Місця сили вінницької поезії: яким є місто для поетів і поеток

У когось вулички, річки, будинки можна впізнати відразу, хтось ж зашифровує так, що не всі можуть зрозуміти, що мова йде про Вінницю. 

Саме тому до Міжнародного Дня поезії вінницькі поети та поетки діляться своїми «місцями сили» та розповідають про «стосунки» із містом.

Катерина Калитко

Вінниця –  місто, місце, яке в дуже багатьох моїх текстах присутнє. Навіть там, де його не названо на ім’я. Це та точка на мапі, та атмосфера, без якої я не була б тим, ким є, не мала би того голосу, який в мене. Вінниця для мене унікальна тим, що дуже людяна, така добродушна, співмірна людині з її любов’ю, з її страхами, з її хорошими дитинними надіями. Тут досі є колосальний багаж історій, похованих під порохом часу. Очевидно, для міста погано, що він втрачений, але для письменника це дуже хороша вправа – коли ти реконструюєш історії, ніби відчуваєш, на мапі промацуєш знакові місця і пробуєш оживити.

- Тут ти можеш подорожувати мапою світу – ще до того, як я змогла робити це в реалі, я робила це на мапі Вінниці. Відтоді, як повернулася сюди, а це вже понад 10 років, я жодного разу не пошкодувала – Вінниця не припиняє бути насиченим енергіями місцем. Я дуже люблю Сараєво і це не секрет, але нещодавно зрозуміла, що люблю його зокрема тому, що мені старі сараєвські квартали османської забудови допомогли реконструювати в голові вигляд Єрусалимки. Ту, якої ми вже не бачимо, ту, яку німці зрівняли з землею, перетворили на танковий насип.

Не менше половини шарму Вінниці – це Буг. Взагалі вихід до живої води для міста страшенно важливий - там, де цього нема, відчувається затхлість і перевареність у власному соку. А у Вінниці є ця рівнинна, спокійна, зовсім по-людськи сердечна річка, до якої можна прийти з усіма печалями – вона заспокоїть. Я так робила дитиною, продовжую робити й зараз.

НАДБОЖЖЯ

Цвіт бажань пломеніє хіба до осінніх весіль.
Рот води холоднішає, ніби перед прощанням.
Пролітали два соколи, обоє на плечі сіли.
ПроходИли сніги – зайшли в подвір’я дощами.
Бог зимує в ріці. Щоранку жінка з цебром
лічить сходи до берега, щоб зачерпнути Бога.
І чужі листи, пишномовні такі, скоромні,
поштаря не діждавшися, вирушили в дорогу.
Не тому мені жаль, що сама листів не пишу, –
все одно-бо дихання словами не перекласти, –
а тому, що зі світу спадає листяний шум,
і так тихо. Сердечний друже мій, сину ластівчин,
нам би пити до ранку достиглі густі вишняки,
та хіба втамуєш таку жагу вишняками.
І стискають стегна рухомий вогонь руки,
і лежать на столі чорний та білий камені,
а чи просто у домі на пагорбі швидко черствіє хліб.
Відгули музики, та ласка твоя солодка,
і недосвіт спиває тепло із кожного руху.
Бог зимує в ріці. Коли ти у пітьмі осліпнеш
і в глибини одчаю закинеш голосу лот –
озоветься вода і візьме тебе на руки.

Вікторія Гранецька

– Кажуть, ми запам’ятовуємо міста не за спорудами чи людьми, а за емоціями, які переживаємо в цих містах. Тож для мене Вінниця – місто емоцій, дуже різних та іноді суперечливих, оскільки живу тут уже майже двадцять років, і майже кожна вулиця чи проспект – то насамперед спогади про пережиті там почуття.

