з початком реалізації починали дорожчати.

«Турецький потік»

«Турецький потік» – наступник російського проекту «Південного потоку», який у 2014 році вдалося заблокувати спільними зусиллями України, ЄС та деяких європейських країн-партнерів (в грудні Кремль офіційно відмовився). На жаль, Туреччина попри статус стратегічного партнера нашої держави, який дуже широко обговорювався ще два роки тому, дала згоду на реалізацію проекту «Турецького потоку». Наразі вже відбувається прокладка труб по дну Чорного моря з метою виходу на турецький берег в європейській частині країни. За допомогою цього газопроводу Туреччина планує забезпечити потреби в газі одного з найбільших своїх мегаполісів – Стамбулу. Російською метою є позбавити сенсу існування Трансбалканський газопровід, який йде через території України, Молдови, Румунії і Болгарії. В даному випадку Туреччина не є нашим другом, а її інтереси в цьому проекті прямо суперечать українським. Хоча зі своєї сторони Київ також не докладає зусиль для з’ясування відносин з Анкарою, дане питання на політичному рівні не обговорюється.

«Турецький потік» починається поблизу Анапи –  це Краснодарський край Росії. Протягом минулих років, Росія проклала сухопутну ділянку газопроводу до цього регіону і технічно готова подавати туди газ. Звісно, ми не знаємо всіх нюансів готовності чи надійності цієї системи, адже вона будувалася друзями Путіна без того ступеня контролю за якістю, яка характерна для крупних міжнародних проектів.

Тим не менш, поблизу Анапи він (газопровід- Главком) заходить в море, а потім на середині Чорного моря розвертається в напрямку європейської частини Туреччини з метою виведення його на сухопутну частину максимально близько до кордонів з сусідніми європейськими державами.  Після реалізації проекту, принаймні її першої ділянки (зараз говорять, що на другу гілку готова вся технічна документація, а «Газпром» заявляє, що паралельно здійснює прокладання обох гілок), існують плани не лише зі створення додаткового ресурсу газу для забезпечення Туреччини, оминаючи територію України, а й створення запасу газу, який можна буде постачати в Південно-Східну Європу. Фактично мова йде про те, щоб обнулити транзит газу Україною, Молдовою, Румунією  в напрямку Болгарії, Греції і т. д . Це може бути реалізовано до 2019-2020 року.

При загальній протяжності близько 1100 км, морська ділянка пролягатиме через Чорне море на 910-920 км, заявлена вартість близько 11, 4 млрд євро, що суттєво дорожче балтійських газопроводів РФ. Попри складніші геологічні умови, також потрібно розуміти, що Росія як замовник має  можливість встановлювати ціну на підрядні роботи  за власним розсудом.

«Сила Сибіру»

 «Сила Сибіру» – проект, який Росія реалізовує з метою постачання газу в Китай та далекосхідні регіони РФ. За попередніми розрахунками, його потужність складатиме 38 мільярдів кубометрів на рік. Наразі РФ будує його власними силами та залучає для цього усі доступні їй ресурси на внутрішньому ринку. Китайські партнери відмовилися фінансувати цю ділянку через виділення кредитних коштів та поклали весь тягар реалізації цього проекту на плечі «Газпрому». Спочатку мова йшла про 800 мільярдів рублів, а  зараз вже про трильйон російських рублів.  Протяжність газопроводу «Сила Сибіру» складає близько  2 200 тис км. Він має йти від іркутських газових родовищ у бік Далекого Сходу Росії та Китаю.

«Південний потік»

Росія відмовилася від цього проекту. Адже Україні вдалося консолідувати зусилля та завдяки чіткій позиції Європейської комісії заблокувати цей проект наприкінці 2014 року. Цей потік мав пролягати за маршрутом, який зараз планується для «Турецького потоку», починаючи з Анапи, але в більшості варіантів направлявся в сторону Болгарії.

Росія, не чекаючи рішень про морську ділянку, почала активно будувати сухопутну інфраструктуру до Краснодарського регіону, тобто понад 2 тис. км маршруту по сухопутній частині РФ. Росіяни вклали кошти в реалізацію проекту «Південного потоку» на суходолі і збираються використовувати збудовану інфраструктуру на своїй території для постачання газу для проекту «Турецький потік».

