«Ми – українці, і не проситимемо пощади». 150-та річниця з дня народження генерала Якова Гандзюка

Сьогодні виповнюється 150 років від дня народження відомого вінничанина, генерала Якова Гандзюка.

Яків Гандзюк народився 21 березня 1873 року в селі Багринівці (сучасна Літинщина). Після п’яти класів вінницького Реального училища, у 1891 році, він пішов добровольцем до 47-го піхотного Українського полку. Тоді цей підрозділ дислокувався у Вінниці на території військового містечка, яке згодом буде відоме під неофіційною назвою «Кримські казарми». З цього моменту Гандзюк починає розбудову кар’єри військового.

Особливо Яків Гандзюк відзначився під час грандіозної Мукденської битви, в якій командував 1-ю ротою 12-го Великолуцького полку. 10 березня 1905 року зі своїми солдатами він зумів вирватися з ворожого оточення і врятувати прапор полку.

Яків Гандзюк був відомий не лише як талановитий офіцер, але і як надзвичайно влучний стрілець. Тричі вигравав офіцерські змагання зі стрільби з револьвера, завдяки чому одного разу здобув приз у 24 рублі, а іншого – цінний подарунок він імператора Миколи II.

В боях Яків Гандзюк абсолютно не шкодував себе. Дев’ять разів діставав поранення і контузії, зокрема й тяжкі: шрапнеллю у праву частину тулуба, кулею в кисть лівої руки навиліт, контузію важким артилерійським снарядом із глибокою втратою свідомості.

А Президент Франції Раймон Пуанкаре 3 грудня 1915 року удостоїв його однієї з найвищих військових нагород своєї держави – Військової медалі (Médaille militaire).

У червні 1917 року Яків Гандзюк отримав погони генерал-майора. Наступного місяця прийняв командування 104-ю піхотною дивізією у складі 34-го армійського корпусу, на чолі якого стояв генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Майбутній Гетьман України у спогадах дуже високо характеризував свого підлеглого Гандзюка.

Наприкінці літа 1917 року внаслідок розгортання революційних подій прискорився процес українізації в російській армії. 34-й армійський корпус став 1-м Українським корпусом, а 104-та піхотна дивізія Якова Гандзюка – 1-ю Українською пішою козацькою дивізією. 

Частини корпусу дислокувалися на Правобережжі, Східному Поділлі й Східній Волині, роззброюючи більшовизовані частини та не даючи їм змоги дістатися Києва, де засідала Українська Центральна Рада. Значною мірою заслугою саме Павла Скоропадського і Якова Гандзюка було те, що більшовики не змогли знищити Українську Народну Республіку вже у перші дні її існування.

У 1918 році Яків Гандзюк тимчасово вступив у командування 1-м Українським корпусом. Під час наступу більшовиків до Києва у лютому 1918 року, на під’їзді до столиці його автомобіль перехопили більшовики. Гандзюка привезли до командувача більшовицьких військ Михайла Муравйова, який запропонував йому приєднатися до його військ. Та Яків Гандзюк рішуче відмовився.

Тоді Яків Гандзюк звернувся до своїх соратників:

Прохати й принижуватися перед цими мерзотниками не будемо! Єдине, чого можу побажати нам, – це померти героями!

Більшовики розстріляли Гандзюка як «контрреволюціонера». На тілі українського генерала було виявлено 12 ран, завданих багнетами. Отже, його добивали вже після розстрілу. Гандзюка з військовими почестями поховали на території Видубицького монастиря.

За радянських часів могилу героя зрівняли із землею. Лише у 1990-х зусиллями нащадків Якова Гандзюка і київських краєзнавців її віднайшли та встановили надгробок. 2014 року на честь генерала було названо вулицю у Вінниці. На честь генерала також названа вінницька 59 окрема мотопіхотна бригада.