Постберлінське
21 жовтня, 2016, 07:02 glavcom.ua
Оскільки ще не мала змоги поговорити з інсайдерами вчорашнніх, вже традиційно затяжних Нормандських вечорів, деякі враження від того, що було публічно оголошено за їх підсумками.
Без чорно-білих інтерпретацій, великим опонентом яких я є.
- Факт відсутності серйозного прориву в Берліні – позитивний для України факт. Серйозні домовленості наразі можливі ціною серйозних поступок з боку Києва. Водночас, залишається відкритим питання, наскільки виграшною для Києва є тактика затягування часу. Хоча і на Заході, і в Києві (на рівні Президента і Ко) схильні вважати, що час грає проти України і на користь Путіна, є різне бачення того, коли Україні вигідніше вирішувати конфлікт на кращих для неї умовах. Наші західні партнери в основному ввважають, що чим швидше, тим на кращих для України умовах (навіть безвідносно до того, хто стане новим президентом США).
- Берлін ще раз підтвердив: Порошенко має дякувати, що в Україні хоч і крихка, та все ж демократія, і має плекати її з усіх сил. Тільки так він зможе апелювати нормандським партнерам про серйозну опозицію, яка не сприймає Мінськ взагалі, про різні позиції щодо імплементації Мінська в правлячій коаліції, про думку пересічних українців, про позицію громадянського суспільства. Авторитарного лідера він вже зіграв у Мінську, взявши на себе зобов"язання забезпечити зміни до Конституції, і потрапив до пастки. Тепер його може порятувати тільки демократія або ж, принаймні, її майстерна інсценізація.
- Навіть Путін визнав, що левову частку часу у Берліні присвятили безпековій складовій Мінська. Тобто складовій, на яку активноробила ставку впродовж останнього року українська сторона і на офіційному, і на неофіційному рівні. Однак, непотрібно плекати ілюзій. Є різне бачення у нас, і в наших західних партнерів щодо того, який рівень безпеки потрібний для проведення тих же виборів. Європейські та американські співрозмовники вважають, що Україна прагне ідеальних безпекових умов, які забезпечити апріорі нереально. Поки в лексиконі наших західних партнерів лунатимуть словпосполучення "місцеві провайдери безпеки" (local security providers), до того часу буде очевидно, що або немає повного розуміння ситуації в "ЛНР" та «ДНР», або ж нашим західним партнерам байдуже, або ж, що нашими західними партнерами легко маніпулювати.
-Домовились розробити дорожню карту до кінця листопада. Плюс, що потреба такої карти визнана усіма учасниками. Мінус, що в України, Росії та європейських партнерів є своє бачення цієї дорожньої карти. Після Берліну стало ше більш очевидно, що де факто затверджена лінія на дотримання золотої середини – тобто паралельному виконанню безпекової та політичної частини (це підтверджують і заяви учасників). Це цілком влаштовує Путіна, і під час візиту в Індію він це підтвердив, допустивши, що обидва компоненти "як мінімум" мають виконуватись паралельно. Але це є ходінням по дуже тонкому льоду для України. І майстерність, щоб власна ініціатива (дорожня карта) не перевторилась в чергову пастку для України, знадобиться неабияка.
- Навіть Меркель публічно допустила обговорення поліцейської місії ОБСЄ – ще одна ідея-фікс України, яку вже останнім часом фактично похоронили. Сам факт такого публічного визнання, хоч і в прив'язці до закону про вибори, це вже плюс (непублічно вона її допускала і раніше, і навіть у свій час доручала німецькому МЗС запропонувати, який це саме має бути мандат). Мінус, що й вдалі йдеться про можливість обговорення, а не запровадження. Але є так само підстави вважати, що поки що шанси на таку місію й надалі залишаються достатньо примарними. Бачення, яке є щодо цієї місії в інших нормандських столицях ставить під питання додану вартість цієї місії взагалі.
- Питання важливості кордону й надалі залишається недооціненим з боку наших партнерів, хоча певний прогрес є. Принаймні, наші європейські партнери вже менше, фактично наслідуючи Лаврова, при першій згадці про кордон, емоційно реагують в стилі "ви якісь одержимі тим кордоном". Очевидно, Україна дещо заплутала і внутрішню, і міжнародну публіку, коли почала говорити про контроль над українським кордоном до виборів (що суперечить Мінським домовленостям), маючи на увазі постійний моніторинг з боку ОБСЄ відповідно до Мінського протоколу, а не контроль з боку України. Однак, незважаючи на заяви, що не існує першого і другого Мінська, є свідчення того, що перший Мінськ за великим рахунком нехтується на переговорах, особливо й у тому, що стосується контролю ОБСЄ над кордоном.