Цілі Кремля та загрози для України

Будуючи обхідні газопроводи, В.Путін реалізовує декілька цілей. Зокрема, через такі масштабні проекти здійснюється виведення значних фінансів з Росії. Ці кошти потрапляють в офшорні компанії і потім використовуються не лише для власного збагачення, але й для сприяння реалізації російської зовнішньої політики через прямий підкуп або опосередкований вплив, наприклад, для підтримки мас-медіа, або ж фінансування конференцій, зустрічей чи поїздок, підтримки ініціатив різних політиків та політичних сил, таких як різні праві та ліві політичні угрупування в європейських країнах.

Із запуском обхідних газопроводів, Україна зіштовхується не лише з втратою транзитних доходів, але й з технологічною проблемою реконфігурації функціонування української газотранспортної системи. Адже це складна та об’єднана між собою система, яка потребує догляду, обслуговування та певних параметрів завантаженості. Це дає змогу планувати необхідний обсяг регламентного обслуговування та капітальних ремонтів.

Якщо ж  відбудеться скорочення обсягів транспортування російського газу до тих мінімумів, про які говорять росіяни (від 45 до навіть 10-15 млрд куб. м газу на рік), то це призведе до необхідності змін у технологічних схемах функціонування української ГТС. Зокрема, наслідком цього може стати необхідність виведення з експлуатації окремих ділянок. Це означатиме зниження гнучкості всієї системи та зменшення її резистентності до можливих терористичних атак, які мали місце в 2014 році. За поточних умов, щоб вивести з ладу нашу ГТС, необхідно здійснити підриви одразу не менше ніж в 29 місцях, що практично неможливо. Найменша ж технологічна аварія на «північному» чи «блакитному» («Блакитний потік» - газопровід між Росією та Туреччиною, який прокладений по дну Чорного моря з узбережжя Росії  на азійську частину чорноморського узбережжя Туреччини – Главком) потоках автоматично виводить з ладу всю систему. Якщо до газопроводу потрапить морська вода, то він стає технічно не придатним для подальшого використання. У випадку української ГТС цього не трапляється. Ми можемо оперативно  провести ремонт окремих  ділянок навіть при технологічних аваріях без переривання транспортування газу.

Зараз варто консолідувати зусилля нашої держави у протидії цим російським газопроводам. Однак натомість як стосовно «Північного-2» так і «Турецького» потоків ми спостерігаємо відсутність взаємодії між українським урядом та НАК «Нафтогаз України». Обидві сторони розуміють, що це небезпечні проекти для України, однак до сьогодні не спромоглися вирішити внутрішній конфлікт та домовитися про спільну взаємодію.

До речі, «Газпром» має офіс у Брюсселі, який активно відстежує всі інформаційні повідомлення з України про конфлікт між НАК «Нафтогаз України» та українським урядом й відразу все доносить у потрібному ракурсі європейським інституціям, дискредитуючи нашу державу та занижуючи ступінь її підтримки в європейських інституціях. Тому уряд і «Нафтогаз» мають виступити із чіткою позицією перед європейськими партнерами щодо російських обхідних газопроводів. Україна маємо чітко сказати ЄС, що якщо він дозволяє реалізацію тих газопроводів, які несуть економічні збитки нашій державі та підвищують політичні й безпекові загрози, то ми будемо вправі вимагати відповідних компенсацій та гарантій. Інакше немає сенсу відносин з партнером, який запропонував, погодив та ратифікував низку взаємних зовнішньо-політичних зобов’язань, декларує їх офіційно, а потім не дотримується пунктів вже чинних документів.

В кінці 2019 року припиняється дія контрактів на постачання газу в Україну і на транзит газу територією України в Європейський Союз та треті держави. До цього періоду нам варто призначити спеціального уповноваженого в структурі українського уряду та консолідувати довкола нього усі адміністративні, корпоративні та аналітичні ресурси. Потрібно забезпечити йому можливість активно проводити політику та захищати національні інтереси України як на внутрішній так і на зовнішній арені. Також варто залучити дипломатів. Таким чином, ми маємо вийти на чітку позицію, яку маємо висувати Європейському Союзу. Адже він є нашим асоційованим партнером і також має певні зобов’язання. Наприклад, ст 274 Угоди про асоціацію України з ЄС говорить про те, що ми маємо погоджувати наші позиції та враховувати інтереси. Росії також потрібно заявити, що ми як країна, яка імплементує  європейське законодавство,  маємо певні вимоги  до системи функціонування нашої ГТС та подальшого формату співпраці і не збираємося від них відступати.