Золота епоха «Динамо»: залишається лише пам'ять. Присвята Володимиру Трошкіну

5 липня не стало видатного оборонця київського «Динамо» Володимира Трошкіна. Він – один представника тієї зіркової команди середини 70-х років минулого сторіччя, яка під керівництвом Лобановського і Базилевича здобула практично всі трофеї на внутрішній і міжнародній аренах. Ці хлопці зробили прорив не лише у радянському, а й у європейському футболі, бо новаторські для того часу ідеї динамівських тренерів актуальні й досі.

Трошкін пішов з життя у 72 роки і в останні роки страждав від хвороби судин. Величезні навантаження, які отримували динамівські футболісти на початку тренерської діяльності Лобановського, не минали безслідно. В той час через руки Лобановського і Базилевича пройшли сотні найталановитіших українських футболістів. Залишилися і сягнули європейських вершин лише ті, хто був стійким в усіх розуміннях – фізичному, моральному й ігровому.

Хоча в «Динамо» 21-річний гравець з Єнакієва на Донеччині Володимир Трошкін потрапив ще до приходу видатного тренерського дуету. В 1969-му гравця за рекомендацією іншого екс-динамівця Володимира Богдановича, котрий тренував київський СКА, взяв інший легендарний тренер Віктор Маслов. Взяв і одним махом ледь не вигнав, бо в першому ж матчі за динамівський дубль у грі проти «Шахтаря» Трошкін відзначився голом і вилученням. «Заберіть звідси цього бандита!», –  лютував після завершення поєдинку Маслов. А в наступній зустрічі проти мінського «Динамо» «бандит» вже грав в основному складі. І не випадав звідти аж до завершення сезону-1977.

При цьому починав Трошкін виступи за головну столичну команду на позиції опорного півоборонця. На правому фланзі захисту його вперше спробував ще Маслов. Вимушено, бо треба було шукати заміну Ференцові Медвідю, котрий завершив кар’єру. Втім, остаточно на фланг Троху, як його називали партнери по команді і вболівальники, перевів Валерій Лобановський в сезоні-1974. До того Володимира знали як успішного опорного хава. І віце-чемпіоном Європи у складі збірної СССР він став саме на цій позиції.  

«Володя був універсальним футболістом, – згадує в коментарі «Главкому» інший гравець «Динамо» тих часів Стефан Решко. – Звісно, у нападі він не грав, але при потребі міг закрити і позицію центрального оборонця і зіграти в середній лінії. У Трошкіна була чи не найкраща в команді стартова швидкість, що у поєднанні з м’якою технікою робило його особливо корисним гравцем. Можу сміливо сказати, що Трошкін був одним із найкращих правих оборонців Європи того часу. Лівою ногою він майже не грав, але права у нього була чарівна, просто «гачок». Цим епітетом у наші часи нагороджували футболістів, здатних видати ідеальну подачу з флангу. Трошкін цими «вирізками», коли м’яч при навісі закручувався від воротаря, й славився. Зліва так само ефективно підключався Вітя Матвієнко. На цих флангових атаках, подачам у центр карного майданчика з вриваннями в район одинадцятиметрової позначки півоборонців, й будувалася наша тактика. Трошкін взагалі при підключеннях в атаку рідко грав назад. Він вміло загострював гру».   

За словами Стефана Решка, Трошкін з розумінням сприйняв рішення Лобановського про переведення на фланг. «Він міг побурчати на тренуваннях, але в грі чітко виконував установку, – згадує Стефан Михайлович. – Більше Троха висловлював невдоволення тими навантаженнями, які давали Лобановський і Базилевич. Особливо на нашому першому зборі в 1974 році, на базі тбіліського «Динамо» в Ліселідзе. На бар’єр, під бар’єр – Володя вдариться хребтом і лютує: «Навіщо це нам?!» Та ще й гравці тбіліського «Динамо» Слава Метревелі, Муртаз Хурцилава, Реваз Дзодзуашвілі, які дивилися за нашою роботою зі сторони, кепкували: «Ви що легкоатлети? Виконуєте вправи для американської морської піхоти».

Втім, ефект від тієї праці виявився вражаючим. Київське «Динамо» в період 1974-1975 років виглядало майже непереможним – двічі виграло чемпіонат, Кубок СССР, європейські Кубок володарів кубків і Суперкубок УЄФА. При цьому грала команда майже одним складам. Фактично, варіювали Лобановський і Базилевич лише одним місцем у середній лінії, де майже рівноцінними виконавцями були Анатолій Коньков, Віктор Колотов, Володимир Мунтян, Леонід Буряк і Володимир Веремеєв. У воротах незамінним був Євген Рудаков. На флангах оборони грали Трошкін і Матвієнко, роль ліберо виконував Михайло Фоменко, стоппера – Стефан Решко. У нападі грали Володимир Онищенко і найкращий футболіст Європи-1975 Олег Блохін.

Однак у тому й річ, що можливості людського організму не безмежні. До того ж після яскравого 1975-го Лобановському і Базилевичу довірили керувати збірною СССР. І при цьому розставили пріоритети на 1976-й, зробивши головним турніром року Олімпійські ігри в Монреалі. Це за умови, що Олімпіада в футболі завжди вважалася турніром якщо й не зовсім другорядним, то точно не топовим. Проте радянський спорт потребував перемог, а на Іграх футболісти на брали золота з далекого 1956-го. «Лобановський з Базилевичем уже собі дірки під ордени Лєніна і «Трудового червоного прапора», які вручали за золото Олімпіади, на лацканах піджаків попробивали», – іронізував через роки Віктор Матвієнко.

