Призерка Євро Тітімець: Для пом’якшення покарання пропонували визнати провину і сказати, хто ще вживає допінг

Сьогоднішня гостя «Главкома» входила до когорти елітних бар’єристок світу першої половини другого десятиліття 2000-х років. Анна Тітімець була срібною призеркою чемпіонату Європи-2014, перемагала на двох Універсіадах, а на Олімпійських іграх 2012-го і 2016 років опинялася в кроці від фіналу.

Сьогодні Анні всього 30, але вона вже завершила кар’єру. Змушена була завершити, бо дискваліфікація через порушення антидопінгових правил вибору майже не залишала.

Власне, Тітімець не вважає себе винною. В цьому інтерв’ю колишня спортсменка розповіла, чому спортсмени, яких запідозрили у вживанні допінгу, безправні, через що ображалася на свого наставника і як, зарікаючись не брати за чоловіка тренера, врешті з колегою долю й поєднала.    

Тренер Аня

Звісно, ще могла виступати, але в одну мить прийшло розуміння, що на легку атлетику і біг з бар’єрами я витратила так багато часу, що можна своїми знаннями й поділитися, - бере слово Анна. – Через  те вирішила спробувати себе в статусі тренера. Позаймалася з одним, з іншим. Наразі то ще не легкоатлети, а футболісти, яким потрібен ривок і швидкість. То дітки 13-14 років, які займаються в школах київського «Динамо» і «Колоса» з Ковалівки. Також працюю з юними тенісистами, які мають швидко переміщуватися по корту. З командами чи цілими школами не працюю. Надаю приватні уроки.

Можна сказати, по сарафанному радіо передають, що є такий тренер Аня, яка вчить правильно бігати. Ніби й нічого складного, але футболістів таким дрібницям не вчать. Вимагають бігти швидше, але не кажуть, як це зробити. Мене мій тренер Сергій Красовський цим нюансам навчив. За це йому дуже вдячна. А тепер передаю ці знання дітям.

Виглядає, що співпраця з футболістами входить у легкоатлетів у моду. Першою була чемпіонка Європи-2009 у бігу на 800 метрів Юлія Кревсун, яка раніше працювала тренером з фізпідготовки в харківському «Геліосі», а зараз трудиться в донецькому «Шахтарі». Тепер ось ви.

Так, у Юлі все складається вдало. Вона, правда, більше працює над витривалістю і загально фізичною підготовкою. Не виключено, зараз засвоїла й швидкість. Бо коли знаєш, як бігти довго, то можна навчитися бігти й швидко. За Юлю рада, але перед собою наразі завдання працювати з великими футбольними командами не ставлю. Поки набираюся з дітками досвіду. З ними весело, надзвичайна енергетика. Мені наразі завжди цікаво.

Існує стереотип, що футболісти, навіть зовсім юного віку, поводяться трохи зверхніше, ніж представники інших видів спорту. Ви це помітили?

Я про це знала. І, мабуть, то не зовсім стереотип, а трохи й правда. Пізнала це на власному прикладі, коли навчалася у вищому республіканському училищі фізичної культури. Правда, вони сміливі, коли в команді і всі разом. Тоді їм море по коліна і на всіх можна дивитися звисока. Але поодинці ці діти скромні, тихі й спокійні, нічим не відрізняються від решти.

Та все ж давайте повернемося до водороздільної для вас миті, коли з активними виступами довелося попрощатися. Наскільки складним був цей процес?

До цього моменту, певна, не готовий жоден спортсмен. Хоча у нас начебто й такий вид діяльності, який може припинитися будь-коли. То може бути травма, суттєвий спад результатів, втрата мотивації. Що завгодно. І хоч усі навколо повторювали, що спорт – це не вічно і рано чи пізно закінчиться, мені думати про це не хотілося взагалі. Не бажала загадувати наперед, що ж буде після завершення кар’єри. Завжди уявляла собі, що стану олімпійською чемпіонкою, зароблю на бізнес, так як дуже люблю каву, відкрию маленьку кав’ярню. Вважала, що перейду від спорту в інше життя м’яко, за власним бажанням.

