«Падіння» корони. Чи збереже династія Віндзорів вплив на британську політику?

Журналісти The Guardian оприлюднили нові деталі політичних рішень британського королівського двору. У своєму розслідуванні видання знову підняло перед суспільством Об’єднаного королівства питання легітимності та навіть самої необхідності монархії.

Старі добрі часи

Останні декілька років для Туманного Альбіону були сповнені значних соціальних та політичних випробувань. Довгий та важкий процес виходу з Європейського Союзу, важкий удар пандемії коронавірусу, питання про відродження сепаратистських рухів всередині країни…

Здавалося, усі мислимі та немислимі кризи звалилися на плечі британців, аби випробувати стійкість підданих Її величності. Проте минулого тижня до всіх складнощів доєдналася нова: цього разу вона стосувалася однієї з системних опор британського суспільства. Будучи колись єдиним центром політичної волі, британська монархія на сучасному етапі залишалася символом британської нації та її інститутів. Для більш консервативно налаштованої частини населення Її Королівська Величність була уособленням «старих добрих днів», коли все було зрозуміло, а сама Британія безроздільно правила морями.

В принципі, сам факт того, що Єлизавета ІІ правила вдвічі більше часу з консервативними урядами, ніж з лейбористськими, достатньо добре ілюструє такі консервативні настрої. У той же час сучасний стан конституційної монархії ставить питання необхідності її модернізації. З часом повноваження Букінгемського палацу все більше звужувалися, і на сьогодні від багатьох законодавчих та виконавчих прав та привілеїв двору майже нічого не залишилося, окрім так званої «королівської згоди» – формального інструменту погодження законопроектів, прийнятих парламентом. Наразі ця функція є здебільшого церемоніальною, адже відмова затвердити закон, прийнятий до цього парламентом, буде розцінюватися як повстання проти народу. Останнього разу на такий крок зважилася королева Анна у далекому 1708 році. Також королева має право на помилування засуджених, право зупиняти роботу парламенту (яким вона де-факто користується, коли парламент відправляється на планові канікули) і право застосовувати збройні сили.

Крім того, в королеви залишається одна доволі цікава можливість впливу на політичне життя Об’єднаного Королівства: вона має можливість та повноваження зняти з посади чи не затвердити прем'єр-міністра. Під час гостросюжетної кампанії чинного прем'єра Бориса Джонсона щодо виходу з ЄС багато його опонентів різко згадали саме про ці права монарха… Проте, історія не про це.

Монарше погодження законів зазвичай відбувається в форматі останньої – і, скоріше, лише формальної – частини законотворчого процесу. А що, якби цей процес став першим у ряді законотворчості?

Розслідування The Guardian

Преса лівого спрямування в Британії вже багато років роздуває тему, а точніше пропозицію подальшого обмеження прав монаршого двору. Деякі, найбільш зухвалі журналісти, починають навіть говорити про «британський республіканізм». Наприклад, оглядачка Полі Тойнбі запропонувала називати Її Королівську Величність «Єлизаветою Останньою».

Проте, такі розслідування можуть викривати і достатньо обґрунтовані аргументи для критики Корони та подекуди шокуючі факти. Остання розвідка журналістів показала, що королева Єлизавета та принц Чарльз разом ветували більше 1000 законів ще до того, як вони мали потрапити на розгляд парламенту. Ці закони мають різну тематику – від нових правил паркування до питання соціального забезпечення, фінансової підзвітності, пенсій та навіть певних фрагментів торгівельної угоди під час Brexit. І ця вервечка вето тягнеться аж з року коронації – 1952-го. За даними журналістів, у багатьох випадках представники Букінгемського двору вимагали, щоб в законах зберігалися всі повноваження королівського двору і королівська згода могла застосовуватися до них.

Навіщо?

Частина законів, особливо ті, які стосувалися економічних питань, могли викрити надзвичайні особисті статки Єлизавети та королівської сім'ї загалом. Вперше ветування саме таких законів відбулося у 1970-х роках. Також, за твердженням розслідувачів, вето часто накладалося на закони щодо зміни статусу об’єктів культурної спадщини (багато з яких знаходяться у віданні королівської сім’ї) та статусу шельфу (усе узбережжя британських островів, за традицією, належить особисто британському монарху).

В усіх випадках королівський двір мав право розглядати ці закони. Річ у тім, якщо закон стосується тих чи інших питань функціонування королівського двору або повноважень монарха, королівська згода має бути висловлена ще перед подачею законопроекту до парламенту, а не після його затвердження обома палатами. Таким чином, процедура королівської згоди дійсно стає визначальною для долі майбутнього закону і буквально може формувати порядок денний парламенту.

