Музика епохи деградації. Причини і наслідки

Часто дивуюся такому факту – чому нині немає досліджень вчених на тему впливу токсичного інформаційного простору на свідомість людей? Адже чи не на кожному кроці ми стикаємося з жахливою в естетичному і соціальному сенсі рекламою, з примітивною і брутальною музикою й піснями, які щоденно роз»їдають і руйнують наш мозок!?

Загалом, я розумію, чому відбувається так – медійні та промислово-фінансові корпорації та взагалі ринкові алгоритми просування продукції замовляють і диктують суспільству подібні тренди. Але ж цей шлях веде людство до зникнення індивідуального мислення і врешті до морально-інтелектуальної деградації!

Але все ж нарешті у пресу почали таки просочуватися публікації щодо досліджень вчених в галузі популярної культури. І виявилося, що твердження деяких «ретроградів», що раніше музика була кращою, таки підверджуються за багатьма критеріями.

Одне з найвідоміших досліджень – це робота вчених Барселонського НДІ штучного інтелекту, які проаналізували МІЛЬЙОН пісень і понад 40 тисяч виконавців – і прийшли до висновку, що сучасна поп-музика таки деградує!

Зокрема, вчені довели, що збіднюється використання тембрів, тональностей і динамічного діапазону сучасних творів. І це, на мою думку, пояснюється «синтетичною природою» нинішніх звуків. Сьогодні все рідше в композиціях сучасних популярних авторів звучать живі інструменти. У переважній більшості – це аналогові і цифрові синтезатори, які в кращому випадку використовують «семпли» – цифрові оброблені записи фрагментів живих інструментів. Існують величезні бібліотеки таких звуків, де можна знайти звуки як симфонічного оркестру так і рідкісні етнічні інструменти. Але – в кінцевому підсумку, це не замінить живого музиканта перед мікрофоном, який тримає в собі ідею конкретного твору, вкладаючи в нього свою індивідуальність!

Другий фактор деградації пов'язаний з тим, що поп-музика – жанр найдемократичніший з усіх жанрів. Він часто рекрутує в свої ряди не дуже вправних музикантів, які користуються «зручними» для себе тональностями, не заморочуючись на дієзах і бемолях. Результат ми чуємо кожного дня.

Третій фактор пов»язаний із значним збідненням гармонійного наповнення основної більшості пісень. Ті послідовності акордів, якими у більшості наповнена поп-музика легко прогнозовані, якщо не сказати примітивні. І часто кочують із композиції в композицію. Це частково пов»язано з тим, що «автори» все менше слухають класичну музику і все більше орієнтуються на «хіти» своїх успішних колег.

І четвертий фактор динамічна одноманітність. Люди перестають сприймати тихі і ніжні звуки живих інструментів. Їх «привчили» до цього студійні лімітери і компресори та лінійки ФМ-станцій, де взагалі ніхто не думає про музику – для них вона – це той засіб, що каталізує увагу слухачів і допомагає заробляти великі гроші.

Окремо хотілося б поговорити про тексти сучасних пісень!

І тут варто сказати що за останні 20 років деградація в цьому напрямку сягнула неймовірних масштабів. І не треба говорити, що нинішнє покоління просто «не таке», як ми – і воно, мовляв, інакше мислить і висловлюється.

Якщо це і так, то ця «інакшість» в якісному розумінні посто кричуща. В чому це виражається? У втраті в текстах елементарної послідовної думки, а також сюжетності. В різкому зростанні ненормативної лексики. В жахливому перекрученні фонетики і природності звучання слова. Ососбливо це стосується більшості сучасних УКРАЇНСЬКИХ модних композицій. Складається враження, що коверкання мови – це наймодніший тренд, який одразу ж підхоплюють більшість вітчизняних фм-станцій.

Також одразу «впадає у вухо» смислова збідненість і обмеженість сюжетних тем, що крутяться в ефірі. В основному це стосунки «його» та «її», декларації своїх розчарувань і зачарувань, сексуальні фантазії та реалії гламурних буднів «золотої молоді».

Я згадую недалекі часи минулого, коли в тренді були пісні того ж Макаревича чи Гребенщикова,від яких «зносило дах» цілому поколінню. Згадую кращі замузичені вірші того ж Тараса Петриненка чи Юрія Рибчинського з яких поставав цілий світ, сповнений метафорами і довершеною поетикою особливого українського характеру.

Але сьогодні це вже кваліфікується як «страшний неформат», на зміну якому прийшли або напівграмотні тексти, або відверте матюччя, або безглузді з поетичної точки зору але ідеально ритмізовані словесні конструкти, під які гарно танцювати і відриватися, але ні в якому разі не відчувати і думати.

А причина для цього дуже проста – український інформаційний простір своїм контентом сьогодні заповнюють люди, які не виховувались на традиціях рідної культури, які не люблять, не поважають і не розуміють її. У них у повазі інші зразки, інші кумири, напрямки і стилі.

Нарешті, найважливіше питання. Чи можна це все якось змінити? І чия в цьому вина? Відповідь проста - докорінно змінити не можна, бо це загальносвітові тенденції, це – безжальний рух цивілізації, яка щось відкриває, але щось губить незворотньо.

Але не все так безадійно! Цей процес можна коригувати, при розумному й осмисленому підході до культури власного народу можна – і потрібно! – зберігати її найцікавіші артефакти, постійно вплітаючи їх в рідний інформаційний простір. Саме так роблять балканські народи, це притаманно іспанській та італійській культурі, арабським народам, народам Китаю, Кореї і Японії, більшості латиноамериканських країн... Гадаю, достатнью!

А що ж ми? А ми – між молотом і ковадлом. І нас плющить між двома глобальними цивілізаціями! І як тут рятувати свою неповторність!

Гадаю, нам назавжди потрібно забути про слово «формат». Бо що це, як не пряме і бездумне копіювання чужих культурних зразків та ігнорування і приниження свого рідного, що і робить нас народом! Формат – це головна зброя глобалізаторів, гасло яких – «одна мова, одна культура, один спосіб життя, один ринок, одні цінності».

Нам конче потрібен зв'язок культурних поколінь, передача в майбутнє смислів, образної структури, рідної поетики, інтонації, найкращих естетичних архетипів. Це зручніше всього передається через інформаційний простір, який сьогодні у нас НАГЛУХО ЗАЧИНЕНИЙ для носіїв рідної глибинної культури і традиції.

Врешті решт, потрібна вдумлива і цілеспрямована робота державників, які, приходячи у владу, мусять розуміти свою відповідальність перед наступними поколіннями своєї країни. Яким має бути не байдуже, як і що співатимуть нащадки? Що зігріватиме їхні серця? І що вони передаватимуть своїм дітям – починаючи від маминої колискової і закінчуючи тим, що звучатиме на головних сценах країни і в її інформаційному просторі.

Це – важливо!