Як гоїти церковний розкол. Болгарський рецепт

Ситуації, що подібні до тієї, яка на сьогодні складається навколо Української православної церкви, в історії світового православ’я вже траплялись. Важкий процес боротьби за канонічність відомий принаймні ще одній церкві – болгарській. Досвід дуже цікавий, і його можна було б використовувати під час створення помісної церкви в Україні. Однак лише в тій частині, що стосується безпосередньо церкви. У всьому іншому, з огляду на ряд обставин, в яких відбувалось об’єднання церкви в Болгарії і відбувається сьогодні в Україні, наш випадок є унікальним.

Розкол болгарського православ’я та його причини

Після повалення комуністичного режиму і з приходом до влади у Болгарії першого демократичного уряду частина духівництва за підтримки нової політичної еліти почала вимагати змін у керівництві Болгарської православної церкви (БПЦ). Чинне на той час церковне керівництво на чолі з патріархом Максимом звинувачувалось у пособництві колишній комуністичній владі й, зокрема, роботі на місцеві органи безпеки. Як заявляла тоді церковна опозиція, біля 70-80% митрополитів БПЦ співпрацювали з комуністичним режимом. Окрім звинувачення у зв’язках з партією, особисто патріарху Максиму закидали й те, що його статус не є канонічним, оскільки він отримав його завдяки партійній владі. У підтвердження цього наводився факт:  на початку 1970-х роках. сходження Максима на патріарший престол збіглося з укріпленням правління останнього генерального секретаря ЦК Болгарської компартії Тодора Живкова.

Очолив внутрішньоцерковну опозицію один із авторитетних болгарських митрополитів — Пимен. Для усунення патріарха Максима від керівництва БПЦ митрополит Пимен та його прихильники використовували насамперед не стільки церковні, скільки політичні важелі. Зокрема, вони отримали підтримку тодішнього глави уряду Філіпа Дімітрова, який 9 березня 1992 року, усього лише за тиждень до всеправославної зустрічі у Стамбулі, оголосив патріаршество Максима недійсним. Крім того, створена прем’єром в 1990 році «Дирекція віросповідань» теж відігравала значну роль у підтримці церковної опозиції, і тим самим ще більше сприяла розколу. Наприклад, в 1992-му декілька правлячих і вікарних архієреїв на чолі з митрополитом Пименом заявили, що вважають Патріарха Максима скинутим. «Дирекція віросповідань» не лише підтримала це рішення, але й визнала їх легітимним синодом БПЦ. У відповідь на це, того ж року, собор архієреїв, які зберегли вірність патріарху Максиму, позбавив сану чотирьох митрополитів і двох єпископів, які зчинили схизму. Опозиція не збиралася коритись рішенням «нелегітимного» на їхню думку синоду, і в 1996 році обрала митрополита Пимена своїм патріархом. Після цього собор вірних патріарху Максиму єпископів відлучив митрополита Пимена від церкви і позбавив сану всіх єпископів, які були висвячені вже після розколу.

Болгарське державне керівництво замість того, щоб вживати кроків для подолання розколу, продовжувало активно використовувати його у своїх особистих цілях. Підтримка ж тої чи іншої сторони залежала від курсу політичної сили, яка на той час була при владі.

Подолання розколу

У Вселенському патріархаті уважно стежили за тим, що відбувається в середині БПЦ. І те що вони бачили, не могло їх задовольняти. Тому цілком логічним є те, що перший вагомий крок для подолання розколу в БПЦ був зроблений саме Константинополем. Восени 1998 року в Софії під головуванням Вселенського патріарха Варфоломія (якого тоді представляв архієпископ Карельський і Фінляндський Іоанн) відбувся «розширений і над’юрисдикційний Всеправославний собор. У роботі Собору взяли участь також патріарх Александрійський Петро, патріарх Антіохійський Ігнатій, патріарх Московський і всієї Русі Алексій, патріарх Белградський і всієї Сербії Павло, Румунський патріарх Феоктист, а також спеціальний представник Єрусалимського патріарха Діодора. Крім того, у роботі Собору взяв участь і патріарх Болгарський Максим. Результатом собору стало, зокрема, покаяння 13 опозиційних єпископів на чолі з митрополитом Пименом. Всі вони були залишені в їхньому сані. Єпископські хіротонії і висвячення священиків, проведені опозиційними єпископами, були визнані дійсними. Однак усі вони позбулися єпархій, довірених їм опозиційною священною ієрархією. Водночас вони не були позбавлені права на заняття єпархій з часом, з появою вакантних архієрейських кафедр. Патріарх Максим залишався предстоятелем БПЦ.

Попри те, що проведений Собор став серйозним міжнародним визнанням Максима, а також вагомою передумовою для об’єднання болгарської церкви під його началом, це був лише початок складного і тривалого процесу. Справа в тому, що не все вище опозиційне духівництво прийняло результати Собору і продовжувало не визнавати патріарха Максима главою БПЦ. За ними надалі залишалось багато храмів і вони користувались підтримкою своїх парафій. Тому боротьба в середині болгарської церкви все ще продовжувалась.

