«Над головою пролітали снаряди...», - мешканці Калинівщини намагаються забути нічне жахіття

Всю ніч чотири школи міста Віннциі приймали постраждалих від вибухівбоєприпасів на військових складах у Калинівці. Директорка школи №6 Наталія Тітова розповіла, що навчальний заклад працює приблизно з другої ночі. Серед ночі вийшли на роботу вчителі, які живуть неподалік, і працівники їдальні, які забезпечували вимушених біженців кавою та чаєм.

«Всю ніч прибували люди. Їм потрібна була підтримка, їм треба було виговоритися... Так за чашкою чаю ми просиділи з ними до п’ятої ранку, потім вони пішли відпочивати. Ми повідомили, що навчання не буде. Дуже допомогли нам батьки учнів, які серед ночі почали зносити гуманітарну допомогу, і так до самого ранку вони з нами були», - розповіла В.Тітова.

Волонтери зносили і продовжують зносити у навчальний заклад теплий одяг, їжу та засоби гігієни. Також у спортзалі школи для постраждалих облаштували місця для сну. Загалом за ніч та ранок навчальний заклад прийняв 136 вимушених біженців. Директорка додає, що потерпілих від вибухів не було, але чимало людей погано почувалися через стрес. Усім, хто цього потребував, була надана медична допомога. Також із постраждалими постійно працюють психологи.

«Були гіпертонічні кризи, були сильні стреси в людей. Вночі вони були дуже налякані, тому ми постійно спілкуємося з ними», - розповіла психологиня Тетяна.

Психологиня додала, що вдень багато постраждалих вийшли гуляти в місто, щоб відволіктися від поганих думок, а деякі вирішилися залишитися в приміщенні школи. Вони спілкуються між собою та переповідають один одному пережите. Деякі історії записала й «Інформаційна Вінниччина».  

69-річна жителька Сальника Віра Андріївна вже давно мешкає сама. Жінка каже, що діти та онуки давно роз’їхалися хто куди. У хаті, що на краю села, неподалік військових складів, живе лише вона, два коти і домашня птиця. Вчора, 26 серпня, поробивши хатні справи, Віра Андріївна перевдяглася до сну і лягла подивитися телевізор, коли раптом у темній кімнаті засвітилося заревом вікно.

«В мене телевізор голосно працював, я його завжди так включаю, - тому вибуху я не чула, але побачила спалах. Я вибігла на вулицю просто в нічній сорочці і побачила, як над моєю головою пролітають снаряди. Я впала на землю і просила бога, щоб лишитися живою. Я хочу жити...»,  - стримує сльозу постраждала.

Віра Андріївна додала, що в неї немає підвалу, тому, схопивши найцінніше, жінка побігла до сусідів. І там, в одному підвалі, десять людей просиділи до другої ночі.

«Нас врятував дзвінок моєї сестрички, яка живе біля сільради, в іншому кінці села. В нас не було ніякої інформації, страшно було, світла не було... Ми з сестричкою зідзвонилися, вона подзвонила сільському голові і сказала, що на нашій вулиці є люди і треба їх забрати», - пригадує жінка.

Через півгодини за ними приїхали рятувальники і евакуювали до Вінниці. Щоправда, дехто із сусідів Віри Андріївни не захотів покидати домівки.

«Ті люди, які тримають по три, по чотири корови, полишалися. На моїй вулиці лишалася жінка з чоловіком. І на сусідній вулиці - сім’я. Ховаються у підвалах. Дуже страшно, ми їх просили, щоб вони поїхали, але вони не схотіли…», - дивується жінка.

Вимушена біженка додає, що чула розмови, нібито в Сальнику горять хати, тому переймається, щоб не залишитися без даху над головою.

«Але я молюся, щоб все було добре. Коли ми виїжджали, пожеж не було. Снаряди перелітали Сальник, бо ми дуже близько до цих складів», - зітхає пенсіонерка.

Постраждала каже, що пробуде у школі обланого центру до того часу, доки їй не повідомлять, що можна їхати додому.