Насправді вся моя поетична урбаністика присвячена Вінниці, хоч я ніколи у віршах не називаю місто на ім’я… І не знаю, чому, та завжди звертаю увагу на старі вінницькі таксофони, котрими зараз уже й не користуються (принаймні я вже багато років не бачила, щоб хтось знімав слухавку). Мабуть, більшість з них уже давно несправна, проте я вдячна, що їх не прибирають з вулиць. Мені подобається думати, що таким чином ми тримаємо містичний зв’язок із нашим минулим, і всі сказані й почуті слова продовжують жити всередині старомодних вуличних таксофонів. Хіба ж це не надихає?

Це місто давно живе за інерцією,
живиться струмом з електромереж,
катається на трамваях, спить біля храмів,
зустрічається з кількома жінками одночасно,
не шкодуючи жодній простору та чоловіків,
трохи сумує, коли його жінки виходять заміж,
ламають підбори або стають повіями.

Часом це місто телефонує посеред ночі
тим, чия самотність більша за увесь світ,
мовчить у слухавку, а вони говорять —
і чиясь самотність стає медитацією,
у темпі allegro звучить зіржавілий таксофон,
аж зупиняється годинник на ратуші —
у міста починається серцевий напад.

Іноді до міста злітаються янголи —
крила кольору проблискових маячків —
і за периметром перекриваються вулиці,
тротуарами крокує заклопотана тітка-весна
у помаранчевій робі працівника комунальних служб —
латати тріщини й шрами асфальтової шкіри…
Місто похапцем ковтає знеболювальне —
йому не вперше бинтують рани.

Влад Сорд

– Наша Вінниця очолює рейтинг найкращих для життя міст України. Цілковито з цим погоджуюсь, адже лише тут я зміг віднайти справжній спокій, особливо після війни. Тому особисто мене в будь-яку пору року ваблять оті медитативні місцини поблизу Південного Бугу. Для мене Вінниця – це маленьке і рідне місце, в якому ніколи не буває занадто людно та занадто тісно. З кожним днем я все сильніше відчуваю, що це місто буквально вростає в мене, а я – в нього. А щонайважливіше – де ще в цілій Україні ви знайдете такі унікальні місця, де можливо по-справжньому побути наодинці з собою? Тільки у Вінниці, запевняю.

Приховай мене від пронизливих поглядів міста,
Бо, кажу тобі, усі тут з одного тіста –
Зрощені, зпаяні руками невмілого ко’валя,
До першого кінця світу, пожежі, повені.
Приховай мене між пітьми і гарячих цяток,
Нехай мені сутінки стануть святом.
Тут буду чорнилами – стань пером,
Прицілом, гвинтівкою, оком, снайпером.
Приховай мене від людських думок,
Побудь моїм лісом, де я – струмок;
Сховай від зневаги, відрази, осуду
В шпаринах побитого часом посуду.
Сховай мене в горах, де ще не бували люди,
Нехай віками крізь мене зростають руди;
Зашифруй мене у програмнім коді,
Сховай під підлогою, там, на споді.
Поводь себе так, мов мене нема
Торкаючи тіло, крізь шкіру, дна.
Приховай мене, ніби чужі скарби;
Я буду приходити, як знатиму – ти ще спиш.
Сховай мене від людей, від магії, від життя –
Не викини тільки, прошу тебе, зі сміттям.

Сергій Татчин

– Вінниця – це і місто, і точка відліку, звідки починаюсь я як автор. Літератор, а тим більше поет, не може бути не вкоріненим в якийсь обраний топонім. Коли у тебе немає певного географічного підґрунтя, ти безпомічно повисаєш в просторі – тоді немає міцного опертя на традицію, не стільки літературну, як родову. Звісно, це не означає тотального засилля автентичної географії, але незрима присутність умовної малої батьківщини безпомильна.

Таким чином і автор міфологізує своє довкілля – це вивершення взаємне.  В цьому суть – в тонкощах і деталях повсякденного вінницького побуту.

