Режисер Олена Дем’яненко: Після початку війни росіяни відмовилися від роботи над фільмом «Моя бабуся Фані Каплан»

    «Одна з ізраїльських акторок не приїхала, повіривши у російську пропаганду»
    Однією з головних кіноподій 2016 року критики називають вихід на широкі екрани художнього фільму «Моя бабуся Фані Каплан». З бюджетом менше $1 млн, проблемами, які виникли зі зйомками через окупацію Криму, та шаленим знеціненням національної валюти режисеру Олені Дем’яненко вдалося досягти результату. Вона залучила до зйомок
    • Михайло Глуховський
    • 6 Сiчня, 12:00
    • Розсилка
    На знімальному майданчику фільму «Моя бабуся Фані Каплан»
    фото: ukrworld.org
    На знімальному майданчику фільму «Моя бабуся Фані Каплан»

    «Одна з ізраїльських акторок не приїхала, повіривши у російську пропаганду»

    Однією з головних кіноподій 2016 року критики називають вихід на широкі екрани художнього фільму «Моя бабуся Фані Каплан». З бюджетом менше $1 млн, проблемами, які виникли зі зйомками через окупацію Криму, та шаленим знеціненням національної валюти режисеру Олені Дем’яненко вдалося досягти результату. Вона залучила до зйомок українських та російських зірок, таких як Олексій Девотченко та Іван Бровін, знайшла компанію-дистриб’ютора, яка розкрутила фільм, домовилася з кінотеатрами про його показ в Україні і навіть уже святкувала перемогу на кінофестивалі London Crystal Palace International Film Festival у номінації «Найкращий іноземний фільм». В інтерв’ю «Главкому» Олена Дем’яненко розповіла, чому взялася за тему замаху на Леніна, пояснила причини, через які росіяни та французи відмовилися від роботи у проекті, та поскаржилась на те, що держава й досі не поспішає допомагати в просуванні вітчизняного кінопродукту.

    Чому взялися за екранізацію саме цієї історії?

    У кінотеатрах демонструють скорочену версію. Є більш повна, так звана режисерська версія, яка дозволила розкрити сучасну лінію, це лінія двох жінок, одна з яких вдає, що є онукою Фані Каплан, а друга хоче з’ясувати, правда це чи легенда. Це історія про те, що коли люди спілкуються через одне покоління, дуже сумнівно, що тоді можна з’ясувати, де є правда. Наш фільм – це роздум про те, що ж є історичною правдою? Оскільки правда ця в нашій країні, як ми знаємо, змінювалася. За Радянського Союзу була одна правда – дуже добрий «дєдушка Ленін» і злісна антигероїня, міф Фані Каплан.

    Чому саме ця історія, питаєте? Фані Каплан була найбільш зручною фігурою для роздуму про те, чи потрібно приносити людське життя у жертву ідеології і хто має на це право. Чи має право держава вимагати від людини такої жертви?


    Режисер Олена Дем’яненко
    Режисер Олена Дем’яненко

    Гроші для зйомок фільму надійшли до вас наприкінці 2013 року, однак робота почалася не одразу і тривала з великою перервою. Чому?

    Майдан вплинув дуже. Ми починали цей проект разом із російськими партнерами. Думали про те, що всі події, які (за сюжетом) відбуваються у Росії, пов’язані із заводом Михельсона, із замахом на Леніна, зніматимемо у Росії. Вся історія стосунків Дмитра Ульянова і Фані Каплан відбувалася в Євпаторії, у Криму. Тому наша експедиція мала вирушити до Криму. А вже потім планували повернутися, аби знімати Харків, Київ, Одесу. Саме у цих містах відбувалися події, про які йшлося в сценарії. Ми почали роботу ще до того, які надійшло фінансування від держави. У нас був підготовчий період до зйомок, який тривав трохи більше, ніж півроку. З росіянами, які мали долучитись до групи, уже було підписано контракти.

    Кого мали залучити з Росії?

