Карабах: головна війна ще попереду? Росія ніколи не піде добровільно

44-денна війна в Карабасі, що тривала з 27 вересня по 10 листопада, підвела риску не тільки під територіальними втратами і надбаннями сторін конфлікту. Вона змінила розклад сил на Південному Кавказі, який залишався незмінним десятиліттями. Мало хто міг повірити, що Азербайджан так швидко відвоює втрачені на початку 90-х території, які десятиліття були під контролем сепаратистської Нагірно-Карабаської республіки, не визнаної у світі. Але підтримка Туреччини і невтручання Росії зробили це можливим.

Безумовно, основні плоди перемоги пожинає Азербайджан. Президент Ільхам Алієв втілив давні сподівання країни і звільнив свій народ від тавра тих, хто програв війну. Саме так азербайджанці сприймали втрату Нагірного Карабаху і семи районів навколо нього на початку 90-х. Після осінньої кампанії 2020 року Баку повертає під свій контроль всі ці сім районів і частину територій Нагірного Карабаху, в тому числі і місто Шушу – символ азербайджанської ідентичності Карабаху і культурну столицю Азербайджану.

За короткі півтора місяця війни азербайджанське суспільство зазнало великих змін. Завдяки успіхам на фронті, армія і військовослужбовці стали головною національною гордістю. Так, 9 жовтня після визволення населеного пункту Гадрут, азербайджанська армія почала стрімкий наступ в Карабасі. А взяття міста Шуша, який через своє розташування на висоті 1300 метрів вважався неприступною фортецею, став справжнім всенародним святом. За свідченнями журналістів французької газети Le Monde, більшість вірменських військових поранених в Шуші, яких вивозили з оточеного міста, мали кульові і ножові поранення. Це означає, що місто брали практично в ближньому рукопашному бою елітні сили спеціального призначення Азербайджану.

Новини про це та інші звільнені міста і села, які персонально під час телевізійних звернень до народу повідомляв Ільхам Алієв, не могли не відбитися на його популярності. У народі стали крилатими його фрази, які прозвучали в ефірі: «Ну що трапилося, Пашинян?» і «Гнати окупантів, як псів». Без сумніву, Ільхам Алієв в рази збільшив свою підтримку серед азербайджанців.

До війни в Карабасі основною заслугою 17-річного правління Алієва вважалося надходження  нафтодоларів до країни від експорту «чорного золота». Президент Азербайджану асоціювався з найбільшими інфраструктурними проєктами в країні і амбітними планами на майбутнє. Але саме осіння військова кампанія зі звільнення Карабаху, втрата якого майже 30 років вважалася національною трагедією, цілком справедливо може зробити Алієва найбільш шанованим президентом своєї країни.

Турецький лідер Реджеп Ердоган, чий електоральний рейтинг з кожним виборами просідає, також зумів консолідувати турецьке суспільство завдяки війні в Карабасі. Ментально близькі до азербайджанців турки в своїй абсолютній більшості сприймають Азербайджан як братську країну. Якщо для турецького обивателя військові кампанії Ердогана в Сирії та Лівії були не зовсім зрозумілі і вимагали пояснення, то у випадку з Карабахом все було гранично ясно – потрібно допомагати Азербайджану звільняти землі, окуповані Вірменією. У питанні Азербайджану солідарні були всі політичні сили країни: і опозиційні до Ердогана прихильники Ататюрка, і два табори націоналістів, і ісламісти. Винятком стала лише прокурдська Партія демократичних народів, яка закликала сторони конфлікту лише до примирення.

Варто відзначити, що таку підтримку Азербайджану Туреччина надає здавна. З початку 90-х і донині Анкара не має дипломатичних відносин з Єреваном через окупацію Карабаху.

Туреччина отримала не тільки можливість на дипломатичному рівні брати участь у вирішенні карабаського конфлікту, а й продемонструвати на полі бою ефективність своїх бойових безпілотників «Байрактар». Молоді азербайджанські бойові офіцери і генерали, які проходили навчання в турецьких військових закладах, засвідчили перевагу натовської школи ведення боїв над радянською.