Річ у тім, що тренери тоді завантажували команду на зимових зборах саме з прицілом на Олімпійські ігри і на цьому тлі пожертвували Кубком чемпіонів (у чвертьфіналі «Динамо» програло французькому «Сент-Етьєну»), чемпіонатом Європи (збірна СССР поступилася у чвертьфіналі Чехословаччині), а також внутрішнім чемпіонатом, який кияни проводили резервним складом. Та тренери прорахувалися і до Олімпіади команда не вийшла на пік функціональних кондицій. Як наслідок – бронзові нагороди. Результат був визнаний провальним. Ця історія розсварила гравців і тренерів. Першими «на вихід» Лобановський і Базилевич вказали Трошкіну і Матвієнку.

«Троха і Матвій були друзями у житті, дружили сім’ями, – каже Стефан Решко. – Вони любили разом рибалити. Нерідко наловлять на базі в Конча-Заспі верховодки, дадуть на кухню посмажити й частують усю команду. Вони були схожі характерами, ніколи не змовчали, любили відстояти своє. Володя і Вітя були такими і на полі, і поза ним. Могли під час гри збадьорити мене («Стьопо, ти що робиш? Прокинься»), нагримати на Онищенка з Блохіним. Але то дрібниці в порівнянні з тим, як вони зустрічали суперників. Якось хтось із суперників виніс брудним підкатом за межі поля Онищенка. «Ну, нічого прийдеш ти на мою половину!», – проревів порушникові Трошкін. Звісно, той знав, що то не просто слова і був решту матчу як шовковий… Думаю, саме через балакучість тренери вирішили тоді, у 1976-му, Трошкіна й Матвієнка прибрати. Проте на захист хлопців стала команда».

У підсумку конфлікт між тренерами і гравцями завершився відставкою Базилевича і окремих представників адміністративного персоналу. А Трошкін і Матвієнко залишилися, відіграли ще рік, учетверте ставши чемпіонами СССР. Також команда грала у півфіналі Кубка чемпіонів, де поступилася «Боруссії» з Менхенґладбаха.

«Не вдаючись у подробиці, бо то наше внутрішнє, можу сказати, що Матвія і Троху Лобановський прибрав не через ігрові причини, – згадує Решко. – Вони були гравцями основного складу і грали на звичному рівні. Мова про те, щоб з ними прощатися, не велася. Проте завершився сезон, нам вручили чемпіонські медалі і хлопців якось непомітно прибрали. Це так по-нашому. То за кордоном клубних легенд цінують. Пригадую, як грали з мадридським «Реалом» у 1972-му. Амаро Амансіо вже був із животиком, але його виставляли у складі. Віддасть у середині поля поперечну передачу – трибуни аплодують. А в нас у ті часи в 30 років нерідко списували навіть найкращих Тим паче, у Лобановського тоді вже були Безсонов і Бережний».

Завершувати гравецьку кар'єру Трошкін і Матвієнко на запрошення Андрія Біби поїхали у «Дніпро». Правда, там відіграли лише рік і пішли з футболу. «Матвій мені казав: «Після «Динамо» грати в іншій команді неможливо», – згадує Решко.

Тренерська кар'єра Трошкіна була нетривалою: два роки на чолі київського СКА (1978-1979), три роки як асистент тренера у рівненському «Авангарді» (1980-1982) і два роки в статусі наставника рівненців (1983-1984). На початку 90-х як асистент працював у молодіжних збірних України, але врешті зосередився на діяльності інспектора Федерації футболу України.

«Ми часто бачилися на засіданнях Контрольно-дисциплінарного комітету ФФУ, членами якого обоє були, – говорить Решко. – З роками Володя залишився такою ж простою, душевною, а головне порядною, що для наших днів рідкість, людиною. В останнє бачилися саме у Федерації, якщо не помиляюся, торік навесні. Розмова для людей нашого віку традиційна: «Як здоров’я? Як ноги? Як коліна?» Не знав тоді, що більше не побачимося».  

«Якщо попросите мене описати Троху однією історією, то згадаю рік 1971-й, – підсумовує Стефан Михайлович. – Ми тоді достроково виграли відбір на Олімпійські ігри й на знак винагороди нас відправляли в турне трьома країнами латинської Америки – у Бразилію, Перу і Еквадор. Проте напередодні заключного матчу відбору у Відні, який уже не мав турнірного значення, я травмував руку. Знімок показав перелом фаланги третього пальця. Якби керівництво про це знало, то відсіяло б мене зі списку на латинську Америку відразу. Тому вирішив мовчати. На матч із австрійцями виходжу в основному складі, в парі з Вадимом Соснихіним. Трошкін про мою проблему знав і перед матчем каже: «Стьопо, у верхову боротьбу не вступай взагалі. Я підстрахую». Фактично, завдяки джентльменському жесту Володі я тоді поїхав в Америку. Не за гроші, хоча по $80 за кожну країну нам тоді здавалися чималою сумою. Я розумів, що змоги побувати в Бразилії. Можливо, більше не матиму. Так і вийшло. Нині мені 73, а єдиний раз у Латинській Америці побував саме завдяки Трошкіну».

…Сучасне «Динамо» достроково програє «Шахтареві» чемпіонат за п’ять турів до фінішу і ризикує не те що не потрапити в Лігу чемпіонів, а опинитися у відверто посередніх змаганнях без медалей. А про команду, яка двічі перемогла в матчах за Суперкубок німецьку «Баварію» в 1975-му, залишається лише пам’ять. З творців тих звитяг нині вже немає у живих тренерів Лобановського і Базилевича, воротаря Рудакова, капітана команди Колотова, Матвієнка, а тепер вже й Трошкіна…

Іван Вербицький, «Главком»