    Це група, з якою ми разом із чоловіком і співавтором сценарію, копродюсером фільму Дмитром Томашпольським робили проект у Пітері під назвою «Маяковський. Два дні» (серіал, який розповідає про два останніх дні з життя поета). Саме ці партнери були у захваті від сценарію «Моя бабуся Фані Каплан», запропонували нам співпрацю. Ми зробили дуже багато: костюми, у яких відбувався кастинг, об’єкти для зйомок, локації. Ми повинні були розпочати зйомки у лютому 2014-го, коли в країні сталося те, що сталося. Окрім того, виникли проблеми з перерахуванням коштів, які були пов’язані з нашим VAB-банком, який потім «накрився». Тобто гроші зависли, а ми ж мали з людьми розраховуватися. Ми повернулися в Україну і почався принцип доміно в подіях. Тоді вже розуміли, що Росія фактично оголосила Україні війну, тобто буде не дуже морально державні українські кошти перераховувати в Росію. Тому ми заморозили проект. У цей час ми ще думали, що, можливо, варто почати з Криму, але таки ні, не встигли, Криму в нас не стало... Тоді наша пітерська група нам сказала, що вони нас дуже люблять, дуже поважають, але в Україну не поїдуть. Просто ви ж знаєте, як ці всі події висвітлювалися у російських ЗМІ, на них негативно вплинуло таке висвітлення. Навіть ізраїльська акторка, яка мала приїхати до нас, відмовилася їхати в Україну. Так на неї вплинули повідомлення у ЗМІ.

    Так чи інакше, у фільмі є російські актори, які погодилися на участь у зйомках. Чому їх залучали, чим «купили»?

    Ті, які погодилися, – це крихітки нашого кастингу. Росіяни, про яких я кажу, котрі відмовилися від співпраці – це технічна група, яка мала займатися художньою роботою, роботою з костюмами, на локаціях. Щодо акторів, то ті, кого ми вибрали, погодилися зніматися. Залишився Олексій Девотченко, який грав роль Леніна, також Іван Бровін. Знаєте, я навіть не уявляла, хто краще за нього міг би зіграти роль Гарського. І він, як виявилося, зіграв дуже добре, на прем’єру до нас приїжджав, чому ми дуже раді. Наталія Ніколенко, яка зіграла Надію Крупську, має дуже велику портретну схожість із Надією Костянтинівною. Ми її не хотіли втрачати, тому, коли запропонували зніматися, вона погодилася, каже, що не бачить для зйомок жодних перешкод.

    З моменту надходження фінансування на зйомки гривня щодо долара впала утричі. Як зменшення гонорарів вплинуло на рішення акторів зніматися?

    Фінансова складова не була головною для акторів. Гонорари були у гривнях, їх сума не змінювалася. Звичайно, еквівалент у доларах був інший, але ж це стосується всіх, а не тільки іноземних акторів. З таким стрибком курсів валют ми зі зйомок втратили Францію. Окрім того, наші французькі партнери були партнерами наших російських партнерів, а це теж позначилось. Після того як стало зрозуміло, що росіян у нашому проекті не буде, французи нам сказали «па-па». А у нас же до цього були пораховані експедиційні видатки, квитки, готелі у Франції. Це все рахувалося в гривнях, а курс нашої валюти впав утричі.

    Близько 10 тисяч гривень за знімальний день отримують провідні актори в Україні. Гонорари у вашому фільмі дорівнюють цим показникам?

    Наші цифри не можуть бути якимось орієнтиром того, скільки заробляють актори. Навіть коли курс був по 32 грн за 1 долар, ми рахували все по 8 грн. Якщо я скажу про те, скільки ми платили акторам, вони образяться, скажуть, мовляв, ви цим виказуватимете, що ми такі дешеві. Зараз ми завершили зйомки нового проекту Дмитра Томашпольського «Ржака». Наша студія продюсувала цей проект. Наші актори, слава богу, абсолютно адекватні, не вимагають захмарних гонорарів.

    Яким був бюджет фільму, яку частину з цих грошей надала держава?

    Бюджет наш – 22 мільйони гривень. 11 мільйонів з них виділило Держкіно. Решта – гроші з нашого особистого портфеля. Частина з них – це інвестиції, частина – наші накопичення за рахунок того, що ми не заробляємо з попередніх проектів, а перетворюємо ці заробітки в оборотні кошти. Розраховуємося ми зі студією тоді, коли кіно починає продаватися. Нам дуже велику допомогу надали дружні студії, такі як Mental dRive. Так само допомагали KWA Sound Production.