Проте, на жаль, мене трохи зупинили у зв’язку з порушенням антидопінгових правил. Усе це відбулося раптово, тому для мене це був шок. Проте життя на тому не закінчувалося. Мусила адаптовуватися і думати, як заробляти гроші. Жити за щось треба. При цьому попервах про тренерську діяльність не думала взагалі. Гадала, що спорту з мене досить. Інші шляхи начебто відкрилися. Проте всюди був потрібен досвід. Куди не піди. Банківська справа, бізнес, кав’ярня – я не знала, з чого почати. Тоді збагнула, що досвід у мене є тільки в спорті, якому віддала майже все свідоме життя.

Пішла працювати персональним тренером у тренажерний зал. Там побачила, що знання спорту в мене на доброму рівні, що активний спосіб життя у нашій країні стає модним і за тренування люди готові платити. З часом також почала розвиватися тема любительського бігу. Зараз стають популярними марафонські дистанції. Люди тренуються і їздять на змагання в європейські країни, а також у Нью-Йорк чи Чикаґо. Тому поступово почала поглиблювати знання в довгому бігу.

Самі бігати не думали?

Поки ні, хоча не виключаю, що з часом ця думка до мене прийде. Поки в душі залишаюся спринтеркою і нервів бігати так довго мені бракує. Але любителів до півмарафонів і марафонів готую.

Підвищений гемоглобін

Аню, ви вважаєте себе винною в «порушенні антидопінгових правил»?

Ні. Моя вина не доведена і жодних заборонених препаратів у моїх пробах не знайшли. Мені заборонили виступати і брати участь у зборах на основі підозр. Я не приймала тих препаратів, у вживанні яких мене звинувачують. Але піти проти системи змоги не мала, оскільки треба було подавати апеляцію. Щоб звернутися в Лозанський спортивний арбітраж, треба багато грошей. Їх у мене немає. Крім того, мала іти проти нашої Федерації легкої атлетики. В одну мить вирішила, що простіше змиритися і прийняти ситуацію такою вона є.

Є факт, що в одній з проб у мене підвищений гемоглобін і від того змінили своє значення інші показники. В одній пробі з 17-ти. Факт залишається фактом. Як довести, що я нічого не вживала, не знаю. Звернутися з проханням, щоб мене захистили, не мала до кого. В підсумку довелося підписати папір навіть не про те, що я вживала щось заборонене, а змиритися з тим, що мені сказали.

Іншими словами, за наявності позитивної допінг-проби спортсмен автоматично стає безправним?

Так. Погано, що в країні немає системи, яка б тебе захищала. Потрібен професійний юрист, який оформить усі документи, правильно сформулює усі тези і переведе їх грамотною англійською мовою. Просто немає до кого звернутися.

Як на мене, то не тільки в нашій країні так. У разі позитивної допінг-проби офіційним інстанціям легше визнати вину спортсмена, ніж боротися за нього до кінця.

Мені саме так і здалося. Кілька разів зустрічалася з юристом із Федерації легкої атлетики України і він мені постійно радив: «Аню, зізнайся, розпиши схему, що ти робила. Може навіть напиши, кого ще знаєш, хто вживає заборонені препарати. В такому разі отримаєш менше покарання».

«Розумієте, що мені немає в чому зізнаватися? Розумієте, під що мене підписуєте? Так не поведуся ніколи. Мене звинувачують у тому, чого не робила», - відповідала. Натомість прохала, щоб мені порадили, яким шляхом іти, до кого звертатися. Але відповідь була єдиною: «Простіше зізнатися, в полеміку вступати не треба».

Батьківські почуття

Таким чином, ви залишилися учасницею двох Олімпіад, на кожній з яких зупинилися в кроці від фінальної вісімки на дистанції 400 метрів з бар’єрами.

