Вугілля із зони АТО. Терористи платять данину Києву?

    Шахти, розташовані в зоні АТО, платять податки в український бюджет
    (Нотатки на полях науково-практичної конференції «Стратегічні пріоритети енергетичної безпеки: геостратегічна боротьба та геоекономічні пріоритети», Національний інститут стратегічних досліджень, 15 грудня 2016 р.)  Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру. Григорій Сковорода Питання про те, як функціонують українські
    • Олексій Полтораков
    • 15 Грудня, 2016, 14:35
    • Розсилка

    Шахти, розташовані в зоні АТО, платять податки в український бюджет

    (Нотатки на полях науково-практичної конференції «Стратегічні пріоритети енергетичної безпеки: геостратегічна боротьба та геоекономічні пріоритети», Національний інститут стратегічних досліджень, 15 грудня 2016 р.) 

    Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

    Григорій Сковорода

    Питання про те, як функціонують українські підприємства в зоні ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей) слушне та актуальне, адже вакуум інформації з цієї теми породжує безліч найфантастичніших міфів – від контрабанди до фінансування сепаратистів.

    І якщо робота металургійних гігантів (таких як Алчевський металургійний комбінат чи Єнакіївський металургійний завод) перебуває поза увагою громадськості, то ешелони вугілля, що йдуть на контрольовану українською владою територію, викликають хвилі резонансу в ЗМІ та соціальних мережах. Враховуючи, що вугільна тема дуже чутлива для суспільства, вкрай занепокоєного тарифами на опалення та гарячу воду, пропоную проаналізувати ситуацію на її прикладі.

    Варто спочатку поставити питання: а навіщо Україні вугілля взагалі? Як відомо, вугілля є основним паливом для теплових електростанцій (ТЕС). Якщо поглянути на структуру української енергетики, то ТЕС мають більше половини від усіх встановлених потужностей країни – приблизно 27 803 МВт – і виробляють 20–25% від усієї електроенергії, а у години пікових навантажень – аж до 40%. Тому питання забезпечення станцій вугіллям є дійсно стратегічним, принаймні з точки зору стабільної роботи всієї об’єднаної енергосистеми країни.

    Звичайно, вугілля на ТЕС частково можна замінити на газ та мазут, однак електроенергія з цих видів палива вийде «золотою» для споживачів. Газо-мазутні блоки ТЕС запускаються тільки в кризові моменти. Тож альтернативи вугіллю Україна наразі не має.

    Друге питання, важливе для розуміння ситуації, – навіщо нам вугілля з ОРДЛО, якщо є шахти на контрольованих територіях? Справа в тому, що не все вугілля однакове, і різні ТЕС проектувалися під різні його марки. Історично склалося так, що половина з 14 українських ТЕС працюють на т.зв. газовому вугіллі (саме воно добувається на контрольованій території), решта – на антрациті, який є тільки на окупованих районах.

    Втім, пропорція споживання вугілля цих марок в останні роки істотно змінилася – якщо в довоєнні часи газове вугілля та антрацит використовувались приблизно порівну, то тепер на долю газового вугілля припадає 2/3 обсягів. Зважаючи на те, що щороку ТЕС України потребують близько 25 млн тонн вугілля, то нашій енергосистемі потрібно 16–17 млн газового вугілля та 8-9 млн тонн антрациту.

    Третє питання, що логічно напрошується у зв’язку з вищенаведеним: чи може Україна налагодити поставки антрациту з інших країн? Теоретично так, адже ринок вугілля у світі досить розвинений. Однак тут є два важливих «але» – вартість та логістика.

    Україна з огляду на «внутрішню» пропускну спроможність власних портів та «зовнішню» загальну потужність світового ринку антрацитів здатна імпортувати морським шляхом на місяць близько 300 тис. тонн цього дефіцитного для нас вугілля. Втім, по-перше, це не покриває весь необхідний обсяг. По-друге, варто зрозуміти, що порти не простоюють, а задіяні перевалкою інших вантажів. Є, звичайно, варіант – експорту з РФ, однак він ризикований з політичної точки зору – достатньо згадати листопад 2014 року, коли Росія в однобічному порядку заблокувала поставки антрациту до України.

    Ще один принципово важливий проблемний чинник – звісно, ціна. Адже світова ринкова вартість вугілля значно переважає ціну, встановлену НКРЕКП на паливо для ТЕС. До прикладу, якщо в поточному кварталі ціна тонни в портах вугільного хабу ARA (Амстердам, Роттердам, Антверпен) інколи перевищувала 90 доларів за тонну (плюс 15 доларів за доставку до українського порту), то ДП «Енергоринок» – за тарифом, встановленим НКРЕКП, – покривало ТЕС ціну вугілля на рівні 1393 грн (52 доларів) за тонну. А це аж вдвічі менше, ніж у вугільному хабі ARA.

    Але й це не найважливіша причина постачання антрациту саме з зони ОРДЛО. Адже, як попереджав ще великий українець Григорій Сковорода, «краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний». За великим рахунком, затягнувши ще більше паски (хоча, напевно, куди вже далі?), Україна могла б знайти додатковий мільярд для імпортного антрациту. Відтак ключовим чинником рішення може стати відповідь на питання – кому саме йдуть гроші?

    Хоч як це парадоксально, але «вугільні» кошти фактично не потрапляють на окуповані території!

    Згідно з тимчасовим порядком контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, включення суб’єктів господарської діяльності до переліків здійснюється лише за умови сплати ними податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджету України при наявності повної інформації щодо прозорості такого процесу та непричетності до терористичної діяльності (фінансування тероризму).



    Як наслідок – одразу два вугледобувних підприємства, що розташовані на тимчасово неконтрольованій території Донбасу – «Ровенькиантрацит» та «Свердловантрацит», – увійшли до рейтингу топ-100 українських платників податків за версією офіційного «Вісника» ДФС України. Станом на 1 жовтня 2016 р. тільки ТОВ «ДТЕК Свердловантрацит» заплатило до зведеного бюджету України 409,59 млн грн, посівши 66-ту позицію в рейтингу. 

    Тобто, географічно перебуваючи на територіях ОРДЛО, вугледобувні підприємства, що постачають антрацит для ТЕС, нормативно перебувають у сфері української юрисдикції. Виходить, що вугілля Україна купляє не в ЛДНР, а сама в себе. Єдине, що потрапляє на окуповану територію – це заробітна плата шахтарів та співробітників шахт (уже після того, як в український бюджет та Пенсійний фонд сплачено всі податки та відрахування).

    За аналогічною схемою працюють й інші великі промислові об’єкти, розміщені на неконтрольованих територіях ОРДЛО. Їхня залежність від України ще більша, адже, наприклад, металургійні підприємства залежать від української руди (поклади якої сконцентровані на Дніпропетровщині). Та й продати в якусь країну світу свою продукцію вони зможуть лише з українських портів, пройшовши всі необхідні податкові та митні формальності.

    Тут виникає закономірне питання: а чому терористична «влада ЛДНР» мириться з такою ситуацією? Відповідь проста – в них немає іншого вибору, окрім як платити данину Києву.

    Олексій Полтораков

    Читайте також інші матеріали на цю тему:

    Про «вражаючі» енергетичні реформи. Як уряд та Ахметов нагріли шахтарів

    «Роттердам плюс» Ахметову. Як нас грітимуть цієї зими

    Анатомія енергетичної зради. Чому в Україні «такі дорогі» газ і вугілля 
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