    Ми отримали гроші від держави на зйомки наприкінці 2013 року. Потрібно було все робити з нуля. Наприкінці лютого почали переписувати сценарій, сучасну лінію прописувати тому, що ми розуміли, що у нас не буде Франції. Потім взялися за Київ, ця частина сценарію не дуже була готова спочатку, бо все ж планували починати роботу з кінця. Так чи інакше, ми почали зйомки, половину фільму зняли у швидкому темпі. Сподівалися, що до кінця 2014 року взагалі закінчимо знімальний період. Але друга частина фінансування від Держкіно вчасно не надійшла. На той час країну вже почало не по-дитячому хитати, була повномасштабна війна на Донбасі, всім не до кіно було. Загалом пауза у зйомках тривала рік.

    «Закрились» локації у Росії, в окупованому Криму. Як це позначилося на якості фільму?

    Це позначилося на тому, що у нас збільшилася кількість комп’ютерної графіки. Оскільки потрібно було додавати ті локації, які ми планували знімати наживо, але не змогли цього зробити. Натомість зняли лише невеликі їх частинки, а потім домальовували. Окрім того, будували павільйони, добудовували, наприклад, ворота каторги. Доводилося добудовувати, бо де ми Сибір у Києві візьмемо? Також серед добудованого – локація заводу Михельсона, Кремль. В Одесі знімали Крим. На перегляді у Львові у залі підвелася жінка-кримчанка і сказала, що завдяки цьому фільму вона побачила Крим, ніби сама там побувала. Від цього нам було дуже приємно.

    Кінокритик Антон Філатов називає ваш фільм роботою середнього рівня. Він дорікає «накрохмаленими костюмами», як в опереті і «провальним сценарієм», який не тримає глядача біля екрану після 20-ї хвилини. Чи є у такій критиці раціональне зерно?

    Це абсолютно суб’єктивна думка, яка має право бути. Я, наприклад, знаю людину, яка вийшла після фільму і сказала, що більше за все їй сподобався сценарій.


    5_30
    На знімальному майданчику фільму «Моя бабуся Фані Каплан»

    Фані Каплан у фільмі вийшла дуже емоційною людиною, натомість Дмитро Ульянов вийшов «сухим». Таким був режисерський задум чи Мирослав Слабошпицький, який зіграв роль Дмитра, сам так побачив свого героя?

    Звісно, це був режисерський задум. Знаєте, для Дмитра Ульянова те, що він пробіг по вокзалу за потягом, для людини такого складу – це взагалі якийсь вибух, руйнування його світогляду. Він є простою людиною, яка трішки гуляє, обдурює жінку, не робить з того взагалі жодної проблеми. Дмитро Ілліч – лікар, він дуже неромантично ставиться до якихось фізіологічних процесів. Він навіть не протилежність Каплан – він людина, яка не має такої уяви, як у Фані. Він реаліст, не складає казок про світ, це – цинічна людина, яка при цьому переживає справжнє кохання. Беззахисний ліризм, який відтворює Мирослав, дуже добре передає те, що людське життя – річ, яку легко зруйнувати.

    Фільм не дає відповіді на питання, чи стріляла Каплан у Леніна. Чому вирішили залишити це питання відкритим?

    Розумієте, нас же там не було. Те, що це вона вчинила замах, жодним чином не було доведено. Ми так і хотіли, щоб люди після перегляду фільму запитували себе, а чи стріляла вона в Леніна чи ні? Було б неправильно один міф замінювати іншим.

    Чим саме режисерська версія фільму відрізняється від тієї, яку глядачі мають змогу переглянути у кінотеатрі?

    У кінотеатрі фільм триває 94 хвилини, а повна версія – 105 хвилин. У повній версії є сучасна лінія, про яку я розповідала вище, вона дуже невелика. Я наполягаю на тому, що наш фільм є сучасним, просто знятим на історичному матеріалі. Показати в кінотеатрі скорочену версію – це рішення дистриб’юторів. 94 хвилини – це прокатний формат, вони саме наполягли на такій тривалості. Тобто фільм має бути або півтори, або 2,5 години. В кіно здебільшого ходить молодь, тому вони орієнтувалися на дівчат, які дивитимуться стрічку про кохання і можуть навіть не знати, хто такі Ленін і Фані Каплан.



