Наш Сталінград
«Через війну. Погляд волонтера»
Авдіївка зими 2017 року - це наш Сталінград. Команда нашого волонтерського проекту заїхала на місце на початку лютого. Авдіївку ми вже знали непогано, адже працювали тут і в 2015-му, і в 2016-му роках. Деякі ВОПи (взводно-опорний пункт у зоні АТО), навіть не змінили назву.
Пересуваючись вже звичним маршрутом по Промці, Зеніті чи Бутівці, ми відзначали старі маркери: підбита у 2015-му «копійка», сьогодні нагадувала більше решето, аніж автомобіль; ангар «Зоряне небо» втратив 2/3 своєї покрівлі; «Цитадель» отримала додатково два нових отвори.
Але докорінно змінилась атмосфера. Великі втрати, про які важко не тільки говорити, а й думати. І тим не менше, крок за кроком наші бійці поступово звільняли свою землю, демонструючи те, що згодом історики назвуть героїзмом.
Інформаційно-координаційний центр, соціальний волонтерський проект «Коли закінчиться війна», цикл «Нотатки волонтера»
Цикл «Нотатки волонтера» - результат особистого спостереження команди волонтерського проекту «Коли закінчиться війна» за життям та роботою бійців ЗСУ, добровольців і волонтерів у зоні АТО. Волонтери, учасники проекту не є журналістами і не приховують своєї інтегрованості у процес. Сьогодні ця команда формалізується у рамках діяльності Інформаційно–координаційного центру.
Головне завдання проекту загалом і даного циклу зокрема – донести всіма можливими методами атмосферу, в якій у щоденному режимі працюють наші захисники. Ми не намагаємося естетизувати війну, але хочемо щоб суспільство і держава усвідомлювали свою відповідальність перед хлопцями на передовій і в тилу. Саме там, на сході країни формується нове українське суспільство, захищаються демократія, незалежність та європейський вибір України.
Перший геройський (батальйон)
Перші дні лютого 2017 року. «Царська охота» - залишки найпрестижнішого заміського клубу Авдіївки.
Відчуття якогось дикого сюрреалізму. Вже тривалий час у престижному ресторані не було покрівлі та частини стін. Проте у «букінгу» будь-хто з охочих міг ознайомитись із принадами клубу і навіть спробувати зарезервувати номер.
По дорозі від стели з надписом «Авдіївка» і до руїн «Царської охоти» ми з якимось дивним захопленням спостерігали цей марсіанський пейзаж. Цілі просіки у посадці від залпів РСЗО (реактивна система залпового вогню). «Покоцані» десятками тисяч осколків стовбури дерев викликали якесь тривожне відчуття апокаліпсису.
У подвір’ї «Царської охоти» ховається саксон, з якого замурзані, червоні від багнюки бійці витягають різні корисні передачки: боєкомплекти для гранатометів, волонтерські бафи, перчатки, ліки та харч.
Саме у цей момент ми вперше з ним познайомились. Молодий хлопець, худий і досить високий, з триденною юнацькою щетиною. Він стояв якось винувато, вислуховуючи дошкульні догани бригадного медика, дуже симпатичної та не менш ділової Віки Прищепіної. Дослухатись до розмови було якось ніяково, але зрозуміло, що хлопцеві «перепадає на горіхи».
Проходячи повз, дуже колоритний дядько кулеметник (вже у літах, але з особливим молодечим блиском в очах – таке тут зустрічаєш часто) киває головою у бік пацана та мимохідь кидає: «Наш герой».
Озираємось довкола, вишукуючи «кіборгів», велетнів духу і героїв з плакатів.
- Всі ви тут герої, - кидаю якось винувато, усвідомлюючи, що чогось не розумію.
- Васю сфоткайте, «Тайфуна» - він на днях тричі на світ народився. Під час останніх обстрілів його три рази повністю засипало ґрунтом та уламками будівель. Відкопували всім миром. Відлежується трохи, щось там помастить – і знову в бій. Від госпіталізації відмовляється. Ото його Віка і виговорює.
Йому трохи більше 20-ти. Хлопець - вже командир взводу за останні два тижні отримав три осколкових поранення, контузію, виграв смертельну дуель з танком, підбивши його з СПГ.
Після того, як симпатичний медик переключається на іншого персонажа, Василь якось полегшено зітхає та ховається у простріляній з усіх боків «ниві» з персональним номером «Тайфун». На душі стає так весело, тепло, ось вони – справжні українські герої, ховаються від праведного гніву дівчат.
«Тайфун» сховався якраз вчасно. На позицію завалив цілий натовп журналістів та волонтерів. Камери, фотоапарати, мікрофони, штабне начальство… Від гріха подалі втомлені бійці натягують на носи чорні бафи, ховаються у розвалинах ресторану, підгрібаючи з-під ніг тільки-но привезені ящики з «равликами» для АГС. Минав шостий день з дня гибелі капітана Андрія Кизила та взяття ворожої позиції Алмаз-2.
Всі четверо – друзі, випускники львівської академії сухопутних військ: Андрій Кизило, Роман Дармограй, Андрій Верхогляд, Василь Тарасюк. Герої вже легендарного першого батальйону 72 ОМБР.
Іменем загиблого Андрія Кизила названо захоплену ворожу позицію – «Орел». Роман Дармограй очолив штаб батальйону. Андрій Верхогляд став командиром третьої роти. А Василь Тарасюк, таки змушений був пройти обстеження, лягти до шпиталю. І в перспективі він – інструктор в одній із навчальній частин.
23 серпня в Українському домі відбудеться презентація книги «Через війну. Погляд волонтера». Більше половині світлин, використаних у книзі, будуть оприлюднені вперше. Країна живе у реаліях війни, проходячи її шляхами, загартовуючись у її горні. Хочеться вірити, що ми ведемо літопис її героїв, які назавжди увійдуть в історію.
Дмитро Муравський, для «Главкома»
Цикл «Нотатки волонтера», фрагменти фотокниги Дмитра Муравського, у рамках соціального волонтерського проекту «Коли закінчиться війна»