Опубліковані раніше невідомі свідчення британської журналістки про Голодомор

«Кореспондентка Daily Express Клайман має бути видворена з СРСР упродовж двох днів за те, що вона по-наклепницьки, провокативно та навмисно сфабрикувала інформацію про СРСР», - це фраза з рішення політбюро ЦК Компартії Радянського Союзу від 17 вересня 1932 року щодо канадської журналістки Рії Клайман, пише BBC Україна.

28-річна репортерка-фрілансер перед цим з'їздила на північ Росії, щоб пересвідчитися, чи справді політичних в'язнів там використовують як рабську силу на будівництвах, лісоповалах, у копальнях.

Але це була не єдина її подорож за межу дозволеного в Радянському Союзі для іноземних кореспондентів.

Перед своєю депортацією, в серпні-вересні 1932-го, Ріа також проїхала на автомобілі з Москви через Південну Росію, Східну Україну, Кубань до самої Грузії, де на неї вже чекали співробітники ОГПУ (спецслужба-попередник НКВД - Ред.).

Ріа Клайман побачила на власні очі Голодомор в Україні та описала його в репортажах, що виходили в Toronto Evening Telegram та London Daily Express.

Донедавна вважалося, що великий голод в Україні в 1932-1933 роках у світовій пресі висвітлювали лише два журналісти: британці Гарет Джонс та Малкольм Маггерідж.

Ім'я Рії Клайман, її унікальні репортажі з України, датовані 1932 роком, відкрив Ярослав Балан, письменник, науковець, перекладач, директор Канадського інституту українських студій. Нині дослідник працює над книжкою про цю журналістку.

На відміну від багатьох своїх колег у Москві, дівчина жила в комуналці. Загалом вона провела в Росії чотири роки.

Балан надав тексти її статей, знайдені в архівах. Ось окремі фрагменти з них.

***

Вечері напередодні нашого виїзду подзвонили з посольства. Вони вважали, що це безглузда затія, що дороги після осінніх дощів будуть небезпечними. Ми не зможемо заправитися пальним. Наш амбасадор, сер Есмонд Овей, спробував здійснити коротку подорож на власному авто, але мусив розвертатися, бо не розшукав пального. Потім Волтер Дюранті, кореспондент The New York Times, (працюючи в СРСР, він заперечував Голодомор в Україні - Ред.), теж мене попередив. Він заглянув до мене попрощатися та сказати, що написав на мене некролог, запевнив, що він гарний.

Але всі мої плани вже були складені. Автівка стояла готовою. Пакунки консервів, чаю та цукру були в неї перенесені, так і кортіло вже розкоркувати дві пляшки шампанського, що нас звеселять.

З репортажу в Toronto Evening Telegram, 10 травня 1933, «Жінка наважується на небезпечну подорож без чіткого маршруту, попри намагання радянської влади та посольств її відмовити».

***

Ми провели два дні в Харкові, але дуже хвилювалися, щоб поїхати звідти. Велика українська столиця була в лещатах голоду. Жебраки юрмилися повсюди, крамниці були порожніми, пайку хліба, яку отримували робочі, зменшили з одного кілограма до шестисот грам. Юна українська дівчина Аліса Мертцька прийшла до нашого готелю просити їжу. Вона прожила в Торонто дев'ять років, її батько працював на компанію Massey Harris. Три роки тому вона та батько повернулися до Росії працювати на тракторному заводі в Харкові. «Тепер ми лишилися без хліба», - сказала вона мені.

(Нижче - опис Харківського тракторного заводу)

Це нагромадження цегли й вапна важко було сприймати як уславлений тракторний завод. Радянська влада не будувала свої нові фабрики так, щоб вони виглядали зовсім зле. Але саме цей завод виглядав як безладне нагромадження димарів, що вишукалися над купою сміття. Добре прокладена дорога закінчувалася біля заводу, поруч із вхідними дверима росли кілька зелених кущиків. О восьмій ранку стало чути дзвін, робітники стікалися до будівлі заводу.

(З розмови з чоловіком на пропускній заводу)

«У нас немає тут ресторану», - відповів він коротко. «Ви бачили, як я їв отой шматок чорного хліба? Це і є мій сніданок та мій обід. Де ви чули, що всі заводи мають ресторани для робітників? Вони можуть таке сказати туристам, бо ті іноземці. Але ви говорите російською, ви маєте знати, що ми, робітники, не маємо жодної їжі, хліба в нас більше немає». Я не хотіла починати з ним суперечку, тому просто запитала, чи можемо ми десь хоча б попити чаю або кави. Ми не хотіли повертатися до самого Харкову задля цього.

«У нас є буфет для робітників, але він дуже кепський і відкривається лише опівдні. Є хороший ресторан для відповідальних працівників, наші директори там їдять. Це в американському корпусі. Якщо ви підете туди, то зможете роздобути якусь їжу».

Але я не хотіла дивитися на те, що їдять американці, які працюють в Росії. Я хотіла побачити, як харчуються російські робітники на цьому заводі. У Москві чула, що плинність кадрів тут сягає 30-40 %. За п'ятирічним планом, тут мали б виробляти по 140 тракторів на день, але завод ніколи не випускав більше ніж 101 трактор, у середньому - по 44 на день. Табельник розповів, що середня зарплата для кваліфікованого механіка тут дорівнювала 160 рублям на місяць. «Але що можна купити за ці кошти, якщо за півкіло м'яса на ринку треба заплатити 123 рубля?» - запитав він.

«Ви кажете, що хочете знати, що їсть російський робітник, я вам розкажу». […] маленький на зріст чоловік подивився крадькома навколо, далі перехилився через перила та прошепотів: «Хліб та картоплю. Коли він не має картоплі, він їсть хліб, а коли не має хліба, їсть картоплю».

