Спогади через півстоліття. Як «Карпати» стали єдиною командою нижчої ліги, котра здобула Кубок СССР

Сьогодні у Львові великий ювілей. Рівно 50 років тому, 17 серпня 1969 року в московських Лужниках «Карпати» стали єдиною командою в історії совєцького футболу, якій вдалося виграти Кубок СССР. У часи незалежності цього досягнення теж не повторив ніхто. Між тим, для «Карпат» цей трофей так понині єдиним і залишається.

Ростислав Поточняк, Володимир Данилюк, Ігор Кульчицький, Геннадій Ліхачов, Богдан Грещак, Роман Покора, Юрій Бондаренко – вони, творці однієї з найрезонансніших перемог в історії українського футболу. досі мешкають у Львові. У Миколаєві звитягу вочевидь згадає оборонець тих «Карпат» Валерій Сиров, а в Макіївці на Донеччині – воротар Михайло Лупол.

Інших з нами вже нема. У 1982-му помер лівий крайній нападник Юрій Басалик, в 1986-му – центрфорвард Янош Габовда. У 1992-му не стало наставника тих «Карпат» Ернеста Юста. В 1998-му відійшов у кращі світи воротар Віктор Турпак, в 2000-му – оборонець Михайло Сарабін. У 2003-му померли начальник команди Карло Мікльош та півоборонець Володимир Булгаков, у 2008-му – оборонець Петро Данильчук, у 2009-му – хавбек Левко Броварський. Торік у грудні не стало оборонця Івана Ґереґа.

Перед тим, як перейти до спогадів, зібраних у різні часи з уст учасників тих подій, для початку зазначимо, що гравці тодішніх «Карпат» вважають творцем «кришталевої» команди Євгена Лемешка, тренера, який очолював львів’ян впродовж двох сезонів, у 1967-1968 роках. То Євген Пилипович одного за одним набрав футболістів, які пізніше стали творцями кубкового тріумфу. Від тих «Карпат», які Лемешко прийняв, на другий рік його роботи залишилися лише воротар Євген Власенко, оборонці Володимир Валіонта та Костянтин Крючков, хавбек Ігор Кульчицький та нападник Анатолій Крощенко. Юрій Юзефович та Іван Диковець виходили на поле лише епізодично. Що найважливіше – команду тренер прагнув створювати на основі вихованців галицького футболу.

Врешті, через конфлікт з керівництвом клубу Лемешко команду залишив. Його місце зайняв спершу Василь Васильєв, а потім Ернест Юст. З ним команда ледь не пробилася до вищої ліги у сезоні-1968, однак, поступившись у фінальній пульці першим місцем свердловському «Уралмашу», львів’яни тимчасово залишилися ні з чим. «Може, то й добре. Адже вийди ми тоді до еліти, вже б не мали стільки злості для виступів у Кубку» - вважає оборонець Валерій Сиров, який прийшов у команду з ленінградського «Зеніту» в 1968-му.

1/64 фіналу. 4 квітня 1969. Жданов. Стадіон «Тяжмаш» (парк ім. Петровського). 3000 глядачів

«Азовець» (Жданов) – «Карпати» - 0:0

«Азовець»: В’ячеслав Онопко, Геннадій Щербаков, Віктор Антоненко, Анатолій Ярош, Олексій Мінін, В’ячеслав Садовников (Валерій Шевлюк), Антанас Станкявічюс, Юрій Куля, Володимир Шевлюк, Валентин Герливанов, Сергій Добрецов (Ярослав Кікоть). Тренер – Тіберій Попович

«Карпати»: Лупол – Поточняк – Ґереґ, Сиров, Данильчук – Броварський, В. Булгаков, Грещак – Данилюк, Я. Габовда, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

 1/64 фіналу. Перегравання. 5 квітня 1969. Жданов. Стадіон «Тяжмаш» (парк ім. Петровського). 3000 глядачів

«Азовець» (Жданов) – «Карпати» - 1:2

Голи: 1:0 - Ярослав Кікоть (10). 1:1 – Данилюк (36). 1:2 – Янош Габовда (43)