Два дев’ятих місця! Після Лондона-2012, коли мені було всього 23, такий результат був стимулом. Вважала, що виступила дуже вдало, а про фінал чи медалі подумаю через чотири роки. Ось коли в Ріо-2016 теж не потрапила у фінал, пережила велике розчарування. Я готувалася дуже наполегливо. За умови, що в мене змінилися обставини з тренувальним процесом. Тренер Сергій Красовський, з яким я готувалася практично впродовж усієї кар’єри, поїхав за кордон. Він змушений був поїхати в Дубаї. Думаю, на Олімпіаді-2016 я не змогла показати тих секунд, на які була готова.

Взагалі без Сергія Красовського вас уявити було неможливо. Здається, він був поряд навіть тоді, коли ви зав’язували шнурівки на шиповках.

Можу сказати, що для мене від’їзд Сергія Федоровича був трагедією, незрівнянною ні з чим. Він справді був поряд, навчав, як мені поводитися, як мені жити, дихати, спати. Ви правильно підмітили – навіть як зав’язувати шнурівки. Коли тренер їхав, він запевняв, що мене не кидає і буде постійно підтримувати. «Будеш приїздити до мене на збори. Зв’язуватимемося по «скайпу», сучасний зв’язок розширює можливості», - казав. Але мені то було так важко, що просто не могла дихати.

На один збір у Дубаї я справді з’їздила. Але то дуже дорого. Зрозуміла, що сильно не наїжджуся. Федерації було важко виділяти мені фінансування, адже поїздки були індивідуальними, а в той час витрати на збори оплачувалися централізовано. В підсумку певний час готувалася сама, а безпосередньо до Олімпіади-2016 мене готував турецький тренер.  

У вас була образа на Сергія Красовського?

Розуміла його як людину, що він іде на інше фінансування, зовсім інший рівень. Але як на тренера у мене на нього трохи образа була. Як так, він кидає мене перед Олімпіадою? То ж моє життя… Зрештою, пройшовши шлях свого як тренера становлення, розумію Сергія Федоровича ліпше. Досі користуюся його підказками, розумію, що він мав на увазі, коли казав, що треба бути свідомою того, що робиш, ввімкненою в тренувальний процес, ні на що не звертати уваги і йти до своєї мети. Раніше ці слова здавалися банальними. Їх глибину зрозуміла, лише ставши тренером. Тепер цими знаннями користуюся сама.

Взагалі, сприймаю тренера і підопічного як бізнес-партнерів. Ми мали мету і йшли до неї разом. У нас не було такого, що хтось комусь набридав. Бувало, коли я не слухала, не розуміла Сергія Федоровича чи мені здавалося, що він нав’язує мені спорт, легку атлетику, мовляв, нічого іншого навколо немає. Злилася, що тренер мене в чомусь обмежує. Але в підсумку, пройшовши цей шлях, розуміла, наскільки Сергій Федорович був правий. Тренер мене сильно мотивував, дуже у мене вірив. То з його боку були практично батьківські почуття. Я жила в сім’ї Красовських, мене підтримувала дружина Сергія Федоровича, призерка Олімпійських ігор Олена Красовська. Я багато часу проводила з їх донькою. Через те, коли накопичувалася величезна втома, мені хотілося показати результат для когось. І цим «кимось» найчастіше був Сергій Красовський. «Сама втомилася, то порадую тренера», - думала про себе.

Від долі не втечеш  

Ваш чоловік зараз теж тренер. Могли собі щось схоже уявити, коли виступали?

У тому й річ, що ні. Я бачила, як надовго їде з дому, не бачить сім’ї Сергій Федорович, як важко залишатися на самоті, виховувати дитину, їздити на роботу і займатися хатніми справами його дружині і гадала, що кого-кого, а тренера собі за чоловіка не хочу. То була моя майже внутрішня установка. Думала, що таких довгих розлук не переживу. Але від долі не втечеш.

З Юрієм познайомилася, коли проходила у Києві курси для отримання сертифікату фітнес-тренера. Кілька разів сходили на каву, на побачення й непомітно стали чоловіком і дружиною. Тепер нам комфортно. Ми розуміємо одне одного. Я розумію Юрія, коли він їде на збори, бачу, що він цим живе і це приносить йому щастя.

