Онук Черчілля: На шахівниці історії почався вирішальний матч

Британський інвестор і політолог Марк Діксон закликає демократичні країни Заходу до готовності повністю відрізати автократичні країни від західної економіки. Жодної дрібки інвестицій не мусить іти в Росію з Заходу. Кінцевою метою санкцій з боку об’єднаного Вільного Світу має бути зникнення автократії з шахівниці історії.

Марк Діксон є онуком британського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля, завдяки лідерству якого Велика Британія почала військові дії проти фашистської Німеччини і зрештою стала одним із союзників у перемозі. Ідеї, які стали основою для цієї статті, були висловлені ним на зустрічі в Лондоні між представниками української громади та британськими журналістами, на якій був присутній брат британського прем’єра Джо Джонсон. Зустріч була організована братом автора Х’юго Діксоном.

«Главком» першим публікує авторську статтю Марка Діксона.

Автократія проти демократії: вирішальний матч на шахівниці історії

Росія твердо налаштована знищити демократичну націю, Україну та демократію як таку. Вона готується поставити нам шах, тому наш наступний хід має вирішальне значення.

На шахівниці історії триває матч між автократією і демократією, але це гра нерівних супротивників.

У автократії є ферзь, фігура безстрашна і небезпечна, але немає короля. Тож їй нема чого захищати, крім власного зла та самолюбства. У всьому вільному світі, навпаки, немає фігури-ферзя. Є лише недужий король, якого називають «демократією»: його потрібно захищати, але сам він вже майже беззубий. У короля є багато фігур, які метаються по шахівниці: тури, слони і коні. Але ці фігури можуть дати відсіч ферзю автократії лише тоді, якщо вони схаменуться, бездоганно синхронізуються і виступлять проти супротивника. І то швидко.

Протягом останніх десятиліть демократія дозволила собі ослабнути. Дійшло до того, що на виборах почали перемагати антидемократичні і авторитарні лідери. Демократія сильно страждає від невпевненості в собі. Якби Вільний Світ існував у вакуумі, проблеми могли б з часом виправитися, але, на жаль, у реальному світі на нас впливають сили зла.

Демократія виявилася слабкішою за автократію, незважаючи на економічну та моральну перевагу та велику військову потугу. Проблема полягає у тому, що демократії насправді байдуже, чи вона виживе. У неї зникла харизма.

А тим часом диктатори насправді дуже прагнуть отримати перемогу над Вільним Світом, захищаючи свою популярність та сенс власного буття (raison d’être) – або і саме своє виживання, борючись за нього, неначе щур, загнаний у глухий кут. Ця мотивація дає диктаторам джерело харизматичної влади.

Крім того, диктатори куди більш ризиковані, ніж ми. На відміну від західних лідерів, які бояться взяти на себе відповідальність, диктатор знає: він не може просто вийти собі на пенсію та й поїхати додому на велосипеді. Диктатору відомо, що «пенсія» для нього означає в найкращому разі Гаазький трибунал. Тому він може піти більший ризик, що допомагає йому успішно блефувати в протистоянні з Вільним Світом.

До того ж, автократи не мають потреби боротися за голоси на регулярних виборах чи прислухатися до інакодумців, як це мусять робити демократичні уряди. Диктатори можуть грати в довгу гру, обираючи влучний момент для вторгнення в іншу країну протягом двох десятків років. Так, Путін уже давно планував завоювати отримати Україну, щоб задовольнити власне его, тим часом Китай чекає слушного моменту, щоб накинутися на Тайвань, не звертаючи уваги на бажання тайванців.

Отож виходить, що затятий ферзь автократії може зробити багато ходів, на які не здатні наші розрізнені фігури. Ми повинні усвідомлювати: економічна і військова потуга демократичного світу велика (теоретично), але якщо ми боїмося її застосувати, то нас може подолати бідніша – але цілеспрямована – диктатура.

Ми також дозволили іншій стороні грати матч, а самі навіть не дивилися на дошку. Автократія вже давно озброювалася, готуючи і армію, і економіку. Скажімо, Китай, ще один потужний «ферзь» автократії, десятиліттями тихо нарощував свою силу, намагаючись не показувати своїх справжніх потужностей і намірів.

А тим часом нас усе більше затягувала економічна залежність, яка тепер є головним аргументом проти того, щоб накласти санкції на Китай.

Ми повинні переосмислити використання санкцій. Ми повинні набратися досить сміливості, щоб відрізати російську та китайську економіку від нашої системи і не під'єднувати їх назад, поки вони не перестануть бути силою зла. Санкції повинні бути не для того, щоб торгуватися чи потроху скеровувати ці автократії на шлях праведний, адже наївно думати, що диктатори піддаються реформам. Санкції повинні використовуватись задля економічного та остаточного знищення автократії, щоб назавжди змінити баланс сил між добром і злом. Ні більше, ні менше.

Ми повинні закрити шляхи для грошових потоків, які підживлюють автократію. Економічний збиток від цього для нас є, на щастя, куди меншим, ніж для автократів. Це ті пішаки, якими ми маємо пожертвувати.

Вторгнення в Україну – це не просто тривожний заклик до дій на допомогу українцям. Це є ознакою того, що Вільний Світ програє матч на шахівниці свободи, і що врешті-решт, він програє війну за власну свободу також. Якщо ми не будемо готові йти на суттєві економічні жертви, ми втратимо те майбутнє, на яке безпідставно розраховували. Ми мусимо почати грати всерйоз. Ми повинні добитися, щоб автократія зникла з шахівниці історії. Призом у цьому турнірі є виживання вільного світу.

Перекладено для «Главкома» Миколою Кузьміним