«Азовець»: В’ячеслав Онопко, Геннадій Щербаков, Віктор Антоненко, Адальберт Белені, Олексій Мінін, Валерій Шевлюк, Ярослав Кікоть, Валентин Дзіоба, Володимир Шевлюк, Валентин Герливанов Юрій Куля (Сергій Добрецов). Тренер – Тіберій Попович

«Карпати»: Лупол – Ю. Бондаренко (Басалик, 46) – Ґереґ, Сиров, Данильчук – Броварський, В. Булгаков, Грещак – Данилюк, Я. Габовда (Покора, 88), Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

- На зустрічі з «Азовцем» для нас все могло завершитися, - згадує Валерій Сиров. – Річ у тім, що ще до гри тренер сказав нам, щоб після закінчення поєдинку не зволікали, аби встигнути на літак. Квитки, мовляв, заброньовані. Але час іде, забити не можемо й десь хвилин за п’ять до фінального свистка підбігаю до тренерської лави й питаю Юста: «Чи не пора щось вирішувати, може, у власні ворота забивати?» Команди не було. Тренер сказав: «Грайте до кінця». То потім ми дізналися, що квитки поміняли і ми зможемо добратися до Львова після додаткового матчу, який відбувався через добу. Так чи інакше, особливо над результатом зустрічей з «Азовцем» ми не задумувалися. Бо розуміли, що турнірний шлях довгий, сильних суперників багато. Якщо навіть будемо грати ідеально, то судді знайдуть нагоду одній з московських команди допомогти. Звідки ми тоді могли знати, що турнірний шлях складеться для нас так вдало, що київське «Динамо» і московський «Спартак» вибудуть на ранніх стадіях?

- Через травму в другій зустрічі не могли грати двоє провідних гравців – Поточняк і Кульчицький, - каже нападник Володимир Данилюк. – Та й мені гомілкостоп роздуло. Сумнівався, чи зможу зіграти, до останнього. Але врешті вийшов і навіть забив травмованою ногою, замкнувши передачу справа, перший наш м’яч.

- Мені ці два матчі запам’яталися жахливим гаревим полем, - ділиться враженнями інший крайній нападник Богдан Грещак. – За азовців тоді наш Ярослав Кікоть виступав. Той вуйко носився по полі, як бик. М’яч у ворота не йшов ніяк – то поперечина, то воротар. І так два дні. І ось в одному з моментів ця гар під ногами посунулася, Кікоть мене трохи підштовхнув – і каюк. Знову пригадала про себе стара травма пахових кілець. Так я повноцінно не зумів відновитися до самого фіналу. Звісно, там у Лужниках для формальності перевдягнувся. Так ми й з Юрою Басаликом, у якого була травма гомілкостопного суглоба, й просиділи весь матч на лаві запасних.

- Я пригадую, як маханув Міші Луполу метрів з 25-ти, - каже вже сам Ярослав Кікоть. – Той навіть не встиг зреагувати, як м’яч уже був у воротах. Умови гри були справді важкими. Земляно-піщане поле, більше піску, ніж трави – на такій поверхні чогось особливого не продемонструєш. Звичайно, боротьби було багато. Може, Бодькові від мене теж дісталося. Але хай вже вибачає.

1/32 фіналу. 17 травня 1969. Львів. Стадіон «Дружба»

«Карпати» - СКА (Одеса) - 1:0

Гол: 1:0 – Ліхачов (86, з пенальті)

«Карпати»: Лупол – Поточняк – Ґереґ, Сиров, Данильчук – Броварський, В. Булгаков (Ю. Бондаренко 87), І. Кульчицький (к) (Покора, 84) – Данилюк, Я. Габовда, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

СКА: Валерій Самохін, ..., Лісаковський, …, … Тренер – Костянтин Квочак

- Ці матчі перших стадій формували карпатівський дух, - вважає Валерій Сиров. – Тоді ми навчилися терпіти, битися до кінця, не дивлячись на те, хто нам протистоїть. Я й досі повторюю юним підопічним з миколаївської спортшколи засвоєне у ті роки правило: «Бігай, доки можеш. Не можеш бігати – ходи. Не можеш ходити – плазуй. Не можеш плазувати – лежи, але не завмирай, а кліпай очима». Ось так ми тоді й грали. Так і виривали на останніх хвилинах перемоги в зустрічах, де не все виходило.

