Добряк. Пам’яті Романа Вірастюка, людини з великим серцем

«Він ціле життя посміхався широко, до всіх навкруги»
(Андрій Кузьменко, Скрябін)

Сьогодні, 27 липня перестало битися серце відомого легкоатлета Романа Вірастюка, котрий останнім часом обіймав посаду директора департаменту олімпійського спорту в Міністерстві молоді і спорту України. Дива, на жаль, не сталося. Третьої, 20-годинної операції на серці Роман не переніс.

Спортсмен

Народжений в Івано-Франківську старший з братів Вірастюків не був видатним спортсменом. Він був яскравим. Всесвітньо відомим його зробило не найвище досягнення в кар’єрі штовхальника ядра – бронза чемпіонату Європи-1994 у Гельсінкі. Увагу до себе Роман привернув екстравагантною поведінкою в секторі під час Олімпіади-1996 в Атланті. Там Вірастюк посів шосте місце, не показав чогось видатного з точки зору результатів, але камера постійно вихоплювала його емоційні монологи і самовнушання: «Давай, Ромку, ти можеш!» Власне, під час останньої спроби Вірастюк налаштовувався так ретельно, що не помітив, як сплив відведений на поштовх час.

Правда, пізніше, через два місяці після Олімпіади японська фірма Seiko запросила Романа за свій рахунок у Японію. Там історію українця включили в сюжет одного з документальних фільмів, який у підсумку став лауреатом одного з кінофестивалів. Японці довели, що 30 секунд на спробу у Вірастюка банально вкрали. «Вірастюк, бачиш, ти був близьким до медалі, але тобі не дали штовхнути – тримай хоча б це», - тішив себе Роман.

«Кожен іде до слави своїм шляхом, - казав Вірастюк. – Мені подобається цитувати древніх японців: «Скромність – то шлях до забуття». Тому я не хотів бути сірою мишею. Мені ще в дитинстві бабуся говорила: «За тобою постійно золоті верби ростуть». І то справді так: ходив весь у синцях, з розбитими колінами, постійно мав у школі «двійку» за поведінку. Лише дитячому тренерові моя емоційність імпонувала.

Наші легкоатлетичні функціонери говорили, мовляв, навіщо витрачати сили на балачки – краще концентруватися на поштовху. Подивися, мовляв, на Юру Білонога (бронзовий призер чемпіонату світу-2003, - «Главком»). Але Юрко і в житті «удав». Я – петарда, іскра – і вибухнув! І не шкодую, бо кожен спортсмен прагне бути популярним. Мені це вдавалося навіть без гучних перемог. Навіть у часи, коли не показував серйозних результатів, мене запрошували на престижні комерційні старти. Одного разу тренер Олександра Багача (олімпійського призера Атланти-1996 – «Главком») сказав: «Якщо б Сашко був таким рухливим, він би штовхав за 22 метри постійно». Відповів тоді: «Якби в мене було стільки сили, скільки у Сашка, я би штовхав 23!»

Особистим рекордом Романа у штовханні ядра – 21,34 метри. То більше, ніж чемпіонський результат Юрія Білонога на Олімпіаді-2004 (правда, золото у Юрія відібрали за вживання допінгу). Втім, виграти щось видатне Вірастюкові не судилося. Хоча в обоймі він знаходився довго, виступив на трьох Олімпіадах.

Біда

Після Ігор-2004 Вірастюк завершив спортивну кар’єру і після Помаранчевої революції здивував друзів тим, що став спортивним чиновником, очолив управління спорту Івано-Франківської облдержадміністрації. Хоча до того й говорив, що ніколи чимось схожим займатися не буде. «Я там, щоб відстоювати спортсменів, - казав тоді Роман. – Буває, вибухаю під час змагань. Особливо коли кошти на медобслуговування за рахунок спорту виділяють. Як так можна! У нас більшість людей хворі саме через те, що сидять на місці, ведуть малорухомий спосіб життя».

Однак, різко припинивши тренування і поринувши у вир чиновницької діяльності, Вірастюк у 37 отримав страшні проблеми зі здоров’ям. Приблизні причини Вірастюк знав. «Діагностувати й попередити таку недугу складно, - казав. – Таке нещастя виникає не водночас, а формується роками. Знаючи свій організм, відчуваю, що вина найперше на мені. Через те, що після насиченого 2004-го, коли готувався до Олімпіади в Афінах, різко перестав тренуватися. Під час подій Помаранчевої революції не міг бути осторонь. Була хороша справа, шкода тільки, що свій шанс ми втратили. Так чи інакше, я подався в політику й собою майже не займався. Мені дали посаду і я пов’яз у ній. На жаль, не вмію займатися чимось упівсили, не можу реагувати на речі спокійно, беру все близько до серця. Мабуть, усі ці фактори, а найперше те, що я різко перестав тренуватися, призвели до захворювання».

«Це трапилося якось миттєво, - згадував Роман. – Вийшов на обідню перерву попити соку, в мене запекло в роті, почав задихатися. Хотів зателефонувати дружині або кардіологу Сергію Краснопольському, який мене вів... Практично відразу мені ввели велику дозу морфеїну, оскільки біль був страшним. Я не пам'ятав практично нічого... Але навіть у такому стані я намагався не втрачати свідомості.

Дружина розповідала, що навіть в реанімобілі я постійно з ними розмовляв і повторював собі: «Говори з ними, ти не повинен втрачати свідомості». Іра каже, що я постійно молився і давав їй якісь вказівки. Адже мій перший син Роман - від першого шлюбу. Просив Ірину, щоб дбала про нього, якщо зі мною щось трапиться.

