Сербія обрала зону з Росією. Що це значить?

«Це історичний момент для Сербії. В результаті наших відмінних політичних відносин відкрилися нові перспективи для розвитку наших економічних відносин, що має істотне значення для нашої держави, економіки і громадян». Так прокоментував набуття чинності угоди про зону вільної торгівлі між кандидатом на вступ до ЄС Сербією та Євразійським економічним союзом , міністр інновацій і технологічного розвитку Сербії Ненад Попович. Хоча, якщо послухати сербських експертів, поглянути на статистичні дані та історію відносин між Сербією і ЄАЕС, зокрема, її провідною державою Росією, стає очевидним, що ніякої цінності з економічної точки зору ця т.зв. угода не має ні для балканської країни, ні для країн союзу. Натомість угоду слід розглядати як політичні маневри чинної сербської влади, яка продовжує політику балансування між Заходом і Сходом.

Сумнівний «історичний момент»

Угода про зону вільної торгівлі між Сербією та ЄАЕС набула чинності 10 липня. Цей «історичний момент», як його охарактеризував сербський міністр, став логічним завершенням процесу, який розпочався 25 жовтня 2019 року в Москві з підписання угоди між прем’єр-міністром Сербії Аною Брнабіч, Головою Колегії Євразійської економічної комісії Тиграном Саркісяном та прем’єр-міністрами країн ЄАЕС.

Відповідно до угоди, яка набула чинності, між країнами підписантами буде лібералізовано взаємну торгівлю, сербським товарам буде надано рівний доступ до ринків країн ЄАЕС, розширено перелік продуктів, які сербські бізнесмени зможуть експортувати на євразійські ринки та збільшено квоти на експорт товарів, на які не застосовуються митні обмеження.

Попри вищевказані «очевидні» переваги та «істотне значення для держави», сербські економічні аналітики ставляться до угоди та того, як її характеризує офіційний Белград, більш ніж скептично. Вони переконані, що угода про зону вільної торгівлі з ЄАЕС не призведе до жодних кардинальних змін: Сербія продовжуватиме експортувати те, що експортувала, майже в тих самих кількостях, оскільки експортувати більше – просто не буде потреби. Дана угода замінює двосторонні угоди, які Сербія вже має з Росією, Білоруссю та Казахстаном та розширює зону вільної торгівлі за рахунок Вірменії та Киргизстану. Відтак, де-факто, для Сербії відкриваються лише два нових ринки, які при цьому не мають для неї жодної привабливості, оскільки і Вірменія, і Киргизстан є відносно бідними країнами з низьким рівнем купівельної спроможності.

Для того, щоб переконатись в правдивості вищевказаної оцінки «історичної» угоди, достатньо звернутись до статистики.

Сухі цифри «братських» торговельних відносин

За даними Міністерства торгівлі Сербії, загальний обсяг торгівлі країни з п'ятьма країнами-членами ЄАЕС у 2020 році, становив близько 6% від загального обсягу торгівлі Сербії з рештою світу. В грошовому еквіваленті це становить $2,7 млрд проти $45,7 млрд. загального об’єму торгівлі Сербії з рештою світу. З усіх країн ЄАЕС у 2020 році найбільший товарообмін Сербія мала з Росією, головним чином за рахунок імпорту газу. Загалом, товарообмін Сербією та Росією, який складає $2,4 млрд, становить 91% від загального обміну з ЄАЕС.

В той же час, найбільшим торговим партнером Сербії в 2020 році залишався Євросоюз. Дані сербського міністерства торгівлі показують, що загальний обсяг торгівлі між Сербією та ЄС становив $28,1 млрд, що становить 61,4% від загального обміну торгівлі між Сербією та рештою світу. Крім того, інвестиції з ЄС в сербську економіку більш ніж у 10 разів перевищують російські.

Окрім не зовсім втішної статистики, Сербія та Росія можуть «похвалитись» також і наявністю в історії їх торгівельних відносин випадків, які чи не найкраще характеризують сербсько-російські стосунки загалом і ті реальні перспективи, які відкриває перед Сербією угода про зону вільної торгівлі з ЄАЕС. Так, навесні 2013 року сербська влада заявила, що Путін особисто схвалив безмитну поставку Сербією до Росії партії з 10 тис. автомобілів Fiat 500L, які виробляються на заводі Fiat Chrysler у Крагуєваці. Після того, як в Белграді зрозуміли, що Москва не спішить виконувати дану обіцянку, тоді ще прем’єр-міністр Александр Вучич наприкінці 2013 року знову попросив російського президента про безмитну поставку зібраних в Крагуєваці автомобілів до Росії. Путін знову пообіцяв і… знову не стримав свого слова. Майже через рік, у жовтні 2014 року в Белграді Путін в прямому ефірі на сербському телеканалі вкотре пообіцяв сербському лідеру, що нарешті, до кінця 2015 року Сербія зможе здійснити безмитний експорт своїх автомобілів до Росії. Однак, досі жоден зібраний в Сербії Fiat так і не перетнув російський кордон.