1/16 фіналу. 22 травня 1969. Львів. Стадіон «Дружба». 38 000 глядачів

«Карпати» – «Арарат» (Єреван) - 2:1 д.ч.

Голи: 0:1 - Сур. Мартиросян (94). 1:1 – Ліхачов (105, з пенальті). 2:1 - І. Кульчицький (117)

«Карпати»: Лупол – Поточняк – Ґереґ, Сиров, Данильчук – Броварський, Басалик, І. Кульчицький (к) – Данилюк (Грещак, 62), Я. Габовда, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

«Арарат»: Ал. Абрамян (Демірчян, 46), Р. Аванесов, Арутюнов, Ф. Абрамян, Месропян, Андріасов, С. Бондаренко, В. Айрапетян, Ж. Барсеґян (Сур. Мартиросян, 46), Заназанян (к), Іштоян. Тренер – Олександр Пономарьов

- У вірменів тоді була дуже сильна, надзвичайно швидка й технічна команда, - говорить Ігор Кульчицький. – Левон Іштоян, Оґанес Заназанян, Норік Месропян, брати Абрамяни – через чотири роки ці люди виграли чемпіонат СССР. Нам було дуже важко. Можна сказати, що в додатковий час, програючи 0:1, ми зламали опір суперників виключно за рахунок характеру.

1/8 фіналу. 28 червня 1969. Львів. Стадіон «Дружба»

«Карпати» – «Чорноморець» (Одеса) – 2:0

Голи: 1:0 – Янош Габовда (49). 2:0 – Ліхачов (55)

«Карпати»: Турпак – Поточняк – Сарабін, Сиров, Данильчук – Броварський, В. Булгаков (Ю. Бондаренко 82), І. Кульчицький (к) – Данилюк (Басалик, 66), Я. Габовда, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

«Чорноморець»: Семен Альтман, В.Лисенко, Решко, В. Зубков, Москвичов, Скурський (Кузьмін, 60), Іштван Секеч, Віктор Прокопенко (Михайлов 46), Босий, Гасперський, Сапожников. Тренер – Сергій Шапошников

Суддя: Стрілецький (Донецьк)

- У чемпіонаті гра нам не клеїлася зовсім, тому в якусь мить тренерський штаб і футболісти зосередилися на кубковому турнірі, - каже Володимир Данилюк. – Перед зустріччю з одеситами ми розуміли, що вийшовши до чвертьфіналу, вже зможемо вважати цей результат успішним, адже досі так далеко в Кубку «Карпати» не заходили ніколи. Власне, ми діяли агресивніше, азартніше за суперників, тому й перемогли, не залишивши суперникам жодного шансу.

1/4 фіналу. 14 липня 1969. Воронеж. Стадіон «Труд». 30 000 глядачів

«Труд» (Воронеж) – «Карпати» - 0:1

Гол: 0:1 – Ліхачов (35, з пенальті)

На 83-й хвилині Голодубов не реалізував пенальті (повз ворота)

«Труд»: В. Татаренко, Щеголєв, Мельников, Тельнов, Миронов, Голодубов, Янішевський, Єлфімов, Солдатов, Мануйлов, Рейнґольд. Тренер – Віктор Бєлов

«Карпати»: Турпак – Поточняк – Ґереґ, Сиров, Данильчук – Броварський, В. Булгаков, І. Кульчицький (к) – Данилюк, Я. Габовда, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

Суддя: Баґдасаров (Ташкент)

- Арбітр цього матчу прискіпливо шукав нагоди допомогти господарям, - констатує Ігор Кульчицький. – Ми цей тиск відчували постійно, однак свою нагоду все ж знайшли. То Володя Булгаков вривався до штрафного майданчика справа, а воротар суперників Валерій Татаренко, вибігши на зустріч, збив нашого півоборонця на куті карної зони. Коли Гена Ліхачов пенальті реалізував, нам стало ще важче. Суддя відверто симпатизував воронежцям, але підстав зламати гру ми арбітрові не давали. Втім, одинадцятиметровий рефері видумав і без нас, з нічого.