Чоловік, наскільки відомо, тренує спортсменів найвищого рівня.

Так, він готує фехтувальників, шпажистів-чоловіків. Хлопці зараз на завершальному етапі підготовки до Олімпіади. Раніше Юрій також працював з олімпійською чемпіонкою Ольгою Харлан. Також чоловік бере участь у підготовці найсильнішого нашого тенісиста Сергія Стаховського. Коли немає зборів у фехтувальників, Юрій літає до Сергія в Будапешт. Поєднувати непросто, але коли любиш свою роботу, то якось встигаєш. Одна нога тут – друга там.

Ви іноді теж їздите з чоловіком?

Під час новорічно-різдвяних свят були разом у Стаховського в Будапешті. Святкували в сімейному колі Сергія, з його сім’єю, трьома дітьми, батьками дружини.

Кав’ярня чи манеж?

Аню, з мріями про власну кав’ярню за тренерською діяльністю ще не розпрощалися?

Ні. Питання в іншому. В одну мить у Броварах навіть могла купити вже відкриту кав’ярню. І вартість для мене була цілком підйомною. Але розмовляючи з власницею, запитала, чи не можна зробити так, щоб усе працювало, як працює, за відлагодженою схемою, а я просто приходила, забирала гроші і пила в своє задоволення каву. Мені сказали, що так не вийде. Щоб усе працювало, треба витрачати час. Причому часу треба багато. Аж до того, щоб присвятити кав’ярні кілька місяців, зануритися в цей бізнес із головою. Я до цього не готова. Не хочу вчитися варити каву, смажити зерна, замовляти тістечка, орендувати кавові машини. Тому наразі з цією ідеєю зачекаю. Нехай гроші полежать у тумбочці.

Може, думаєте над проектами іншого характеру?

Важко думати, бо грошей насправді не так уже й багато. Може, хотіла б відкрити власний біговий клуб чи дитячу легкоатлетичну школу. Власне, мрія про кав’ярню з’явилася згодом. А спершу думала про інше. Я народилася у Павлограді на Січеславщині. Там є спортивна школа довжиною 40 і шириною 20 метрів. А ще – великий пустир. Колись казала, що побудую на тому місці такий манеж, як у Києві. Щоб дітям було де тренуватися. Таким дітям як я, у яких є мрія стати олімпійськими чемпіонами. Та капіталу з моєї тумбочки, на жаль, замало. Може, треба шукати спонсорів.

Десятиліттями Павлоград у спорті асоціювався лише з друголіговою за совєцькими мірками футбольною командою «Колос». Але нині немає й її.

Зате в українські часи у нас з’явилася дуже сильна школа з бігу на 400 метрів з бар’єрами. Вона виховала учасницю Олімпіади-2000 Тетяну Дебелу, Анастасію Рабченюк, яка посіла четверте місце на Іграх-2008 у Пекіні. Третьою згадаю себе. Думаю, непогано, як для міста зі 100 тисячами населення. Традиції закладені завдяки сімейству Андреєвих – моїй першій тренерці Наталії Іванівній, а також Тетяні Іванівній. Я їх постійно згадую. Вони в мене повірили, телефонували мамі і казали, щоб віддала дитину на секцію легкої атлетики.

Нині у Павлограді буваю вкрай рідко. Живу у Броварах, працюю в Києві, а на батьківщину заїжджаю іноді, коли з’являється нагода. Мій тато завжди був великим фанатом легкої атлетики. У ті часи, коли виступала я. Власне, вболіває за наших хлопців і дівчат досі, але бідкається, що багатьох не знає. Раніше знав усіх, бо всі були моїми однолітками. Зараз батько, звісно, впізнає Марину Бех-Романчук, Юлю Левченко, Іру Геращенко, Олю Саладуху. Їх підтримує, але каже, що має стимул вболівати за спортсменів, яких тренує чоловік. Тато трохи переключився і каже, що стало цікавіше. Раніше він дивився тільки легку атлетику.

Іван Вербицький, «Главком»