Мир по-македонськи. Що з цього може взяти Україна

Поява чергового мирного плану від представників міжнародних організацій та оприлюднення чергових «мирних ініціатив» українських політиків змушує до поновлення та активізації дискусії щодо формату та принципів ефективного врегулювання «конфлікту на Донбасі», припинення війни на Сході України. Головне питання: якщо «Мінськ» не спрацював, то де гарантія, що нові схеми встановлення миру мають більше шансів на реалізацію?

Відповісти на це запитання допоможе, по-перше, ретельний та чесний аналіз реальної ситуації та розкладу сил – в широкому сенсі цього визначення. По-друге, перед тим, як ґрунтовно аналізувати чергові пропозиції, треба спочатку переглянути мирні плани, які вдалося успішно втілити в інших країнах світу. Насамперед в Європі.

В Україні вже п’ятий рік вивчають різні способи врегулювання конфліктів на прикладах Північної Ірландії, Колумбії, Хорватії… Втім чомусь мало говорять, і взагалі мало знають про мирний план, який вдалося втілити в Македонії, де збройний конфлікт тривав з лютого до серпня 2001 року і завершився підписанням Охридської рамкової угоди.

Окрім всього іншого, «мир по-македонськи» має бути цікавий українцям ще і тому, що в тому конфлікті на боці однієї зі сторін, і в політичному, і у військовому плані виступала... Україна. Яку Заходу довелося «заспокоювати» – вмовляти перестати постачати зброю македонському уряду, щоб сторони врешті-решт перестати бачити лише військовий шлях вирішення конфлікту і сіли за стіл переговорів.

Албансько-македонська війна

Отже, що ж відбувалося в Македонії 18 років тому?

Перша атака албанських повстанців сталася в січні 2001 року – на сільський поліцейський відділок біля міста Тетово, неофіційній столиці албанської меншини, поблизу кордону із Косовом. Були вбиті та поранені. Відповідальність за штурм взяла на себе албанська Визвольна Національна Армія (ВНА), яка проголосила боротьбу за «звільнення етнічних албанських територій від македонських окупантів». Подібна риторика використовувалася цією структурою ще деякий час.

Перші серйозні збройні інциденти були зафіксовані в селах на кордоні з Косовом, де відбуваються зіткнення македонських спецпризначенців та підрозділів ВНА.

14 березня 2001 року повстанці захоплюють стару османську фортецю біля Тетова. Керівництво Македонії відправляє до міста бронетехніку та спецпідрозділ поліції. Протягом десятка днів тривають бої.

Під час цього протистояння ВНА змінює риторику та виступає з заявою про те, що вони не борються за територію, а вимагають політичної та конституційної рівноправності албанського народу в Македонії (де албанці складають приблизно 25% населення країни).

Тоді, в березні 2001 р., Україна головувала в Раді Безпеки ООН і змогла ініціювати та провести цілу низку заходів різного формату, присвячених подіям у Македонії.

Центральною подією стало засідання 21 березня 2001 року, коли була одноголосно прийнята резолюція 1345, в якій засуджувалося насильство з боку албанських екстремістів.

Одночасно Україна починає передавати Македонії військову техніку. 20 березня саме закінчився термін перебування українського вертолітного підрозділу в складі миротворчих сил у Косові (КФОР), і його було просто перебазовано до Скоп’є.

Після цього, 25 березня 2001 року, до конфлікту долучається македонська армія. Починаються обстріли позицій ВНА з танків, артилерії та отриманих від України гвинтокрилів.

У червні конфлікти наближаються до столиці Скоп'є.

Центральна влада Македонії наполягає на військовому вирішенні кризи.

Україна додатково передає Македонії ще кілька гвинтокрилів, а також штурмовики Су-25.

Активна військова допомога України Македонії викликала занепокоєння з боку США та НАТО, які вважали, що насичення республіки зброєю заважає процесу досягнення мирних домовленостей між македонцями та албанцями. Радник президента США з питань національної безпеки Кондоліза Райс наприкінці липня 2001 року прибула до Києва, де звернулася до української влади із вимогою припинити поставки зброї до Македонії.

Угода в Охриді

Тиск Заходу на македонську владу та її помічників, головним з яких була Україна, з одночасним тиском на албанську сторону, врешті виявився результативним.

13 серпня 2001 року, після складних переговорів в Охриді було підписано мирну угоду. Документ підписав тодішній президент Македонії Борис Трайковський і лідери провідних політичних партій країни, як македонських, так і албанських.