- У власному карному майданчику я прийняв м’яч на груди і вибив його в поле, - згадує Ростислав Поточняк. – Можете уявити, як здивувався, коли рефері вказав на позначку?

- Нас врятував воротар Вітя Турпак, - розповідає Валерій Сиров. – Точніше, Олександр Голодубов у ворота не влучив. Але як не влучив? Вітька кинувся вліво, напрям відгадав. Голодубов, злякавшись, що голкіпер може відбити, ризикнув і влучив не у кут, а пробив поруч зі стійкою.

- Ми накинулися на Турпака так, що, влаштувавши купу-малу, могли його там на радощах задавити, - каже Володимир Данилюк.

1/2 фіналу. 19 липня 1969. Львів. Стадіон «Дружба». 50 000 глядачів

«Карпати» – «Суднобудівник» (Миколаїв) - 2:0

Голи: 1:0 – Ліхачов (36). 2:0 – Я. Габовда (43)

«Карпати»: Турпак – Поточняк – Ґереґ, Сиров, Данильчук – Броварський, В. Булгаков (Сарабін), І. Кульчицький (к) – Данилюк, Я. Габовда (Ю. Бондаренко, 76), Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

«Суднобудівник»: І. Ґалімов, Карлаш, Совейко, Ю. Заболотний, В. Шеховцов, В. Сілецький (Ісенко, 56), Більдюк, Аверянов, Полуянов (Курінний, 46), Кімалов, Деревяга. Тренер – Юрій Войнов

Судді: Круашвілі (Тбілісі) – Вацлевський, Селицький (обидва – Рига)

- У 1969-му ми одну гру вигравали, а наступну програвали, - коментує Валерій Сиров. – Виходило, що в чемпіонаті поступалися, а перед кубком збиралися і знову перемагали. Після перемоги у Воронежі ми вже розуміли, що здатні виграти Кубок. А на миколаївців навіть були трохи злі, адже вони у чвертьфіналі перемогли московське «Торпедо». Ми розраховували прийняти торпедівців у себе. Тоді у нас була впевненість, що вдома москвичів переможемо. Для львів’ян перемога над таким суперником була б великим святом. «Суднобудівник» на цьому тлі виглядав скромно. Зрештою, нас це вже не цікавило. Здолали суперників дуже переконливо.

- На трибунах тодішньої «Дружби» зібралося 60 тисяч людей, - розповідав Іван Ґереґ. – Пишуть, що 40, але то трибуни стільки вміщали. Забитими були всі проходи. Народу було ледь не вдвічі більше, ніж стадіон міг вмістити. Ми були в такій формі і так налаштовані, що перемогли миколаївців без варіантів. Ми просто літали, склад був збалансованим майже ідеально. Крім того, прекрасними були стосунки між гравцями поза полем. Ми підтримували, допомагали одне одному. До фіналу ми готувалися так ретельно і з таким піднесенням, що я не вірив, що ми можемо залишитися без Кубка. І то не дивлячись на те, що протистояв нам вищоліговий ростовський СКА.

«Карпати» - СКА (Ростов-на-Дону) – 2:1

Голи: 0:1 – Зінченко (20). 1:1 – Ліхачов (62). 2:1 – В. Булгаков (66)

«Карпати»: Турпак – Поточняк – Ґереґ, Сиров, Данильчук – Броварський, В. Булгаков, І. Кульчицький (к) – Данилюк, Я. Габовда, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

СКА: Кудасов, Сєростанов, Антоневич (к), В. Корнєєв, Сінау, Трембач (Головко 74), О-др Попов, Єськов (Ю. Романов 63), Проскурін, А. Зінченко, Васенін. Тренер – Геннадій Матвеєв

Судді: Круашвілі (Тбілісі) – Хярмс (Таллінн), Бахрамов (Баку)

- У фіналі ми вперше грали в присутності такої кількості глядачів, - згадує Ігор Кульчицький. – Коли ж почули, як наші вболівальники, яких прибув цілий поїзд, заспівали «Всюди буйно квітне черемшина…», то на очах з’явилися сльози.

