«Економіка майбутнього». Чого треба повчитися Україні у Туреччини, а чого варто уникати

В останній період доводиться часто чути, що Туреччина не є прикладом для України. Особливо це парадоксально звучить з вуст деяких представників Національного банку України, які взагалі заперечували будь яку необхідність промислового розвитку і лякали всіх турецькою інфляцією. Зі своєї сторони відзначу, що Туреччина є корисним, але небезпечним прикладом для України. Корисним – тому що країна за два десятиліття змогла сформувати потужну промислову, експортну, туристичну, логістичну й оборонно-технологічну базу, але і небезпечним тому, що її монетарна політика показала як швидко економіка з високим потенціалом може потрапити в інфляційно-девальваційну пастку, якщо центральний банк втрачає незалежність, а ставка використовується не як інструмент стабілізації, а як політичний символ.

Станом на весну 2026 року Туреччина залишається великою економікою G20 та OECD, але з хронічно високою інфляцією. У 2025 році її ВВП зріс приблизно на 3,6%, тоді як річна інфляція у квітні 2026 року становила 32,37%. Центральний банк Туреччини утримує тижневу repo-ставку на рівні 37%, а коридор overnight-ставок – 35,5–40%. Поточний рахунок у березні 2026 року показав дефіцит $9,67 млрд, а в річному вимірі – близько $39,7 млрд.

Для України це не модель для копіювання, а лабораторія уроків. Важливо ще це тому, що уряд вчергове заговорив про нову Програму розвитку, цього разу створення стратегії «Економіки майбутнього».

 Як сформувати економічну силу при монетарній вразливості

Туреччина створила економіку, яка має кілька сильних опор. До таких відносять промисловість, будівництво, інфраструктуру, туризм, аграрний сектор, експортні виробництва, оборонну промисловість і широку мережу малого та середнього бізнесу. За оцінкою OECD, країна була однією з найшвидше зростаючих економік OECD протягом останнього десятиліття із середнім річним зростанням близько 4,9%. Її перевага – не лише в дешевій робочій силі чи географії. Туреччина послідовно будувала потужну виробничу базу. В автомобільному секторі країна позиціонує себе як виробничий хаб і розвиває R&D та дизайн-центри; станом на липень 2025 року в автомобільній галузі діяло 167 R&D і дизайн-центрів.

Друга сильна опора – туризм. У 2025 році туристичні доходи Туреччини сягнули $65,23 млрд, а кількість відвідувачів перевищила 63,9 млн осіб. Це не просто сервісна галузь, а повноцінне джерело валютних надходжень, зайнятості, регіонального розвитку й підтримки платіжного балансу.

Третя опора – оборонно-промисловий комплекс. Туреччина перетворила оборонну промисловість із галузі імпортної залежності на експортний сектор. За профільними оцінками, у 2025 році оборонний та аерокосмічний експорт Туреччини досяг рекордних $10,56 млрд.

Але ця економічна сила співіснує з монетарною нестабільністю. Туреччина роками демонструвала, що зростання, побудоване на кредитній експансії, слабкій валюті, адміністративному тиску на ставку та політизації центрального банку, зрештою породжує високу інфляцію, девальваційні очікування, доларизацію заощаджень і втрату довіри.

 Чого Україні варто повчитися в Туреччини

Туреччина показує, що промислова політика працює тоді, коли вона має конкретні сектори, виробничі кластери, експортні цілі, інфраструктуру, локалізацію, R&D і державне замовлення. Україна часто говорить про промислове відродження, але не завжди створює повний ланцюг: від кредиту й податкового стимулу до експортного контракту.

Для України урок простий – новий економічний курс має спиратися не лише на макрофінансову стабільність, а й на активну структурну політику. Потрібні пріоритетні галузі: оборонна промисловість, машинобудування, агропереробка, енергетичне обладнання, будівельні матеріали, логістика, фармацевтика, електроніка, ІТ-продукти, біоекономіка.

Туреччина не чекала, поки «ринок сам визначить» стратегічні сектори. Вона формувала їх через державні програми, державне замовлення, експортне просування, інфраструктурні проєкти та підтримку національних виробників.