Політичні маневри Белграда

Ще під час саміту міністрів закордонних справ ЄС, який відбувся в серпні 2019 року – якраз напередодні підписання Сербією угоди з ЄАЕС, європейські чиновники піддали Белград різкій критиці, зазначивши, що це віддаляє Сербію від її стратегічної та довгострокової зовнішньополітичної мети – членства в Євросоюзі. Після набуття чинності угоди, з Брюсселя приходять нові застереження: «На момент вступу в ЄС Сербія повинна буде вийти з усіх двосторонніх угод про вільну торгівлю». Сам офіційний Белград зовсім не заперечує, що Сербія, вступивши до ЄС так і зробить, проте наразі робить невинне обличчя і щиро дивується, чому зараз це може зашкодити відносинам з Брюсселем.

То ж що підштовхнуло Сербію до укладання угоди з ЄАЕС і відтак до свідомого провокування роздратування ЄС, який є стратегічною та довгостроковою зовнішньополітичною метою?

Белград свідомо пішов у розставлені Путіним тенета ЄАЕС, розраховуючи на те, що це принесе йому певні зовнішньополітичні, а також внутріполітичні вигоди. Для початку слід зазначити, що починаючи з 2008 року Західні Балкани перебувають у стратегічному вакуумі, спричиненому нездатністю ЄС приєднати до себе даний регіон, та тим фактом, що США спрямували свою у вагу та енергію на інші регіони світу. В таких умовах Белград почав проводити політику альтернативних партнерських відносин, серед яких особливе місце було відведено Росії. Та вміло скористалась наданою їй можливістю і запропонувала Белграду зону вільної торгівлі з ЄАЕС в час, коли європейська перспектива Сербії стала досить туманною. Тому наразі співпраця з кремлівським проектом розглядається в Белграді як альтернатива євроінтеграції, якщо й надалі в цьому процесі для країни не буде особливих зрушень, або ж вона взагалі буде заблокована. По-друге, в Белграді переконані, що Захід сприйме Сербію серйозніше, коли побачить, що вона розвиває стосунки з іншими. Зокрема, підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄАЕС є своєрідним сигналом Белграда Брюсселю і Вашингтону, що у нього є інші варіанти. Сам же президент Вучич, який продовжує вести зовнішню політику на принципі балансування між світовими центрами сили, продовжує вірити, що зближення з Росією та Китаєм «розбудить» Захід і прискорить процес інтеграції країни до ЄС.

Крім того, ратифікація угоди з ЄАЕС робить хорошу послугу президенту Вучичу та його Сербській прогресивній партії й на внутрішній арені. Вона дозволяє їм зіграти на почуттях своїх проросійських виборців, які складають немалу частину електорату. Напередодні парламентських і президентських виборів, які пройдуть в Сербії в квітні наступного року, угода є справжнім подарунком для президентської політичної сили.

Попри всі мотиви сербської влади та сам факт набуття чинності угоди про зону вільної торгівлі між Сербією і ЄАЕС, в сербській проєвпропейськи налаштованій частині суспільства існує консенсус щодо того, що у Сербії не має іншого виходу, як гармонізувати свою політику з політикою ЄС і рухатись далі в бік Заходу, а не на Схід. Підтвердженням цього є слова й самого президента Вучича, який ще в 2017 заявив: «для тих, хто вважає, що 70% з нас (сербів) виступають за приєднання до росіян, проти Заходу, ці люди не замислюються над тим, де наш ринок, куди ми експортуємо наші товари, за рахунок чого ми будемо жити завтра і якою буде наша економіка».

Отже, приєднання Сербії до зони вільної торгівлі з ЄАЕС є не більш ніж політичним маневрами сербського лідера, який продовжує політику балансування між Заходом і Сходом. Хоча, слід сказати, й не дуже безпечну.

Ігор Федик, для «Главкома»