«Я взяла з собою документи, сусідка також, будемо в цій школі. Нам тут облаштували місця для ночлігу, годують. Я подзвонила дітям, сказала їм, що зі мною все добре, але буду краще тут, до них далеко їхати. Все добре», - бадьориться Віра Андріївна.

Навідміну від неї 76-річний мешканець Калинівки Віталій Андрійович, тікаючи вночі з дому, забувся мобільний телефон, тому не зміг подзвонити дітям.

«З вибухами всі вибігли, а тоді забігли до хатів назад, потім люди перебралися у підвали. Потім нам сказали, що треба йти в районну лікарню. Ми всі туди побігли. Вже в підвалі лікарні, я до кишені, а телефона то нема. Я як подумав, що там думають мої діти! Йо! Я собі так подумав: вони надивилися цього жаху по телевізору і переживають за мене! Вони в мене Росії живуть, виїхали ще в радянські часи», - розповів Віталій Андрійович.

Чоловік додає, що у підвалі районної лікарні він, його сусіди та пацієнти просиділи десь до другої ночі, а тоді їх почали евакуйовувати.

«За нами приїхали красиві такі міські автобуси з Вінниці! Всі посідали і поїхали, але наш водій не знав, куди нас везти. Спочатку думали на Черепашинці, але там такий був затор! Йо! Купа машин, автобусів, - всі їдуть, всім страшно... Довелося нам їхати на Вінницю», - переповідає нічні події пенсіонер.

Прибувши у Вінницю, Віталій Андрійович одразу почав шукати можливість зв’язатися з дітьми у Росії. Їхні номери телефону пенсіонер напам"ять не знав. Але чоловік спілкується з рідними в соцмережі «Однокласники», яку нещодавно заборонили в Україні, тому вирішив шукати цим шляхом. 

«Я до всіх підхожу і прошу, аби дали мені зв’язатися з дітьми через ці «Однокласники», а всі кажуть: «В нас нема, бо це заборонено». Так я до ранку ходив - і все дарма. А зранку якась вчителька відвела мене в куточок, знайшла в себе в телефоні «Однокласники», потім мене там, а в мене в друзях мою дочку і написала їй, що я в порядку. Доня так плакала бідна, писала: «Папа, я всю ніч тобі дзвонила, всю ніч...», - каже Віталій Андрійович.

Постраждалий додає, що не знає, чи вдасться йому ще колись поспілкуватися з дітьми, адже, крім телефону, чоловік залишив вдома своє «вікно у світ інтернету» - ноутбук.

«Тако сиджу і думаю: чи є моя хата, чи вже немає...», - турбується чоловік.

Не менше переймаються і мешканці села Медвідка Вінницького району. 36-річна мешканка цього села Ірина каже, що їх не евакуйовували до самого ранку.

«Ми мучалися всю ніч. В тих, у кого були машини, - вони виїхали, декого родичі забрали. А ми до ранку простояли біля хати разом з дитиною. Хата ходуном ходила, ми боялися зайти. Підвалу в нас немає. Зранку приїхали волонтери і сказали: «Їдемо на Вінницю». Ми десь о сьомій приїхали сюди», - розповіла постраждала.

Більшість калинівчан виїжджали хто в чому, дехто навіть забув документи. Хтось переживає, чи виїхали сусіди і близькі, а хтось засмутився, бо не зміг забрати з небезпечного місця домашнього улюбленця.

«Коли ми виїжджали разом з волонтерами десь опівночі, на нашій вулиці залишилася бабця з трьома малими онуками. Як вона там? Сподіваюся, вони виїхали, бо трубки не беруть. За це переживаю... А ще переживаю за собаку, бо кіт, то втік, а собака лишився прив’язаним на подвір’ї. Наш Шарік, грози боїться, не то шо вибухів. Як ми його лишили? Коли ми їхали, то я бачила мертвих тварин, яких вбило. Шаріка, напевно, теж вбило…», - переймається мешканка Калинівки Ніна Павлівна.   

 

Всі постраждалі переконані, що наступну ніч вони точно ще перебудуть у Вінниці. Люди не знають, коли їхній дім стане знову безпечним, але прагнуть якомога скоріше забути це нічне жахіття...