Відкрию вам велику таємницю: до моєї книги «Вінницька абетка» буде продовження. Буде ще літня «Місто на В» і зимова  «Південний пух». Такий триптих закінчить топонімічний цикл природний.

МІСТО НА «В»

місто, з яким взаємини не те, щоб дуже,
навіть в короткій розлуці за тобою тужить.
а ти сумуєш за ним значно більше – в рази, –
бракує його невибагливої буденної краси.
скажімо, тисячі мостів і одного острова
навпроти футуристичного фонтана-монстра.

чи Соборної, що втомлено здіймається вгору,
до Свято-Преображенського Неорганного собору,
мимо занедбаного кінотеатру – читай, артоб’єкту,
на який у митців неконтрольований erectus,
чи вежі, до якої ще кілька вулиць іти:
поштамт – музучилище – стоматологія – і ти!

ну, здрастуй, вежо з годинниковим боєм,
в місті, яке ототожнює себе з тобою
у власній архітектурній ретроспективі, –
як ти? а вітер над тобою – куди він?
чи не за отими хмарами, що бредуть чередою,
щоб зайняти і гнати над бузькою водою.

отже, місто, з яким взаємини гірші-кращі,
ні тоді, коли воно думало, що ти пропащий,
ні зараз, коли оцінює і дивиться скоса,
допоки переплітаєш осені косу,
щоб не входила в зиму така нечесана,
так от – воно пам’ятає і любить тебе – чесно.

Богдан Куценко

– Що для мене це місто? Більше нема знаку рівності. Це вже і минуле, і сьогодні, і звісно думка про завтра.
Це люди. Для мене це люди. Кожна вулиця і дім – людина що тут жила чи живе. Слова, що були сказані, події.

І любов. З десятків можливих утеч не скористатися жодною саме з любові – немає інших причин.Тут кар’єр що належав родині, тут школа де працювала бабуся пра, лікарня де працювали бабуся і мати. Речі зроблені батьком.

Тут наші вже закутки і шпарини де малечею обійшли геть усе. Ліс, озера, двори. Воно все ніби ось, але геть інше. Тож, я ніби звідси, а ніби уже й з якогось минулого часу та іноді не знаю й не хочу знати, як назвали новий ресторан, бо їх в цім приміщенні було з десять до того – яка різниця, як зветься наступний. Тут був столик – там стояв вішак. Тепер навпаки.

– Місто це тема. Це відчуття присутності. А останнім часом скоріш навпаки. Цікаве відчуття відсутгості і повернення. Мені уже зрозуміло, що час жити у місті пройшов. Тепер хочеться чистого горизонту, неба у зорях, власного саду і робити з того якусь хорошу магію на кшталт кальвадосу. У місті цього не знайти. Ось і все.

чужинці

у цілім місті місяць не сховати
він висить наді мною і над кимось
хто власне і не дивиться на нього
це місто де я виріс потопає
тепер в чужинцях

я йому чужинець
адже я бачив як усе тут було
і пам’ятаю затишок і тишу
і пам’ятаю аромат акацій
і яблуневий сад
в мікрорайоні
де переважно житимуть
чужинці

що втім не визнають себе такими
назавжди залишаючись для мене
людьми що зруйнували
хоч насправді
вони про це не відають нічого
у переважній більшості
нічого

вони чужинці
їм невипадково
тут не ввижається цвітіння яблук
зимою навіть посеред проспекту
їм видно світлофор торговий центр
таксистів що сумують за клієнтом
і їдуть спати в приміські райони
коли згасає день
на місці саду

а я в траві стою десь по коліна
і жовтий стафорд мчить до мене полем
і яблуні цвітуть і десь там річка
за межі краєвиду випадає

і хто тут я запитую чужинець
та сад мовчить
а у бульвару справи

вогні лише
хіба вогні яскраві
на місці поля де пекли картоплю
де вогнище горіло понад ранок
де сад стояв нічий
та ніби спільний