Королівський двір, очолюваний королевою Єлизаветою, не поступався своїм інтересам ні на йоту. Так, у листопаді 1973 року у королеви виникли побоювання, що запропонований урядом Едварда Хіта законопроєкт про забезпечення прозорості розподілу акцій в компанії дозволить населенню отримати інформацію про стан її фінансових справ. Особистий адвокат Її Величності Метью Фаррер зустрівся кількома службовцями з тодішнього Міністерства торгівлі і промисловості, щоб обговорити межі прозорості в запропонованому законопроекті.

Три важливі сторінки з листування між співробітниками міністерства торгівлі, які журналісти роздобули в архівах, показують, що під час тієї зустрічі Фаррер передав слова королеви про те, що в разі прийняття закону в його тодішньому вигляді стане відомо про особисті капіталовкладення Єлизавети в публічні компанії і про їхні розміри. Він запропонував зробити в законі винятки для королеви.

Журналісти цитують чиновника міністерства на прізвище Драккер: «Я поговорив з паном Фаррер. Я думаю, що його клієнти серйозно стурбовані наслідками розкриття інформації про акціонерів директорам компанії і широкому загалу. Він обґрунтовує це не тільки небезпекою від ненавмисного або необережного витоку інформації до інших людей, але і тим, що будь-яке розкриття інформації будь-якій людині буде викликати почуття незручності ».

Незабаром міністерство оприлюднило хитромудру пропозицію: включити в законопроект нові пункти, які не поширюють вимоги щодо розкриття імен акціонерів на деякі компанії. Офіційно до цієї категорії потрапляли глави держав, урядів, а також керівників центральних фінансово-бюджетних органів, але на практиці дана поправка явно призначалася для єдиної людини: королеви. Уряд мав намір створити підставну компанію, за допомогою якої багато з таких інвесторів могли б володіти акціями.

1976 року такий привілей отримала компанія Bank of England Nominees Limited, якою керували високопосадовці з Банку Англії. Акції королеви були переведені в цю компанію в квітні 1977 року, про що пише у виданій в 1989 році книзі журналіст Ендрю Мортон.

Вважається, що зроблений для королеви виняток допомагав їй приховувати свої статки як мінімум до 2011 року, коли уряд повідомив, що привілеї більше не поширюється на компанію Bank of England Nominees Limited. Чотири роки тому ця компанія закрилася. Що саме сталося з акціями, які у ній зберігалися, невідомо.

Баланс сил та пріоритетів

Хоча все має доволі заплутаний вигляд, британська державна система саме в такій ситуації може продемонструвати свою стійкість та адаптивність. Вже зараз можна проаналізувати три шляхи виходу з кризи: судовий, парламентський та монарший.

Судовий. Ніхто не може стояти вище закону, навіть королівський двір. В історії Туманного Альбіону суди не раз ставали на заваді узурпації влади. На рішення судів король чи королева не можуть накласти вето чи заборонити його розгляд, бо тоді це буде напад на саму суть правосуддя. За твердженням англійських юристів, найвідомішим випадком юридичного примусу короля до поступливості у своїх повноваженнях слугує «Велика хартія вольностей» 1215 року.

Парламентський. Парламент є суверенним у своїх власних правах і повноваженнях. Своїми рішеннями він може обмежувати певні королівські права та привілеї. І хоча такі рішення підпадають під попередню королівську згоду, вони можуть стати частиною політичного торгу. Таким чином можна вийти на компромісний варіант залагодження ситуації.

Монарший. У третьому сценарії на певні поступки може піти сама королівська сім’я. Річ у тому, що із року в рік підтримка корони в суспільстві падає. Хоча 94-річна Єлизавета досі тримає титул одного з найпопулярніших монархів в історії, її син Чарльз, який, перший у черзі на престол, є найбільш небажаними королем для британського суспільства. А це ще більше розпалить дебати про необхідність монархії. Одним із варіантів є «стрибок через покоління»– - замість приходу до влади Чарльза може бути коронований на престол принц Вільям, що не лише врятує рейтинги дому Віндзорів, але і створить флер лібералізації та «молодої крові». Це в свою чергу дасть надію і на юридичні зміни монаршого статусу на краще.

Ситуація лише набуває розвитку. Адже наразі, після закінчення багаторічного брекзітівського трилеру, у британців з’явилась можливість займатися новими великими змінами. І хто знає, наскільки визначальними та історичними вони стануть.

Олександр Краєв, для «Главкома»