З репортажу в Toronto Evening Telegram, 15 травня 1933, «Дієта з чорного хлібу та картоплі на величезному тракторному заводі, схожому на звалище».

***

Села виглядали підозріло покинутими, спорожнілими. Спочатку я не могла цього зрозуміти. Будинки стояли пусткою, двері були навстіж відкриті, дахи провалені. У мене було відчуття, ніби ми їхали слідами голодної орди, яка змела на своєму шляху все й залишила людські оселі порожніми. В одному селі мені здалося, що я чула гавкіт собаки. Я хотіла повернутися й подивитися, але в покинутості цих будинків було щось таке, що мене, як чужинку, жахало. Після того, як проїхали десять, п'ятнадцять таких селищ, я почала розуміти. Це були домівки тисяч виселених селян - кулаків. Я бачила, як вони працювали на копальнях та лісоповалах на півночі. Ми збільшили швидкість, здіймаючи попереду й позаду хмарище пилу, але ці безлюдні будинки все одно дивилися на нас незрячими очима.

Наближалася дванадцята година. Ми проїхали 120 миль відтоді, як залишили Харків, і нині ми були дуже голодні. Ми щойно в'їхали до ошатного невеликого села, яке виглядало більш доглянутим, ніж інші. Я побачила групу селянок у білих хустинах, що вмостилися на землі з кошиками овочів та фруктів, і я вийшла з автівки, щоб купити дещо з цього.

Зрештою, мені вдалося знайти жінку, що трохи говорила російською. Я запитала її, де зможу купити кварту молока та десяток яєць.

Вона глянула на мене допитливо, потім запитала: «Ви хочете купити їх за гроші?»

«Звісно, - відповіла я, - я не збираюся отримати їх безкоштовно».

«Ви не розумієте», - сказала вона. «Ми не продаємо яйця за гроші, так само молоко. Ми хочемо хліба. У вас він є?»

Спочатку я думала, що вона має на увазі зерно, так як російською та українською це те саме слово. Але коли я збагнула, що йдеться про звичайний хліб, не могла повірити власним вухам! У Росії були занедбані села, селяни ходили в лахмітті, брудні, вони скаржилися на брак їжі, але не просили хліба. Якщо вони мали щось для продажу, то залюбки віддавали продукти за гроші. Тут, в Україні, де селяни були такими охайними й все було доглянутим, вони хотіли хліба!

(Далі - враження від поїздки з однією із селянок у сусіднє село)

Коли ми приїхали в сусіднє село, чоловіки, жінки, діти у волохатих жупанах зібралися разом. Селянка не вийшла з моєї авітвки доти, доки тут не зійшлося все село. Потім вона почала махати руками, говорити й щось пояснювати. Я запитала, чи вона описує свій досвід поїздки автівкою (ця жінка вперше їхала на авто - Ред.), чи закликає їх до насильства.

Вони щось хотіли від мене, але я не могла зрозуміти, що саме. Зрештою, хтось пішов за маленьким кривеньким хлопчиком чотирнадцяти років. Коли він прийшов, накульгуючи, все прояснилося. Це було село Ізюмка, сказав мені хлопчик. Я приїхала з Москви. Так, це правда, що ми - делегація, що вивчає умови життя людей в Україні. Вони хотіли, щоб я відвезла до Кремля петицію від цього села та сусіднього. «Скажіть Кремлю, що ми голодуємо; у нас немає хліба!»

Я не могла повірити своїм очам, коли висока, худа жінка почала знімати одяг з дітей. Вона роздягала їх одне за одним, тикала пальцем у їхні обвислі животики, показували їхні кволі ніжки, проводила рукою по їхнім змученим, скаліченим, скрученим маленьким тільцям, щоб я зрозуміла: це був справжній голод. Я закрила очі, я не могла витримати цей жах. «Так», - наполягала жінка, а хлопчик повторював: «Вони, мов тварини, повзали по траві та їли її. Нічого іншого їм не лишалося».

З репортажу в Toronto Telegram, 16 травня 1933 року, «Миля за милею спустошеними селами в Україні - історія радянського вторгнення»

***

У Сталіно (назва міста Донецьк у 1924-1941 та 1943-1961 роках - Ред.), столиці вугільного регіону Донбас, ми побачили новий багатоквартирний будинок для робітників. Після миль і миль темних, вузьких, маленьких халуп… що видавалися вперед, мов потворні, пропахлі гниллю гриби, які ростуть навколо вугільних шахт, ця величезна сіра будівля просто таки радувала око. Була лише друга година дня; шахтарі поверталися з обіду. Як тільки ми зупинилися, нас одразу оточили.

Я подивилася на цих людей. Вони ледве зберігали людську подобу. Молоді чоловіки й зовсім хлопчачі обличчя навколо були перекошені й грубі, мов стовбури дерев. Жінки були чорними, їх вкривала сажа. Діти виглядали так, мовби вже давно з їхніх жил витекла остання крапля крові. Вони тісно нас обступили, нам довелося підняти скло вікон угору, щоб вони не чіпали наших речей.

Я запитала, чи хтось із них живе в цих нових квартирах, тому що хотіла подивитися на кімнати. Чоловіки неспокійно переступали з ногу на ногу, а деякі жінки беззубо усміхнулися.

«Тут живуть люди, але не ми», - заговорила кістлява селянка. «Ми некваліфікована робоча сила, ми живемо поруч із шахтами. Це квартири для механіків, але підніміться до них. Вони покажуть вам квартири».

Репортаж з Toronto Evening Telegram, 19 травня 1933, «Скручені чоловіки та безкровні діти живуть у жалюгідних прокопчених халупах поруч із шахтами».