На відміну від двох союзників, Туреччини та Азербайджану, Росія протягом століть використовувала Вірменію для просування своєї експансії. Це не стало винятком і після 44-денної війни. Президент РФ Володимир Путін, який виступив ініціатором підписання договору про припинення бойових дій, вирішив зіграти роль миротворця. Відповідно до угоди, досягнутої 10 листопада, Кремль домігся від Баку і Єревана згоди на введення в Нагірний Карабах близько 2000 російських військових, 90 бронетранспортерів, 380 одиниць автомобільної та спеціальної техніки.

Прем'єрміністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що пішов на цю угоду через загрозу падіння всього Нагірного Карабаху перед азербайджанської армією. Президент Алієв пояснив своє рішення тим, що Вірменія фактично прийняла вимоги Азербайджану, погодившись на виведення своїх військ з інших трьох районів навколо Нагірного Карабаху, які перебували під вірменської окупацією. Тим самим Росія, що має військову базу у Вірменії, фактично отримала ще одну – в Азербайджані. Путіну вдалося завоювати лояльність Алієва одним лише невтручанням у конфлікт. У Баку усвідомлювали, що в разі участі Росії на стороні Вірменії у війні за Карабах, військова операція може затягнутися надовго, і перемога в такому випадку виглядала б не настільки перспективної. Алієв не бажав можливого повторення серпневої війни 2008 року, яка вийшла невдалою для Грузії. Досить імовірно, що миротворчий контингент РФ і став платою Азербайджану за неучасть Росії у війні і можливість звільняти свої землі.

Путін зміг переконати і Пашиняна погодитися на свій план вирішення війни в Карабасі. Кремль не довіряв вірменському прем'єру, який прийшов до влади на хвилі народного протесту навесні 2018 року. У Москві підозрювали, що нова влада заграє із Заходом, і всіма можливими силами хотіли вплинути на Пашиняна. Не виключено, що карабаська війна-2020 розроблялася в стінах Кремля як план покарання вірменського прем'єра і була запропонована Баку. Той, в свою чергу, не упустив історичного шансу повернути Карабах.

Ось чому саме вірменському прем'єрові і його країні дісталася доля єдиної сторони, що програла у карабаському конфлікті. Вірменія втратила у війні чотири райони, які захопила у Азербайджану в 1993 році, стратегічні міста в самому Нагірному Карабасі (Гадрут і Шушу) і погодилася без бою вивести свої війська ще з трьох окупованих районів Азербайджану. У тексті угоди про припинення вогню, на якому свій підпис поставив Пашинян, не було ані слова про статус Нагірного Карабаху. Це зробило ще більш принизливим для Єревана договір, підготовлений в Москві.

На своїй батьківщині Нікол Пашинян очікувано зіткнувся з вимогами відставки. У ніч підписання договору протестувальники увірвалися в його адміністрацію та будівлю парламенту. Вірменська вулиця звинуватила його у зраді, а опозиція, яка почала масові протести, не припиняє їх до цих пір.

Осінь 2020 року в Карабасі, що пройшла під знаком війни, наближається до кінця. Згідно з угодою президентів Азербайджану, Вірменії та Росії, до 1 грудня вірменські Збройні сили покинуть всі зайняті ними території навколо Нагірного Карабаху. Однак в сам Нагірний Карабах тепер приходить Росія. Термін перебування миротворчого контингенту РФ становить п’ять років з автоматичним продовженням на такий же термін за умови, що Баку або Єреван не заявлять за шість місяців до його закінчення про намір припинити застосування даного положення.
Натомість, як показує сучасна історія, Росія ніколи не йде із зайнятих на пострадянському просторі територій добровільно. А це означає, що війна в Карабасі ще не закінчилася.

Асіф Алієв для «Главкома»