А так процес триває. І тут в українців є перевага над нашими європейськими і американськими партнерами: забезпечувати процес у нас завжди виходило краще, аніж результат. Так що далі буде.
- Факт відсутності серйозного прориву в Берліні – позитивний для України факт. Серйозні домовленості наразі можливі ціною серйозних поступок з боку Києва. Водночас, залишається відкритим питання, наскільки виграшною для Києва є тактика затягування часу. Хоча і на Заході, і в Києві (на рівні Президента і Ко) схильні вважати, що час грає проти України і на користь Путіна, є різне бачення того, коли Україні вигідніше вирішувати конфлікт на кращих для неї умовах. Наші західні партнери в основному ввважають, що чим швидше, тим на кращих для України умовах (навіть безвідносно до того, хто стане новим президентом США).
- Берлін ще раз підтвердив: Порошенко має дякувати, що в Україні хоч і крихка, та все ж демократія, і має плекати її з усіх сил. Тільки так він зможе апелювати нормандським партнерам про серйозну опозицію, яка не сприймає Мінськ взагалі, про різні позиції щодо імплементації Мінська в правлячій коаліції, про думку пересічних українців, про позицію громадянського суспільства. Авторитарного лідера він вже зіграв у Мінську, взявши на себе зобов"язання забезпечити зміни до Конституції, і потрапив до пастки. Тепер його може порятувати тільки демократія або ж, принаймні, її майстерна інсценізація.
- Навіть Путін визнав, що левову частку часу у Берліні присвятили безпековій складовій Мінська. Тобто складовій, на яку активноробила ставку впродовж останнього року українська сторона і на офіційному, і на неофіційному рівні. Однак, непотрібно плекати ілюзій. Є різне бачення у нас, і в наших західних партнерів щодо того, який рівень безпеки потрібний для проведення тих же виборів. Європейські та американські співрозмовники вважають, що Україна прагне ідеальних безпекових умов, які забезпечити апріорі нереально. Поки в лексиконі наших західних партнерів лунатимуть словпосполучення "місцеві провайдери безпеки" (local security providers), до того часу буде очевидно, що або немає повного розуміння ситуації в "ЛНР" та «ДНР», або ж нашим західним партнерам байдуже, або ж, що нашими західними партнерами легко маніпулювати.
-Домовились розробити дорожню карту до кінця листопада. Плюс, що потреба такої карти визнана усіма учасниками. Мінус, що в України, Росії та європейських партнерів є своє бачення цієї дорожньої карти. Після Берліну стало ше більш очевидно, що де факто затверджена лінія на дотримання золотої середини – тобто паралельному виконанню безпекової та політичної частини (це підтверджують і заяви учасників). Це цілком влаштовує Путіна, і під час візиту в Індію він це підтвердив, допустивши, що обидва компоненти "як мінімум" мають виконуватись паралельно. Але це є ходінням по дуже тонкому льоду для України. І майстерність, щоб власна ініціатива (дорожня карта) не перевторилась в чергову пастку для України, знадобиться неабияка.
- Навіть Меркель публічно допустила обговорення поліцейської місії ОБСЄ – ще одна ідея-фікс України, яку вже останнім часом фактично похоронили. Сам факт такого публічного визнання, хоч і в прив'язці до закону про вибори, це вже плюс (непублічно вона її допускала і раніше, і навіть у свій час доручала німецькому МЗС запропонувати, який це саме має бути мандат). Мінус, що й вдалі йдеться про можливість обговорення, а не запровадження. Але є так само підстави вважати, що поки що шанси на таку місію й надалі залишаються достатньо примарними. Бачення, яке є щодо цієї місії в інших нормандських столицях ставить під питання додану вартість цієї місії взагалі.
- Питання важливості кордону й надалі залишається недооціненим з боку наших партнерів, хоча певний прогрес є. Принаймні, наші європейські партнери вже менше, фактично наслідуючи Лаврова, при першій згадці про кордон, емоційно реагують в стилі "ви якісь одержимі тим кордоном". Очевидно, Україна дещо заплутала і внутрішню, і міжнародну публіку, коли почала говорити про контроль над українським кордоном до виборів (що суперечить Мінським домовленостям), маючи на увазі постійний моніторинг з боку ОБСЄ відповідно до Мінського протоколу, а не контроль з боку України. Однак, незважаючи на заяви, що не існує першого і другого Мінська, є свідчення того, що перший Мінськ за великим рахунком нехтується на переговорах, особливо й у тому, що стосується контролю ОБСЄ над кордоном.
А так процес триває. І тут в українців є перевага над нашими європейськими і американськими партнерами: забезпечувати процес у нас завжди виходило краще, аніж результат. Так що далі буде.