Від автора. Дуже красномовно ці миттєвості прокоментував московський спартаківець Євген Ловчев. Цитуємо мовою оригіналу: «Львовскую команду на разминке встретили не скандированиями, как сейчас, а песней «Черемшина», или по-русски «Черемуха». Вы можете представить, что вот сейчас, в Ярославле, фаны ЦСКА встретят команду песней из фильма «Белорусский вокзал», а «Алании» – чем-то из осетинского эпоса?»

- Ми відрізнялися від футболістів СКА майже всім, - каже Іван Ґереґ. – Не в ліпшу сторону. На матч ми приїхали потягом, мали гірше екіпірування. Все таки СКА грав у вищій лізі, зовсім інший рівень. Поселилися ми в тому ж, що й суперники, готелі «Росія». Ідемо на сніданок, а ростовці якраз виходять перекурити. Помітивши нас, прокоментували: «Дєрєвня прієхала». Навіть не сумніваюся, що армійці нас недооцінили. Але нас то не цікавило. Ми показали, що маємо і характер, і майстерність. Вважаю, Юст ідеально вибрав склад на матч. Скажімо, Булгаков потрапляв до основи не завжди, а на фінал вийшов і забив гол. Команда була добре готова і фізично, і морально. Ми тоді багато гуляли в лісі. Особливих навантажень тренер не давав. Навіть спаринги, щоб не перевантажитися, проводили з юнацькими командами.

- Я особисто протистояв Анатолієві Зінченку, котрий на початку матчу, зігравши на добиванні, відкрив рахунок, - продовжує Ґереґ. - Анатолій поряд з воротарем Левом Кудасовим і Олексієм Єськовим був одним з лідерів СКА. Стримати його було дуже непросто. Та найголовніше, що ми не дали розвернутися Єськову, котрого тоді запрошували у першу збірну СССР. Олексій впродовж матчу був майже непомітним, а потім ще й Валера Сиров, зігравши жорстко, вивів Єськова з ладу і тренер ростовців змушений був проводити заміну.

- Коли ми вийшли на поле Лужників, то відчули сильне хвилювання, мандраж, - продовжує Ігор Кульчицький. – Через це ми довго не могли заспокоїтися, в стартові хвилини поєдинку м’яч зовсім не тримався у нас в ногах. І добре, що ростовці швидко – вже на 20-й хвилині – забили нам перший гол (після передачі Бориса Сєростанова сильним ударом справа у дальній кут рахунок відкрив Анатолій Зінченко – авт.). Тоді я як капітан команди зрозумів, що треба щось робити, потрібно поговорити з партнерами. Взяв м’яча під пахву і підійшов до кожного гравця «Карпат», сказав їм по кілька підбадьорюючих слів. Суддя матчу Карло Круашвілі почав мене квапити, каже: «Давай м’яча на центр». «Почекайте», - відповідаю. Я був зобов’язаний заспокоїти партнерів і вселити в них віру в те, що ми здатні грати не гірше більш іменитих суперників. Я знав, що показавши таку гру, яку ми зазвичай показували у Львові, ми здатні перемогти будь-кого.

- Інший, може, зламався б, - каже ліберо Ростислав Поточняк. – Але Ернест Юст добре нас підготував до матчу, не дозволив, щоби ми на цьому двобої зациклювалися. Незадовго до матчу тренер відвіз нас під Львів, в Рудники, де тоді були радгоспні ставки. Риби там було стільки, що вона чи не сама вискакувала на берег. Порибалили, погуляли по лісі. Одним словом, їхали ми в Москву на фінал зі спокійною душею. Розуміли, що навіть якщо програємо Ростову, ніхто нас не дорікне.