    Дистриб’ютор, рекламуючи фільм у трейлері, позиціонує його як «зворушливу історію кохання». Але ж глядач, переглянувши картину, навряд чи з цим погодиться. Чи не вважаєте, що такі трейлери вводять в оману і насправді шкодять фільму?

    Ось це оригінальний постер нашого фільму, який їздить фестивалями, на яких ми показуємо наше кіно. Постер намалював дуже відомий художник Ігор Зайдель. Окрім цього відчайдушного зайця з двома пістолетами, він стріляє по-македонськи (стріляти по-македонськи – це методика одночасної стрільби з двох одиниць вогнепальної зброї, по одній у кожній руці), постер містить слоган нашого фільму: «Історична правда складається з мовчання мертвих». Це те, про що ми знімали кіно і за що відповідаємо. Даруйте, я дуже вдячна нашому дистриб’ютору за те, що він узагалі взяв у прокат наше кіно. Для українських кінематографістів найскладніше завдання – знайти дистриб’ютора, який буде прокатувати кіно. Вони мені написали листа зі словами «довіртесь нам, ми професіонали».

    Все-таки, чи влаштувало вас те, як ваш фільм було прорекламовано?

    Ми обговорили цей варіант (трейлера), я погодилася. Тому буде не дуже коректно зараз це заперечувати. Знаєте, для мене така співпраця з дистриб’ютором була суцільним експериментом. Ми виконували всі вимоги, які вони перед нами поставили: скоротити фільм до 94 хвилин, змінити слоган на «те, що відчувала кожна із нас» замість «історична правда складається з мовчання мертвих», прийняти ці постери і трейлери, які вони замовили агентству С4… Знаєте, днями ми обговорювали ситуацію з нашим прокатом із Пилипом Іллєнком (головою Державного агентства України з питань кіно), зійшлися на тому, що хай би як було складно, ми – першопрохідці в такій співпраці. Думаю, за деякий час ситуація поліпшиться, напрацюються якісь механізми, закони співпраці. Понад те, ми сподіваємося, що буде якась стратегія держави з просування й підтримки.

    Продюсер, коли підписує контракт з державою, не має право використовувати гроші, які надає йому держава, на рекламу. Кошти на рекламу фільму держава надає вже з іншого фонду Держкіно. Ця сума становить зазвичай до 200 тисяч гривень. У нашому випадку ми ще знайшли спонсора, страхову компанію «Уніка». Пункт у контракті не дозволяє мені до 8 січня розголошувати фінансові подробиці, вибачте! Звичайно, зараз ми всі робимо якісь висновки, намагаємося вчитися. Може, це болісний шлях, але я вже знаю, що наступний наш фільм ніхто не поріже.

    Дистриб’ютором вашого фільму є компанія «Volga Україна», головний офіс якої розташовується в Росії. Чому погодилися на співпрацю з росіянами, не було альтернативи?

    Так, не було жодної. Пан Батрух (Богдан Батрух – власник найбільшої в Україні дистриб’юторської компанії B&H Film Distribution), з яким ми дуже хотіли працювати, взагалі відмовився навіть дивитися наше кіно. У нас було з ним листування, ми надсилали йому рекламні матеріали, наші трейлери і просили дуже хоча б просто подивитися фільм. Але він нам навіть не відповів. Це дуже дивно, бо існує якась етика виробничих відносин. Потім ми намагалися випустити цей фільм з компанією MMD (Multi Media Distribution). Після Одеси (Одеського кінофестивалю) було багато преси, був великий інтерес до фільму, півтора місяця у нас був повний вакуум, ми навіть не уклали угоди ще, час було втрачено. Розуміли, що у цієї компанії ще недостатньо ресурсів, аби взятися за просування нашого фільму, бо і самі вони ще не такі потужні, як хотілося б. Коли нам сказали, що Volga зацікавлені у нашому фільмі, ми з ними зустрілися. Знаєте, тоді ми почувалися як цуценята спаніеля: вуха розвісили, язика висолопили. Пообіцяли цим дистриб’юторам, що виконаємо всі їхні вимоги, навіть спонсорські гроші дамо – робіть усе, що хочете, аби фільм вийшов. Просто я не могла повернутися у Держкіно і сказати: Пилипе Юрійовичу, вибачте, наш фільм у прокат не вийде.

    Як відбувався кастинг, скільки людей взяли в ньому участь, якими були критерії відбору?