Другий важливий крок на шляху об’єднання церкви був зроблений у 2001 році, коли до влади в країні прийшов колишній болгарський цар Симеон ІІ. Церковна опозиція покладала на нього великі надії, оскільки вважала, що той сильно постраждав від комуністичної влади і буде підтримувати їх, а не тих, хто співпрацював з його кривдниками. Проте, коли під час вступу на прем’єрську посаду Симеон ІІ складав присягу, він зробив це перед патріархом Максимом. Це був дуже символічний жест з його боку, який тоді чітко показав, чию сторону у церковному питанні прийняв прем’єр та його уряд.

Наступний важливий етап в об’єднанні болгарського православ’я розпочався в 2003 році, коли вступив в дію новий закон «Про віросповідання», який забороняв існування двох болгарських православних церков. Фактично таким чином болгарською владою була створена правова основа для подолання розколу і об’єднання церков під єдиноначальністю патріарха Максима. На підставі закону в судовому порядку були ухвалені рішення про те, що опозиція володіє церковним майном незаконно і вона повинна повернути його канонічному синоду БПЦ. Не всі прихильники «альтернативного» синоду хотіли підкорятись такому рішенню, а тому до процесу повернення майна «канонічним власникам» нерідко долучалась прокуратура й поліція. Інколи останній навіть доводилось застосовувати силу.

Однак, якби опозиція не противилась і не мобілізувала своїх прихильників, на той час у неї вже фактично не було шансів. Вони були поставлені в умови, в яких їхнє існування було практично неможливим: з одного боку, їх не визнавали ні інші церкви, ні болгарська влада, а з іншого – сама влада не давала їм можливості існувати. Єдиним виходом для них було «покаяння» і перехід в підпорядкування керованої патріархом Максимом БПЦ. Що не одразу, проте все-таки було зроблено.

Слід також зазначити, що немалу роль у подоланні розколу відіграли й настрої в болгарському суспільстві. По-перше, населення в своїй більшості підтримувало владу, а тому підтримувало всі її рішення щодо церкви. По-друге, більшість болгарських православних підтримували патріарха Максима, про що зокрема говорили й соціологічні опитування. Крім того, дуже сильно на громадську думку щодо церковного питання вплинуло те, що цар Симеон ІІ, який сильно постраждав від комуністичної влади, підтримав саме патріарха Максима.

БПЦ і Україна

З огляду на зазначене вище, а також знаючи ситуацію зі створенням помісної церкви в Україні, в обох випадках можна констатувати як наявність спільних ознак, так і суттєві відмінності.

Як і в Болгарії, так і в Україні церква була розділена, однак обставини за якими це відбулось, різні.

У Болгарії питання розколу стосувалось насамперед церкви, в той час як в Україні – це питання лежить виключно в політичній площині. І стосується не стільки церкви, скільки процесу сучасного українського державотворення загалом.

Розкол та подальше об’єднання БПЦ були лише внутрішнім питанням, на які не здійснювалось великого зовнішнього впливу. В Україні ж навпаки, велику роль в недопущенні створення помісної церкви відіграє зовнішній фактор, а саме: РПЦ та Кремль, який стоїть за нею.

Владі Болгарії вдалось втрутитись у церковний розбрат і хоча не одразу й не легко, однак все ж таки змусити церковну опозицію покаятись і повернутись у лоно канонічної церкви. В Україні такий сценарій реалізувати досить складно. Адже покаяння в ім’я української помісної церкви представників, і особливо керівництва УПЦ (МП), яка є філією РПЦ, годі чекати.

Напевно, єдине, що можна було б використати з болгарського досвіду – це примирення між українським православним духівництвом (не враховуючи поки УПЦ МП). Адже в середині українського православ’я на сьогодні є ще достатньо протиріч, без подолання яких отримати Томос, попри підтримку української автокефалії Вселенським патріархатом, буде складно.

Однак, напевно, важливішим за нинішніх умов для України був би не стільки болгарський досвід в об’єднанні церков, скільки підтримка БПЦ рішення про надання Українській православній церкві автокефалії. Однак багато хто в Болгарії вважає, що в сьогоднішніх реаліях, чітка декларація з боку БПЦ про підтримку української автокефалії є малоймовірною. Скоріш за все, це будуть виважені і нейтральні заяви, які з одного боку не означатимуть підтримку української автокефалії, але в той же час і не означатимуть підтримку РПЦ у протистоянні з Вселенським патріархатом. Що в сьогоднішніх реаліях, відверто кажучи, вже немало.

Слід також зазначити, що на початку жовтня синод БПЦ відкинув пропозиції РПЦ щодо проведення Всеправославного собору у зв’язку з ініціативами Константинополя надати автокефалію Українській православній церкві. Це є важливим рішенням для українського церковного питання, оскільки, якщо б запропонований Москвою собор відбувся, то на ньому РПЦ за допомогою своїх сателітів могла б поставити на українській автокефалії хрест. Іншими словами, своєю відмовою у проведенні Всеправославного собору БПЦ таким чином залишила для української автокефалії шанс. Шанс, який українська помісна церква не повинна упустити.

Ігор Федик, «Главком»