Оборонна промисловість може бути драйвером економіки

Турецький досвід особливо важливий для України в умовах війни. Туреччина зробила оборонну галузь не лише інструментом безпеки, а й частиною промислової, технологічної та експортної політики. Для України це має бути один із центральних висновків.

Оборонно-промисловий комплекс України не повинен залишатися лише бюджетним споживачем. Він має стати джерелом технологій подвійного призначення, інженерної школи, експорту, нових робочих місць, регіональних кластерів і партнерств із країнами ЄС та НАТО.

Але копіювати Туреччину механічно не можна. Україна перебуває в умовах повномасштабної війни, має інший рівень безпекових ризиків і значно більшу залежність від зовнішнього фінансування. Тому українська модель має поєднувати державне оборонне замовлення, приватні military-tech компанії, контроль якості, прозорі закупівлі, експортні правила та захист критичних технологій.

Туризм, логістика і міста – це теж економічна політика

Туреччина зробила туризм частиною макроекономічної стійкості. Туристичні доходи – це валюта, зайнятість, розвиток регіонів, транспорт, готелі, харчова промисловість, культура, малий бізнес.

Україна після війни також може створити нову модель туризму: історико-культурного, медичного, реабілітаційного, освітнього, військово-меморіального, природного, гастрономічного. Але для цього потрібна не рекламна кампанія, а інфраструктура, а також підготовка кадрів для туристичної індустрії, чим зараз активно займається Київський національний економічний університет ім. Гетьмана.

Урок Туреччини свідчить про те, туризм не є «другорядною» галуззю, він є експортом послуг.

Експортна орієнтація важливіша за імпортозаміщення

Турецька модель демонструє той факт, що сильна економіка не може будуватися лише на захисті внутрішнього ринку, який може бути тимчасовим, але стратегічна мета – вихід на зовнішні ринки.

Для України це означає, що політика відбудови має бути не лише «відновити зруйноване», а «побудувати експортоспроможне». Кожен великий проект відбудови має оцінюватися за питанням: чи створює він майбутній експорт, валютну виручку, технологію, нову зайнятість, продуктивність?

Держава може бути стратегом розвитку

Туреччина показує, що держава може бути активним економічним гравцем – будувати дороги, мости, порти, енергетичну інфраструктуру, індустріальні зони, підтримувати національні бренди, відкривати зовнішні ринки.

Для України це важливий урок. Після війни держава не може обмежитися роллю «нічного сторожа» або розпорядника міжнародної допомоги, а має бути стратегом розвитку, координатором інвестицій, гарантом правил, замовником інфраструктури й архітектором нових ринків.

Чого Україні не варто переймати

Не можна політизувати центральний банк

Головна помилка Туреччини – багаторічний політичний тиск на монетарну політику. Ідея, що низькі ставки самі по собі створюють дешеві кредити, інвестиції та зростання, виявилася небезпечною. Якщо інфляція висока, очікування нестабільні, а валюта слабшає, штучне заниження ставки не здешевлює розвиток, а прискорює втечу від національної валюти.

Україна не повинна повторювати цей шлях. Однак вона впадає в інший бік – ідеалізація в всенезалежності НБУ. Незалежність НБУ – не корпоративний привілей центрального банку, а елемент економічної безпеки держави. Але незалежність НБУ не означає ізольованість від завдань розвитку. Потрібен баланс: НБУ відповідає за цінову і фінансову стабільність, уряд – за промислову, фіскальну, інвестиційну й кредитну політику розвитку. Потрібна дієва Рада НБУ, яка формує грошово-кредитну політику без втручання Правління, здійснює контроль за її виконанням. Рада повинна мати і потужну експертну базу на оцінки якої вона спирається.

Не можна замінювати довіру адміністративними обмеженнями

Туреччина часто використовувала складну систему валютних, банківських і регуляторних заходів, щоб стримувати девальвацію та підтримувати попит на ліру. Але такі заходи мають межу ефективності. Якщо ринок не вірить у послідовність політики, адміністративні інструменти лише відкладають проблему.