    Кастинг був дуже тривалим. Працював кастинг-директор, який знаходив акторів. Приходила маса кандидатів пробуватися на роль Фані Каплан. Ми зустрілися з великою кількістю акторів на різні ролі. На кастингу актор має показати діапазон, у якому він може працювати. Для мене це є головним критерієм. Кастинг – це дуже незручна, психологічно некомфортна для актора ситуація, бо ти не граєш, а тебе пробують. Мені дуже зручно працювати з актором, який може і так, і так повестися, залежно від вимог режисера. Коли я розумію, що в людини є інструменти гри, вона мені підходить. Зовнішність і голос – це дуже важливі складові. На позицію Дмитра Ульянова, наприклад, конкурсу у нас не було. На цю позицію я одразу запропонувала Мирослава Слабошпицького, я дуже хотіла, щоб він грав цю роль, у Мирослава дуже красива українська мова. Він і Каті допомагав (Катерині Молчановій, виконавиці ролі Фані) зіграти те, що було складно. Тобто вона потрапила у комфортну ситуацію, в якій могла б бути собою.

    Оригінал фільму є українським. А як росіяни Олексій Девотченко та Іван Бровін працювали з українськими текстами?

    Вони вчили ролі українською. Казали, що це було абсолютно нескладно.

    Ваш фільм уже побував на Одеському міжнародному кінофестивалі, переміг у номінації «Найкращий іноземний фільм» на London Crystal Palace International Film Festival. У яких конкурсах і фестивалях ще плануєте взяти участь?

    Я думаю, що ми дуже багато їздитимемо Індією. Після показу на Гоа ми вже отримали запрошення від іншого фестивалю, XII Міжнародного фестивалю в Тризурі, Індія, який відбудеться у лютому 2017 року. Зараз ми ведемо переговори з європейським дистриб’ютором, який базується у Швейцарії. Наразі я не можу його називати, допоки у нас не буде підписано з ним контракт. Надіюся, підпишемо до кінця грудня, до Різдва. Так чи інакше, це буде дуже обмежений прокат, майже клубний, де показують фільми не для масової аудиторії, але для нас це буде дуже добрим досвідом.


    Кадр з фільму «Моя бабуся Фані Каплан»
    Кадр з фільму «Моя бабуся Фані Каплан»

    Як заборона російських фільмів позначилася на виробництві українських, як би ви оцінили якість повнометражних робіт і серіалів?

    Сподіваюся, що все це серіальне виробництво, яке у нас є, буде кращої якості. Так, заборонили російські, але так само невисокої якості серіали виробляються і у нас. Не дуже вони відрізняються у цьому від російських. У мене таке враження, що деякі наші телепродюсери, коли сплять, то мріють про те, що все скінчиться і ми знову житимемо на російські гроші, продавати туди будемо і наші серіали. Тобто роблять серіали з думкою, що якщо політика зміниться, завжди їх можна буде продати і в Росію. Вони живуть у своєму світі і не розуміють, що потяг уже пішов. Це при тому, що самі ці люди дивляться серіали від HBO, британські серіали, скандинавські. Чому вони годують нашу аудиторію «єдой», а самі споживають вишукані високохудожні страви? Я цього не розумію. Якоїсь якісної зміни від тієї заборони я не відчуваю, хоча логіку її розумію. Таке враження, що зелені чоловічки прийшли в Україну не через кордон, а з екранів телевізорів.

    Що стосується не серіалів, а саме кіно, то тут ми конкуренцію серед наших виробників відчуваємо дуже сильну. На сьогодні в запуску така кількість різножанрових, цікавих, надзвичайно успішних у майбутньому проектів, що можна тільки порадіти. Якщо ця конкуренція з’явилася завдяки тому, що звідси пішли російські фільми, я це вітаю.

    Над якою наступною роботою працюєте?

    Днями ми підписали контракт, працюємо над мюзиклом «Гуцулка Ксеня». Я б дуже хотіла зробити потужний український мюзикл, який буде орієнтований на широку глядацьку аудиторію і який збиратиме повні зали. Роботу над матеріалом для цього фільму ми розпочали місяць тому. Поки що ведемо переговори з творчими колективами, яких хочемо задіяти до зйомок у проекті. У 2017 році плануємо завершити роботу над цим фільмом, аби того ж року показати його глядачам.

    Михайло Глуховський, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