Основні пункти Охридської рамкової угоди передбачали:

• припинення бойових дій і добровільне розформування албанських підрозділів;

• внесення змін до конституції, що стосувалися рівноправності албанської меншини;

• децентралізація (розширення повноважень місцевого самоврядування, вибір керівників місцевих відділків поліції місцевими радами з кандидатів, представлених міністерством внутрішніх справ, перегляд кордонів муніципалітетів із врахуванням етнічної належності населення);

• справедливе представництво етнічних груп у всіх центральних і місцевих органах влади (зокрема, в особистому складі поліції);

• обрання третини суддів Конституційного суду й трьох членів Судової ради з представників етнічних меншин;

• особливий порядок ухвалення певних нормативно-правових актів: зміни деяких положень конституції мають ухвалюватися лише кваліфікованою більшістю в 2/3 голосів та за наявності підтримки більшості представників етнічних меншин; зміни до законодавства про культуру, мову, освіту, місцеві фінанси, вибори до місцевих органів влади, межі муніципалітетів, використання етнічної символіки ухвалюються подвійною більшістю – більшістю членів парламенту та більшістю депутатів, які представляють етнічні меншини.

Балканські експерти впевнені: Охридська угода стала компромісом, завдяки чому Македонія уникла багаторічної кривавої війни. Домовленості між македонцями та албанцями не тільки зупинили бойові дії, але й забезпечили збереження територіальної цілісності та унітарності Македонії, задовольнивши вимоги іншої сторони конфлікту без «особливих статусів для окремих регіонів» та сприяли реальному примиренню двох сторін конфлікту і налагодженню спільного життя в одній країні.

Тривалі мирні домовленості

Військові дії невдовзі після підписання угоди в Охриді припинилися.

Через кілька тижнів македонський парламент вносить зміни до конституції, якими врегульовано статус та розширено права меншин, зокрема й албанської.

З 1 січня 2002 року набув чинності закон «Про місцеве самоврядування», а з серпня 2004 року – «Про територіальну організацію місцевого самоврядування», ухвалені на виконання Охридської угоди.

А ось закон про використання мов (фактично, йдеться про надання статусу другої офіційної албанській мові в регіонах, де албанців більшість) був ухвалений парламентом Македонії лише  минулого року. За документи голосувала правляча коаліція, за підтримки албанської опозиції. Депутати опозиційної партії, ВМРО-ДПМНЄ, бойкотували голосування. Парламентарі ухвалювали закон двічі, 11 січня та 14 березня 2018 р., і двічі президент Македонії Георге Іванов відмовлявся його підписувати.

Врешті 14 січня вже цього року голова македонського парламенту Талат Джафері самостійно підписав закон про мови, а уряд Республіки Македонія надіслав документ на розгляд Венеційської комісії.

«Законом про використання мов нарешті юридично і офіційно закриваємо рамки Охридської угоди», – відзначив прем'єр-міністр Македонії Зоран Заєв.

Закріплення в законі фактично офіційного статусу албанської мови було однією з умов підтримки албанцями дій влади на шляху до розблокування процесу вступу Македонії до НАТО та ЄС. Йдеться про рішення щодо перейменування Македонії на Північну Македонію, яке не могло бути ухвалено парламентом без представників албанських партій. Таким чином підписана ще майже 18 років тому Охридська рамкова угода виявилася не просто вдалим мирним планом, але і справжнім фундаментом для співпраці македонців та албанців заради просування на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції.

Звісно, можна зауважити, що йдеться про суто етнічний конфлікт, що сторонам вдалося порозумітися, тому що стратегічне бачення розвитку країни і у більшості македонців, і в албанців, було однаковим – європейським та євроатлантичним, що наразі далеко не всі македонці в захваті від розширення прав албанців і про всеосяжний «мир та дружбу» не йдеться. Але ж в будь-якому випадку просто переносити чужий досвід на український ґрунт ніколи і не вийде. Час, простір, геополітичні умови, внутрішньополітичні реалії, всі передумови та обставини є унікальними, притаманними саме окремо взятому конфлікту. Втім, без аналізу факторів успішності інших мирних планів складно уявити розробку та втілення своєї власної моделі досягнення миру.

Під час підготовки матеріалу були використані публікації:

• «Охридські уроки для України», журнал «Віче», №18, вересень 2015 р.
• «Війна македонців і албанців у 2001 р.» (Rat Makedonaca i Albanaca 2001. godine). Журнал «Воєнна історія» (Vojna povijest) (Хорватія), 25 травня 2016 р.