Юний баскетболіст із Вінниччини Максим Ференець: Якщо здався - ти програв, такий закон гри й життя

Максим -  найпалкіший фанат баскетболу, прийшов у спорт  у 12 років, а тепер - у свої 16 -  грає вже на досить високому  рівні за команду «Сокіл» Калинівського спортклубу.  У нього – чимало  медалей, грамот та дипломів. І це завдяки щоденним та наполегливим тренуванням. Як баскетбол допомагає тренувати  тіло, досягати мети, та  чого ще навчає гра в баскетбол,  - у нашій розмові з Максимом.

Максиме, як саме у тебе зародилася любов до баскетболу? В який час ти зрозумів, що це не лише хобі, але й сенс життя?

Мені було 12 років, я ще тоді був у 7-у класі, і ми з однокласниками часто грали на уроках фізкультури в баскетбол. Саме тоді наш вчитель набирав шкільну команду з баскетболу, я вирішив ризикнути й записався. Сподобалося, але мені було замало рівня школи. Через шість місяців  я знайшов спортивну секцію  «Сокіл», щоб отримувати вже професійні навички. Я дуже радий, що у мене в житті все так склалося.

Чи обов’язково бути високим на зріст, щоб бути успішним баскетболістом?

Ні, це не важливо. Мій зріст – майже 190 см, але в мене є знайомий зі зростом 165 см ,  і попри це, йому вдається майстерно забити кілька м’ячів, а іноді  - й виграти матч. Тобто, у сучасному баскетболі велика увага приділяється техніці гри, звертається увага на взаємодію гравця й м’яча.  Наприклад, якщо гравець має зріст більш як 2 м і не може рухатись швидко, і не має відповідної реакції, то йому буде важко адаптуватися до швидкого темпу гри. 

Спорт заважає навчанню чи навпаки?

Ні, я вважаю, що сьогодні важливо це все поєднувати. Я захоплююся розумними спортсменами. Головне, правильно розподілити свій час на тренування та на вивчення певного матеріалу. Звичайно, коли я їду з командою на змагання, то уже моє навчання страждає, і вчителі мене не завжди розуміють. Важливо, щоб учні розвивалися не лише розумово, але й фізично. Дуже мало вчителів у моїй школі, які з цим погоджуються. Наразі я навчатимусь із вересня у 11 класі, й мене чекає ЗНО, тому я буду знаходити баланс між спортом та навчанням.

Чи плануєш ти побудувати свою спортивну кар’єру? Уже є якісь плани щодо подальшого життя та вибору професії?

Так, планую. Хочу розвиватися ще більше у сфері баскетболу, стати професійним гравцем та поїхати за кордон на навчання, адже в Україні немає навчальних закладів, які б готували спортсменів цього виду спорту. Мені подобається ситуація у США, вони не зациклилися лише на футболі, як в нашій країні. Я все-таки вірю, що ситуація зміниться, і я зможу побудувати собі тут кар’єру баскетболіста.

Які стосунки у тебе з командою? Твій тренер вас налаштовує на те, що ви одне ціле?

Мій тренер постійно це говорить нам. Я поважаю його за це. Він постійно переконує нас у тому, що ми одне ціле, порівнює нас із двигуном: якщо щось одне поламається, то він не буде так функціонувати як раніше. Так і з командою: повинна бути продумана кожна деталь, виведена спеціальна тактика, завдяки якій шанс на перемогу зростає. 

У тебе друзі лише спортсмени чи є ті, які до спорту не мають жодного відношення?

У мене різні друзі. Я не можу сказати, що тих більше чи тих. Для мене не важливі фізичні дані людини, перш за все ціную її ставлення до мене, наскільки мені цікаво з нею спілкуватися та які якості вона має, внутрішня краса сьогодні має вагоме значення для мене.

Дівчатам завжди подобаються спортсмени, чи важливо, яким видом спорту вони займаються?

Зовсім не важливо, на мою думку, цінується твоя фізична форма. Звичайно, якщо дівчина - фанат якого-небудь виду спорту, то, звісно, що їй до вподоби будуть хлопці того ж напряму. Це суто особисте.  

Дуже часто буває, що батьки нав’язують дітям певний вид спорту, змушують їх ходити на спортивні секції. Як ти до цього ставишся?

Вважаю, що дитина має сама обирати те, чим вона хоче займатися. Не всім же бути спортсменами. Дослухатися до своїх дітей дуже важливо. Я вдячний своїм батькам, що вони не змушували мене ставати спортсменом. Я сам до цього дійшов, це все формується з власних вподобань, ну і, звичайно,  із сімейних традицій.

Сьогодні існує безліч спортивних фільмів, серіалів. Чи є серед твоїх улюблених  у жанрі спортивного кіно?

Так, звичайно. Це «Движение вверх». Це російський фільм режисера Антона Мегердичева. Створений на основі реальних подій: гра між командою СРСР та США. Не лише цікаво подивитися сюжет, але й побачити різні тактики, які можна застосувати у житті. Він мене навчив не здаватися та йти до своєї мети.

Чого е тебе навчає баскетбол, крім суто спортивних навичок?

Це жага до перемоги, досягнення своїх цілей. У житті  важливо мати мету й досягати її будь-яким шляхом та не здаватися. Адже якщо ти здався, то можна вважати, що ти програв, такий закон гри й життя.

Хто твій кумир в сфері баскетболу?

У мене немає кумира, і ніколи не було. Звичайно, я б хотів, щоб мій стиль гри був таким, як у Кевіна Дюранта – це американський баскетболіст. Мені подобається також, як грає Леброн Джеймс, а найулюбленіший гравець - Кайрі Ірвінг, який виступає за команду НБА «Бостон Селтікс».

Який приз для тебе найвагоміший? Медалі чи кубки?

Найкраще, звичайно, кубок, адже він виглядає солідно, як у гравців НБА. У моєї команди уже є три кубки, але я хочу, щоб у мене був кубок за мої особисті заслуги, мені здається, що я заслуговую на нього й скоро його отримаю.

У яких містах України ти був з командою? Яке місто тобі сподобалося найбільше і куди ти б хотів ще з’їздити, можливо за кордон?

Я був у Києві, Черкасах, Боярці, Верховині. Найбільше запам’яталася поїздка у Карпати, хоч я не вперше там опинився. Ми були з командою тривалий час, саме це дало змогу нам ближче дізнатися один  одного, згуртуватися ще більше заради однієї мети, дуже важливо мати однакову ціль, тоді й запах перемоги швидше відчутно. Ще ця поїздка запам’яталася мені назавжди веселими моментами. За кордон я теж хотів би з’їздити із командою, зокрема,  у Грецію.

Наталя Притуляк, фото автора