- Мої слова згуртували команду, - певен Кульчицький. – Після 20-ї хвилини ростовці немов знаходилися в тривалому нокдауні. «Карпати» заволоділи перевагою і ще до перерви могли забивати два або три м’ячі. Пригадую, Володя Данилюк влучив у стійку, Янош Габовда ударом головою не зумів вразити порожні ворота. Ростова на полі наче не було. Якби не перерва, ми могли просто розгромити суперника.

- Знаєте, то навіть добре, що я тоді не забив, - каже Володимир Данилюк. – Не дивуйтеся. Я втік від оборонців з центру поля і, вийшовши один-на-один з воротарем, влучив метрів з п’яти-шести у стійку. Зрівняй я рахунок так рано, можливо, більш досвідчені армійці налаштувалися б на другий тайм належним чином. Але вони поставилися до нас зверхньо. У перерві, перед самим виходом на поле ростовці, проходячи повз нас, видали: «Деревня, выходи играть». Нас це зачепило сильно, тому другу половину розпочали з великим завзяттям.

- 15 хвилин перепочинку подіяли на ростовців, немов короткий перепочинок між раундами на побитого супротивником боксера, - вважає Ігор Кульчицький. – Футболісти СКА й уявити не могли, що першоліговий колектив може їх так «возити». Як на мене, то ростовці думали, що після перерви наш запал згасне. Але ми не зменшили обертів, а навпаки з перших хвилин другого тайму натиск збільшили. Суперник просто не знав, куди йому бігти. Як наслідок, на 62-й хвилині після голу Ліхачова ми відігралися, а через чотири хвилини Володя Булгаков вивів «Карпати» вперед.

- Голи були класичними для нашої команди, - каже Валерій Сиров. – Півоборонці Броварський та Кульчицький двічі зіграли через «гору», тобто, через Габовду. Янош двічі скинув на Гену Ліхачова і Володю Булгакова, а ті двічі забили. Зазначу, що не відомо, як би ця зустріч завершилася, якби я у середині другого тайму не вивів з ладу лідера гостей Олексія Єськова. То був прекрасний гравець, схожий на Анатолія Конькова донецького періоду кар’єри, на Володю Веремеєва чи Льоню Буряка, з когорти тих, хто здатен одним проникаючим пасом відрізати півкоманди.

- В заключні хвилин 15 різниця в класі все ж позначилася, - вважає Ігор Кульчицький. – СКА як представник еліти, безперечно, переважав нас як у фізичній готовності, так і в тактичному вишколі. «Карпати» «сідали» на очах. Було очевидно, що в заключні хвилини нам потрібно просто вистояти. В підсумку ми не зламалися, хоча хвилин за сім до фінального свистка ростовці забили нам гол. З очевидного офсайду, якого головний суддя немов не помічав. Нас виручила принциповість естонського лайцмена Еуґена Хярмса. Ростовці вже святкували свій успіх, а естонець нерухомо, немов пам’ятник, стояв з піднятим прапорцем. Я звернув на це увагу головного арбітра. Після того, як судді порадилися, гол вирішили скасувати.

- То був той самий Хярмс, який за рік до того вкрав у нас перемогу в матчі перехідного турніру проти «Уралмашу», - каже пан Ігор. - Напередодні фінального матчу я як капітан команди відправився в суддівську кімнату підписувати протокол. Подав руку головному судді Карло Круашвілі, його помічникові Тофіку Бахрамову, а Хярмса демонстративно проіґнорував. Навіть не подивився в його бік. Перші двоє здивувалися, почали сміятися. Хярмс же просто кров’ю облився. Йому стало соромно. Коли я вийшов в сусідню з суддівською кімнату, естонець побіг за мною. «Чому ви зі мною не привіталися?» - запитує. «Я зрадникам руки не подаю. Хіба що можу її відрубати. Я з Західної України, у мене в жилах тече націоналістична кров. Таких людей я ніколи не пробачу» - відповідаю. Хярмс знітився ще більше: «Ігоре, знаєш, у нас є вказівка, щоб сьогодні виграв Ростов». Я лише розсміявся: «Після того, що ви зробили з нами в Сочі, це для мене не дивно. Добре, засуджуйте. Фінал для команди першої ліги – теж хороший результат». «Якщо у мене буде нагода, я вам допоможу» - сказав мені навздогін Хярмс.

