Найкрасивіша спортивна пара.
Відверте інтерв’ю Марини Бех-Романчук про дитинство, спорт і коханого чемпіона
Любов, яка почалась у Ріо-де-Жанейро
Попередній сезон виявився найуспішнішим у кар’єрі української атлетки Марини Бех-Романчук. Вона вражає стабільністю результатів і поступово із найсильнішої в Україні перетворилася в топову стрибунку в довжину у світі. Як підтвердження – срібна нагорода чемпіонату світу в катарській столиці Досі.
Але сезон-2019 – вже історія. Після нетривалого перепочинку Марина вже розпочала підготовку до наступного року. Особливо відповідального, оскільки він олімпійський. Незадовго до вильоту на перший збір у Туреччину спортсменка розповіла «Главкому» про дитинство на Хмельниччині, виховання бабусі, любов до стрибків і своє кохання – зіркового плавця Михайла Романчука.
«Впродовж трьох тижнів лише відпочивала, не робила взагалі нічого, - каже Марина. – Тепер два тижні втягуюся в роботу. Після відпочинку це завжди важко, не уникнути крепатури. Це морально-вольовий період. Усе болить, все дається важко. Але так. Потім легше»
Відпустку проводила з чоловіком у горах Франції. Мишко важко працював, а я намагалася його трохи розвантажити. Йому було складно фізично і морально. Він працював сам, бо спаринг-партнер Сергій Фролов виступав на Всесвітніх іграх військових. Самому плавати важко, до того ж були нереально великі обсяги роботи. Постійні фізичні навантаження! Та ще й умови проживання далекі від ідеальних. Кімнатка два метри на півтора в ширину – це шок! Але коли я приїхала, ми винайняли квартиру. Мишко завжди повертався з посмішкою на обличчі. Бо знав: його чекаю я.
Михайло у такі періоди дратівливий?
Ні. Коли йому важко, він сумний, зазвичай мало розмовляє. Йому хочеться додому, змінити обстановку.
Як у такі миті має поводитися дружина?
Я сама спортсменка і добре розумію, що то за відчуття. Намагаюся Мишка підтримати, постійно говорити щось оптимістичне. Приміром, що треба потерпіти, що він знає, заради чого це робиться. Це те, заради чого він займається плаванням. Я прагну знайти до чоловіка підхід будь-якими словами.
Що робили у той час, поки Михайло тренувався, ви?
Коли їхала, думала, що в горах буде набагато нудніше. Але ми з Михайлом знаходили вільний час, щоб поїздити навколишніми х містечками, подивитися на озера, на місцевий зоопарк. Навіть на один день вирвалися в Барселону. Ці десять днів провели настільки активно, що навіть не встигли помітити, як вони пролетіли. Я точно відпочила (сміється).
Встигли скучити за роботою?
Так! Зазвичай мені достатньо двох тижнів, щоб почало бракувати тренувань у повсякденному графіку. Воно навіть так і треба: відпочити, щоб зрозуміти, що хочеться працювати. Але відчую це бажання уже під час першого тренувального збору в Туреччині. Все-таки вдома доводиться готуватися в екстремальних умовах. У нас на вулиці вже холодно, а манеж у Рівному закритий на реконструкцію. Так тренуватися взагалі не хочеться. Тому приберегла натхнення для першого збору. В Туреччині тепленько.
Ви теплолюбна, хоча до суворих зим начебто мали б звикнути ще з дитинства.
Звісно. Я ж народилася у маленькому селі Морозів Дунаєвецького району на Хмельниччині. Виховували мене бабуся з дідусем, бо коли ще була маленькою, батьки виїхали за кордон, щоб заробити коштів, аби я надалі росла в місті і мала ширші можливості. Тому дитинство було яскравим. Взимку бабуся натягувала мені на ноги валянки, а зверху – калоші. Закутаною йшла з дітками гуляти, каталася на санках. Усе було дуже весело й активно. Бувало таке, що збігали по глибокому снігу згори й поки опинишся внизу, калоші губилися. Додому поверталася в одних валянках. Розуміла, що мені за це так влетить! Але то ж було прекрасно. Здорове, чисте дитинство. Ми жили дуже далеко від міста. Та що від міста – до траси їхати треба було хвилин 40, а може й більше.
Може, тому й атлеткою стали, що треба було багато ходили?
Та я й не сумніваюся, що це суттєво вплинуло на мої здібності. Я була дуже активною дитиною, постійно бігала то під гору, то згори.
Бабуся з дідусем вас суворо виховували?
Та як ви будете суворо виховувати дівчинку? До того ж – це бабуся! Вона мене навпаки завжди шкодує, підтримує, прикриває. То батьки були суворими навіть не дивлячись на те, що знаходилися за кордоном. Вони намагалися впливати на моє виховання настільки, наскільки це тільки можливо. Тато з мамою завжди контролювали, чим я займаюся, чим цікавлюся, намагалися вкладати мені в голову якісь розуміння й цінності. Також чималу роль у моєму вихованні відіграв мій тренер Вадим Крушинський. Вадим Вікторович ходив за мною по п’ятах, був дуже уважним, радив, куди варто ходити, що можна робити. Я йому дуже вдячна. Не дарма він досі є моїм особистим тренером.
Зараз у вас ідеальна фігура. В дитинстві, коли росли поряд з бабусею, було так само?
