На Вінниччині родина каменотесів занедбані сільські хати перетворює на музеї

У лляному одязі, босий, з бубном та сурмою у руках — так каменотес Олексій Альошкін розпочинає кожен день.

«Вранці потрібно набратися енергії. Уявляєте, такий розлог, річка текла, був храм і тут працювало триста каменотесів колись, зараз немає», - каже Альошкін.

У село Букатинку, що на Вінниччині 40 років тому він переїхав із дружиною. Тут унікальні ландшафти, каже Альошкін. Додає, збереження каменотесних традицій — одна з причин, чому залишились тут. Відтоді старі хати подружжя перетворює на музеї.

«Ми тут кожну хату знаємо, і краще, щоб вони жили з худобою, з усім, а зараз — це вже пустка. Тут немає людей. Ми просто зберігаємо це село. Намагаємось наповнити якоюсь інформацією, щоб люди прийшли й хата зажила».

В одній із хат завдяки Альошкіним побутові речі стають музичними інструментами, в іншій — театр тіней. Своїми вміннями Альошкіни діляться з дітьми. Тут повсюди гойдалки, власноруч зроблені дитячі майданчики.

У хаті-музеї гончарства -  глиняних глечиків понад сотня, каже Олексій. Про кожного господар може розповідати годинами. Альошкіни сільські хати розмальовують природними матеріалами.

Людмила родом із Мінська, Олексій — з Києва. Кажуть, могли побудувати кар’єру в місті, жити у квартирі з усіма зручностями та обрали інше життя — ближче до природи, у селі, яке Людмила називає рідним.

«Ми з Олексієм познайомилися в Коростені — на практиці. Ми були студентами, то я його повезла і показала, що тут є ще каменотеси, народне мистецтво по каменю, хрести, жорна і так нам тут сподобалось. Що ми залишилися», - говорить Людмила.

У планах викласти у Букатинці кам’яну доріжку, яка поєднувала б усі хати-музеї між собою.