Україна в умовах війни також змушена застосовувати валютні обмеження. Але стратегічно вони мають бути тимчасовими, прозорими й поступово послаблюватися. Головна мета – не «утримати курс будь-якою ціною», а відновити довіру до гривні через прогнозовану політику, контроль інфляції, розвиток внутрішнього виробництва й зменшення структурного дефіциту зовнішньої торгівлі.

Не можна будувати зростання на інфляційному кредиті

Турецька економіка неодноразово прискорювалася завдяки дешевому кредиту, будівельному буму та внутрішньому попиту. Але коли кредитна експансія не підкріплена продуктивністю, експортом і технологічним оновленням, вона переходить в інфляцію, імпортний попит і девальвацію.

Для України це принципово. Нам потрібне кредитування, але не будь-яке, має бути кредит розвитку – виробництва, експорту, енергоефективності, оборонних технологій, агропереробки, житла для відбудови, інфраструктури, малого бізнесу. Споживчий і спекулятивний кредит не може бути основою нового економічного курсу.

Не можна підміняти структурні реформи девальвацією

Слабка валюта може тимчасово підтримати експорт, але вона не замінює продуктивність. Туреччина багато разів отримувала короткострокову конкурентну перевагу через здешевлення ліри, але це одночасно підживлювало інфляцію, збільшувало вартість імпорту, енергії, сировини й зовнішнього боргу.

Для України девальвація також не може бути стратегією розвитку. Ми імпортуємо критичні товари: паливо, обладнання, технології, частину військової продукції, ліки. Тому слабка гривня швидко переходить у ціни, витрати бізнесу й соціальну напругу. Конкурентоспроможність треба будувати через продуктивність, логістику, технології, податкову модель, дешевший доступ до довгих ресурсів, а не через знецінення валюти.

Порівняння для України: Туреччина як дзеркало ризиків

Україна має іншу природу макроекономічної проблеми. Туреччина страждає від наслідків внутрішньої політизації монетарної політики, високої інфляції, дефіциту довіри до ліри й залежності від імпортної енергії. Україна – від війни, руйнувань, демографічного шоку, падіння інвестицій, великого зовнішньоторговельного дефіциту й залежності від міжнародної допомоги, а також від надмірної незалежності НБУ.

Але є спільна проблема: як поєднати стабільність і розвиток.

В Україні станом на кінець квітня 2026 року облікова ставка НБУ становила 15%, інфляція – 8,6% рік до року, а середньострокова інфляційна ціль – 5%. Це значно краща інфляційна картина, ніж у Туреччині, але для України проблема в іншому: висока реальна ставка, слабке кредитування реального сектору, низькі темпи зростання та структурна залежність від зовнішнього фінансування.

Тому турецький урок для України не в тому, щоб різко знижувати ставки. Урок інший: монетарна політика не може сама створити розвиток. Якщо уряд не має промислової, експортної, інвестиційної й кредитної політики, центральний банк перетворюється або на «гальмо», або на «друкарський верстат». Обидва варіанти небезпечні.

 Туреччина доводить декілька особливостей одночасно. З однієї сторони – країна середнього рівня доходу може створити потужну промислову, експортну, оборонну, туристичну й інфраструктурну економіку, якщо держава має стратегічну волю, інститути розвитку, довгострокові пріоритети та експортну орієнтацію. З іншої – навіть сильна виробнича база не захищає від інфляційної кризи, якщо монетарна політика стає заручником політики, а довіра до національної валюти руйнується.

Для України оптимальний висновок наступний: нам потрібна не «турецька монетарна модель», а «турецький масштаб економічної амбіції» – без турецьких монетарних помилок.

Україна має будувати власну модель: незалежний, але відповідальний НБУ; уряд із чіткою промисловою політикою; державні банки розвитку й спеціалізовані кредитні інструменти; експортну орієнтацію; сильний ОПК; відбудову як модернізацію; інвестиції в продуктивність, а не лише в споживання.

Туреччина вчить Україну головному: стабільність без розвитку веде до застою, але розвиток без стабільності веде до інфляційної пастки. Новий економічний курс України має поєднати обидва завдання – макрофінансову стійкість і активну політику економічного зростання.

Тоді побудуємо і Економіку майбутнього без несистемного лібертаріанства і надмірного дирижизму.

Богдан Данилишин, для «Главкома»