Так, я була неймовірно худенькою, маленькою. Бабуся так і казала: «Одні кістки та шкіра», «дивися, як стирчать коліна», «дитино, треба більше їсти». Дідусь говорив по-іншому: «Поки можеш – їж». Онучку ж завжди головне нагодувати, щоб у неї був гарний апетит.
До скількох років ви росли не з батьками?
Вони досі за кордоном. Як тоді виїхали на заробітки в Росію, так там і залишаються. Першим свого часу виїхав батько, потім за ним подалася мама. Чоловіка без дружини залишати не варто. Я батькам дуже вдячна. Якби не вони, з села було б вибратися складно. Не було зайвої копійки. Тому тато з мамою спершу заробили, щоб купити будиночок, потім на те, щоб зробити в ньому ремонт і облаштувати житло. Так рік за роком і дитина виросла, почала професійно займатися легкою атлетикою.
Тішуся, що тато з мамою найближчим часом збираються нарешті повернутися. В те гніздечко, яке вони довгі роки облаштовували.
Батьки підштовхнули вас до занять спортом?
Не скажу, що вони. У мене якось гарно виходило. Ще в селі вчитель фізкультури радив сходити на відділення легкої атлетики. А вже коли переїхала у Хмельницький, то потрапила до Вадима Вікторовича. Також моє захоплення дуже підтримував тато. Він дуже хотів, щоб я займалася спортом. Мама нічого не радила, а просто казала, що маю розуміти, за що беруся і що легко мені не буде. Але мене це не лякало. В дитинстві я була всюдисущою. Навіть у футбол грала. В мені було море емоцій і енергії. Усе це потрібно було кудись дівати. Коли почала займатися легкою атлетикою, то тренування ту жагу до постійного руху трохи втихомирювали.
Вам відразу подобалося саме стрибати?
Так. Бігати подобалося менше. А усвідомила, що це всерйоз і надовго, мабуть, років у 13, коли на чемпіонаті України серед юнаків, які були старші на чотири роки, здобула бронзову медаль. Тоді було велике піднесення, зрозуміла, що це моє, що хочу тренуватися і перемагати.
Тривалий час ваша слава йшла поперед ваших спортивних досягнень. Завдяки сміливим фото в Instagram у вас одна з найбільших серед українських спортсменів кількість підписників.
Але я несвідомо це робила. Мені подобаються гарні фото, подобається ними ділитися. Рада, що люди це оцінюють. Само по собі якось вийшло. Я на це уваги не звертала і просто очікувала свого часу, коли зможу показувати справді сильні результати. Звісно, я завжди націлювалася на найвищі місця. Навіщо тоді взагалі тренуватися, якщо не боротися за медалі? Принаймні, боротися. А ще ліпше – здобувати. При цьому наперед не планую нічого. Оцінити свої можливості можна лише коли зайдеш у змагальний сектор, відчуєш себе і побачиш, у якому стані конкуренти.
Популярність і доволі тривалі стосунки ніколи не відволікали уваги власне від спорту?
Не повірите, але ні! З Мишком ми уже разом понад три роки. З тих пір, як випадково зіштовхнулися в олімпійському містечку в Ріо-де-Жанейро. Зустрілися давні друзі, які не бачилися багато років. Ми тоді обоє були здивовані: «О, як ти за цей час змінився!». А познайомилися ми справді давно, ще в 2011 році, на юнацькому Олімпійському фестивалі. І з того часу впродовж п’яти років не бачилися жодного разу. А в Ріо постояли, поспілкувалися, згодом почали переписуватися, зідзвонюватися. Врешті вийшло так, що Мишко приїхав до мене в гості. Ми погуляли і це вилилося в стосунки.
Легко й невимушено.
Саме так. Таке було відчуття, наче ти знайшов щось своє. Рада, що з часом так усе й залишається.
Може тому, що постійно в роз’їздах і один за одним скучаєте?
Не думаю, що щось змінилося б, якби ми постійно були разом. Нам комфортно й цікаво разом, навіть якщо знаходимося поряд місяць. Коли роз’їжджаємося потім, переживаємо великий стрес. Від розуміння, що знову доведеться жити самому. Це важко. Тому, думаю, коли зійдемося і будемо разом постійно, будемо найщасливішими людьми на землі.
Як ви собі уявляєте те життя?
Звичайно, будемо жити в окремому будиночку. Але де то буде – зараз важко загадувати. Наше спортивне життя в розпалі. Найближчих кілька років будемо подорожувати. Звісно, потрохи будемо осідати. Але поки не можу сказати нічого конкретного. Єдине – точно будемо жити в Україні.
Чи можуть стати Рубіконом Олімпійські ігри-2020?
Не виключаю такого варіанту. Але правду ж кажуть: якщо хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани. Тому ми не загадуємо наперед, рухаємося від сезону до сезону. Наразі я тішуся з того, що в мене є така підтримка, як Мишко. Це дуже важливо, коли є людина, яка тебе завжди мотивує, підтримувала, була поряд, а не вибивала з колії чи створювала труднощі. Думаю, ми підштовхуємо одне одного, намагаємося знайти правильний підхід. Усе-таки хто ліпше зрозуміє спортсмена, як не сам спортсмен?
Іван Вербицький, «Главком»