Любов до Біла Клінтона та віра у свій футбол. Чим сьогодні живе Косово

Аби українцю потрапити в Косово, йому потрібна Шенґенська віза (ну, або карта поляка). Біометричні паспорти, скоріше за все, не проканають. Проблем у Сербії косовський штамп не створює (раніше його «скасовували» іншим штампом, а тепер, по ходу, просто ігнорять).

Косово — не Албанія (де, як відомо, відбудеться наш із косоварами матч). Щоб відчути різницю, достатньо порівняти албанський Кукес і косовський Прізрен, які розділяє менше 40 км. Або будь-яке албанське місто із будь-яким містом у Косові. Орієнтальний хаос, який одразу кидається в очі,приховує великі відмінності. Найбільш очевидна – це знання мов. У Косові чи не кожен знає бодай одну іноземну мову (чи то вивчену за Югославії сербську, чи то засвоєну на еміграції німецьку, чи то все-таки англійську, яку, схоже, непогано вчать у місцевих школах). Немало людей знає по три і більше мов. Поліцейські і прикордонники будь-якого віку ввічливо і приязно дадуть вам відповідь англійською мовою. Натомість в Албанії знайти людину з елементарною англійською можна переважно в готелі або на узбережжі, куди найчастіше і їдуть туристи. Хоча серед молоді немало винятків, але на загальну статистику вони поки що мало впливають. 

Друге, це інфраструктура. За останні 15 років ЄС і Швейцарія вклали у відбудову регіону немалі кошти, доклалася також Туреччина. Великі міста Косова здебільшого виглядають доглянуто і, тассказать, по-європейськи (правда, поки що не всі). Найкращі ілюстрації цього – Пріштіна, Печ (Пея) і Прізрен. Останній взагалі може претендувати на туристичну столицю регіону (якщо коротко, то це такий собі маленький орієнтальний Львів).

Картину вдало підкреслює величезна кількість молоді, що падає в око миттєво. В Албанії також відбуваються зміни, але згаданий вище хаос має тут міцніші позиції (наприклад, важко знайти вказівник із назвою вулиці чи зупинку міжміських маршруток).

Різниця є і в поведінці. Косовське суспільство, перенасичене міжнародною увагою, доволі стримане щодо чужинців, тоді як в Албанії кожен, хто має за плечима великий рюкзак, може відчути себе білим в Африці. Тітовська Югославія була найбільш відкритою і прогресивною країною соцтабору, тоді як Албанія Енвера Ходжі була на одному рівні ізоляції із Північною Кореєю. Ці відмінності досі позначаються на поведінці людей.

А тепер кілька слів про сербів. Косово було політичним і культурним центром середньовічного Сербського королівства, яке на піку свого розвитку сягало теперішньої Греції. Тут досі стоять десятки сербських монастирів і церков. (Головна атракція Прізрена – руїни фортеці Стефана Душана, який переніс у місто свою столицю).

Втім серби втратили Косово не 1999 року, і навіть не в 1940-ві, коли Тіто запровадив тут автономію. Це відбувалося поступово разом із розселенням тут албанців, аж поки вони не досягнули в регіоні критичної маси. Так, сучасний албанський національний рух почався 1878 року саме в Косові утворенням Прізренської ліги.

В теперішньому Косові серби живуть здебільшого в анклавах, найбільший і найбільш специфічний із них – Північне Косово (територія на північ від Митровиці). Тут фактично продовжує існувати Республіка Сербія: назви вулиць і вивіски на магазинах лише сербською, люди розплачуються паралельно і євро, і динарами, діють сербські державні установи (крім силових), автомобілі мають сербські номери (або взагалі їх не мають). Косовську Митровицю річка розділяє на албанську і сербську частини, а міст між ними цілодобово патрулюють поліцейські з обох боків. В албанській частині на кожному кроці червоно-чорні прапори Албанії, тоді як Північна Митровиця зустрічає алеєю сербсько-російської дружби – морем триколорів.

Тут треба сказати про любов косовських албанців до США. Прапори США часто висять на одному рівні із косовським і албанським, а в багатьох містах є вулиця Біла Клінтона (саме за його часів НАТО умиротворяло Сербію бомбами, змушуючи Мілошевича зупинити військові дії проти албанців).

Втім основними героями косовських пам’ятників є бійці УЧК – Армії звільнення Косова, які крім благородної мети захисту мирного населення також були замішані в темних справах, як-от в антисербських погромах у березні 2004 року, коли було спалено багато середньовічних церков і просто сербських домівок.

Не важко здогадатися, що серби ігнорують збірну Косова, тому на футбольному рівні це дійсно ще одна албанська команда. При чому албанці схильні думати, що в майбутньому Косово буде успішнішим за албанську збірну. Пояснюють це міцнішою футбольною традицією в Югославії і меншою корупцією (відомий випадок, коли Шачірі висловив бажання представляти збірну Албанії, місцева федерація вимагала за це право хабар). До слова, топові албанські футболісти типу згаданого вище Шачірі і Джаки – з Косова.

Це якщо коротко. Косовська експедиція закінчилася, а значить нам пора в Шкодру на футбол. Адже як відомо косовський стадіон перебуває на реконструкції. Ось в такому стані застали його ми:

П. С. Албанці переважно ґлорять за італійські клуби, тому всі респектують Шеву, а дехто і за «Мілан» почав уболівати через нього. Цікаво, як зустрінуть.