Кажуть, що говорив я практично до останнього моменту, не хотів здаватися. Потім довго був без свідомості. Коли прийшов до тями, не відкриваючи очей, говорив з хірургом. Через п'ять годин після операції він тримав мене за руку і казав: «Дивись, Романе, хто до тебе прийшов». Я, не відкриваючи очей, кажу: «Мені для цього не потрібно дивитися, і так знаю. Там Іра і Вася (брат Романа, видатний стронґмен - «Главком»)».

Не знаю, звідки все це, не пам'ятаю. Вася мені розповів ще багато цікавих подробиць, яких я, звичайно, не міг запам'ятати. Брат, до речі, єдиний, кому дозволили перебувати в реанімаційному відділенні під час операції. Каже, що дивився кілька разів коли у мене там все було відкрито».

«Тоді у мене аорта відірвалася від серця, - розповідав Роман. - Лежав у Львові на Личаківській і мене оперував молодий хірург Олександр Бабляк. Саме йому вдячний за повернення на цей світ. Знаєте, через півтора місяця в реанімації навколо мене щодня вмирали люди. Тоді зрозумів, що всі ми на цій землі гості. Взяти хоча б мене.

Коли зі мною сталася ця біда, рідним в Івано-Франківську сказали, щоб вони зі мною попрощалися, оскільки я не перенесу дороги в лікарню до Львова. Коли мене «пакували» в реанімобіль, дружина писала розписку, що не матиме претензій, якщо я в дорозі помру. У клінічно-кардіологічній лікарні Ірина вже писала аналогічний папір, на випадок, якщо я не виживу під час операції. Ситуація ж була катастрофічною: в серцевій сумці крові було стільки, що ще 20 хвилин - і серце розчавило б тиском. Рішення потрібно було приймати миттєво, і особливо складним воно було для молодого лікаря Олександра Бабляка. Адже якби я помер на операційному столі, це могло негативно позначитися на його репутації. Деякі лікарі навіть радили йому почекати до ранку, але Олександр підійшов і шепнув на вухо дружині: «Якщо Романа не оперувати найближчим часом - він помре». Іра прислухалася...

Після того телефонував Олександру на всі свята, намагався передати йому свої почуття. Пригадую нагородження «Афіна» для найкращих легкоатлетів 2006 року. Там я співав, хотів зробити це красиво, сильно викладався, та так, що почервонів. Дружина в залі навіть хвилювалася, що серце мене підведе. Пізніше була трансляція, я повідомив лікаря, щоб він подивився. Олександр подзвонив відразу після пісні в моєму виконанні. Думав, сварити буде, а він: «Вірастюку, сволото, я пишаюся тобою!»

«Ти втікай, добряк, заховайся, добряк…»

Ні, після першої операції Роман Вірастюк намагався змінити стиль життя. Навіть на якийсь час відійшов від політики, брав участь у кількох телепроектах. А ще – повністю відмовився від алкоголю.

«Але пиво люблю, - казав тоді Роман. – То – хороший набір амінокислот, який покращує обмін речовин в організмі. До того ж пиво буває різним. Можна пити безалкогольне. Перед тим, як його вживати, накупив кілька десятків пляшок з усіма можливими назвами, поставив їх у ряд і перепробував. На щастя, одна з пивних марок в Україні виготовляє безалкогольне пиво, котре за смаковими якостями не поступається алкогольному».

Підтримувати здоров’я Вірастюку вдавалося доволі довго, до кінця 2015 року. Тоді він переніс другу операцію на серці. Яка тривала 19 годин. Але при цьому швидко став на ноги і продовжував працю в департаменті олімпійського спорту Міністерства молоді і спорту України. Треба було бачити, як щиро він радів кожній зустрічі під час вшанування призерів Паралімпіади-2016. І то пізньої ночі, в терміналі аеропорту «Бориспіль», куди, в принципі, міг би не їхати.

…В останнє поспілкуватися з Романом Вірастюком довелося торік у грудні. То коли виник конфлікт навколо призначення тренерів національних збірних з вільної і греко-римської боротьби. Тоді, нагадаємо, міністерська комісія, до складу якої входив і Вірастюк, підтримала кандидатури Олександра Захарука і Артура Дзиґасова, а міністр Ігор Жданов вольовим рішенням, нехтуючи думкою експертів, призначив на посаду Григорія Данька і Сергія Андрєєва. Роман такого самоуправства не підтримував і дав з цього приводу відповідний коментар.

Втім, через годину з гаком, коли матеріал був уже готовий і мав публікуватися на сайті, отримую дзвінок від Вірасюка. «Я вам нічого не раджу, а висловлюю свою думку, - сказав тоді Роман. – Якщо ви зацікавлені, щоб справедливість перемогла, то краще зараз не давати цій справі розголосу (річ у тім, що тоді скандал ще не вийшов у публічну площину – «Главком»). Спробуємо довести, що правда на нашому боці, непублічно. Шанси є. Я хочу, щоб Захарук і Дзиґасов залишилися. Не тому, що маю з ними якісь особисті контакти. Я за справу і бачу, від кого буде більше користі нашому спорту. Сподіваюся, для вас теж це важливо».

Не знаю, чи правильно це з журналістської точки зору, але тоді відклав уже готовий матеріал, з коментарями різних сторін «у шухляду» і так його й не опублікував. Просто Вірастюк був такою людиною, до якої було складно не прислухатися. Він був людяним. Таких мало не лише в українському спорті, а й у житті загалом…

Іван Вербицький, «Главком»