- Коли ростовчани зрівняли рахунок, у мене на якусь мить опустилися руки, - продовжує пан Кульчицький. – Поки Круашвілі з м’ячем йшов до центру, я машинально озирнувся в бік бокового судді Хярмса. А він тримає прапорець і не опускає. Зазвичай же як буває? Якщо головний суддя гол зарахував, асистент, потримавши трохи прапорець, погоджується з його рішенням. Але Хярмс був невблаганним. Натомість я вже знав, що суддям дана вказівка допомагати СКА. Звичайно, підійди Круашвілі до Хярмса сам, він змусив би його опустити прапорець. Але я біжу за грузином. Відповідно, сказати він нічого не може. Тільки натяками говорить: «Що таке?! Що таке?! Що?!» Хярмс пояснює: «Було «поза грою». Гол потрібно відміняти». Найцікавіше, що продовжував тримати руку з прапорцем вгорі естонець і під час розмови з Круашвілі, і навіть тоді, коли головний суддя гол відмінив. Опустив прапор Хярмс лише тоді, коли ми вводили м’яча від воріт.

- Пізніше Хярмс розповідав, що його протягом року мучила совість за те, що він засудив «Карпати» так відверто, - каже Ігор Кульчицький. – Але я не вірив, що він може чимось допомогти. В СССР, мабуть, ніхто не сумнівався, що Кубок візьме СКА. Пізніше мені в руки потрапила програма вшанування володарів Кубка в Ростові. Армійців повинен був зустрічати командувач на білому коні, з козаками. Червону доріжку повинні були викласти по всьому Ростову, аж до аеропорту. Там не сумнівалися, що їх команда виграє, а якщо треба – допоможуть судді. Мовляв, що там того Львова з його першою лігою? Але вони не врахували, що в нас націоналістична команда з дуже міцним характером.

Святкування

- Святкувати почали, випивши з кубка шампанського, відразу після матчу, - розповідав Іван Ґереґ. - Виліт був запланований на ранок, тому ввечері зібралися в одному з ресторанів. Там зустріли суддів матчу – головного Карло Круашвілі з Тбілісі та лайнсмена Еуґена Хярмса з Таллінна. Подякували їм за відмінений гол, а заодно й пригадали Сочі-1968, коли ті самі арбітри засудили нас у матчі за вихід до вищої ліги проти «Уралмашу». Взагалі, до «Карпат» від керівництва заводу «Електрон» була приставлена людина, яка займалася виключно суддями. Це теж була складова успіху.

Перемогу в Москві ми святкували до ранку. Фактично, поїхали в аеропорт з ресторану. Летіли на Ан-10. Усі після безсонної ночі миттєво позасинали. Коли ж приземлилися у військовому аеропорту (неподалік від нинішнього аеропорту Короля Данила), то побачили поруч з летовищем тисячі людей, які приїхали нас вітати. Мій друг, який займав високу посаду в райкомі партії, на радощах взяв у всієї команди автографи у себе на паспорті. До автобуса пройти було неможливо. Від аеропорту на вулиці Терешкової (нині – Виговського) вулиці були перекриті. Кубок встановили на автобусі, зробивши для трофею спеціальний п’єдестал з квітів. Так ми їхали до самого центру Львова. За автобусом їхали 15 таксівок. Коли ми повиходили, то відразу розсілися по тих машинах і роз’їхалися по домах. Таксисти грошей з нас не брали, лише просили автограф.

О другій чи третій дня, трохи подрімавши, знову їхали до обкому партії, де нас збирало на урочистий обід керівництво Львівщини. Надарували нам різних подарунків. Не сказав би, що вони були для нас надто цінними. Важливішим було те, що ми зробили. Особливих премій теж не було. Подарували по костюму, здається, по 300 рублів.

У 1970-му «Карпати» вийшли у вищу лігу і мали змогу там увійти в трійку призерів. Але то вже була зовсім інша історія…

Іван Вербицький, «Главком»