Величезна загроза для української культури
Конфуцій та хунвейбіни
Драматичні часи переживаємо в Україні. На тлі війни бачимо загострення протиріч у самому суспільстві, коли спалахує протистояння всіх проти всіх, ніхто не опиняється поза критикою. Дошкульних нападок зазнають навіть, здавалось би, фундаментальні основи нашої держави.
Зрозуміло, що певною мірою всі ці настрої виникають стихійно і ситуативно, але не можна не враховувати факт, що за цими процесами дуже уважно слідкують ті, хто зацікавлений у дестабілізації країни. Саме ці «таємні сили» часто коригують напрямок руйнівної діяльності, скеровуючи занадто пасіонарну частину суспільства в тому чи іншому, вигідному їм, напрямку.
І часто за благородною метою тих чи інших наших революційних подій, що виникають в суспільстві, ми не помічаємо приховане намагання окремих сил використати енергію мас на свою користь. І тоді те, що здавалося нам гідним захоплення і пошани, обертається на гіркий досвід чергової маніпуляції нашою незахищеною свідомістю.
Переживши в Україні велич і гіркоту кількох Майданів, ми нині розуміємо, що енергія невдоволених людей була використана в основному проти конкретних персонажів політичної системи, тоді як структура, механізми і цілі цієї системи – (збагачення тих, хто на верхівці) всі ці відчайдушні дії суспільства не змогли змінити.
Але біда в тому, що ми не те що не дочекались позитивних змін у процесі своїх революційних спроб – ми навіть зазнали відчутних втрат і навіть руйнації дуже важливих і стратегічних для країни сфер існування.
Навіть особливо не заглиблюючись у деталі можна зробити висновок про поетапне погіршення ситуації в процесі так званого «революційного реформування» у сфері, екології і охорони здоров'я, в енергетичній і військовооборонній сфері, а також у сфері вітчизняного інформаційного простору. Замість того, аби посилюватись і розвиватися у процесі таких «реформ» Україна лише катастрофічно втрачала контроль над своїми стратегічними галузями, просто перенаправляючі величезні грошові потоки в кишені спритних і підприємливих ділків.
І ось, схоже ми вкотре стоїмо перед величезною загрозою, яка може покінчити з нами, як із країною культурних і освічених людей. Це, знову ж, так звані «реформи» в культурі і освіті України.
Почнемо з культури України – адже це та, надзвичайно чутлива і важлива сфера, якою неможливо керувати, не люблячи її, не поважаючи національних ключових персоналій України, не розуміючи важливої об'єднуючої місії культури. А тим більше зводячи суть керування нею до «надання певних послуг населенню».
Можу з упевненістю сказати, що протягом останніх двох десятиліть жоден із українських президентів не надавав культурі достойного значення – і це привело нас до відчутної деградації. Бо саме через культуру та її артефакти у свідомості людини формуються духовні, етичні і моральні принципи, які потім впливають на всі аспекти нашого життя.
Саме в останні десятиліття українська національна культура майже зникла з нашого теле та радіопростору, а голову підняли українофоби всіх мастей, пропонуючи відмінити всілякі звання та відзнаки для артистів та позбавити держфінансування найвизначніші державні та національні мистецкі колективи, які ще зберігають національне обличчя України.
І саме в останні чотири роки українська культура зазнала жахливої «кварталізації», коли навіть урочисті концерти до Дня Незалежності України перетворилися на якийсь жахливий попсовий перфоманс, нічим не пов'язаний ані з історією, ані з традицією, ані з культурою нашого народу.
І це говорить лише про одне – не можна в такій країні, як Україна, модерувати культуру на основі алгоритмів гумористично-розважальних шоу. Особливо в цей трагічний час. Коли щодня лунають сирени і падають бомби. Коли буквально всі госпіталі та лікарні нашої країни переповнені важкопораненими бійцями, а кількість свіжих могил на кладовищах зросла у багато разів.
І ті жартівливі розважальні шоу на наших теелеекранах виглядають не як необхідний людям релакс, а як страшне і брутальне кощунство, яке повністю контрастує з нашою реальністю.
Але далі – про інше! Нині активно взялися за освітню сферу. Мало того, що війна порушила роботу більшості навчальних закладів, а до програми ЗНО не включили такий світоглядно важливий предмет як Історія, натомість зробивши обов»язковою Математику, так нині ще хтось розганяє абсолютно несвоєчасну дискусію про здобуття наукових звань.
Звичайно, що не все в Україні так ідеально – той, хто колись стикався з цією сферою, знає наскільки система захисту дисертацій забюрократизована і консервативна. Наскільки нечутлива до багатьох актуальних тем, особливо в культурно-гуманітарній сфері, як непросто пробити і затвердити цікаву наукову тему, і як активно схиляють дисертантів до всіляких незрозумілих і кричущих компромісів. І як дехто перетворює написання наукових статей і рерфератів на вигідний бізнес. І те, як наука, часом, вже нічого спільного не має з наукою.
Але все ж – не можна огульно і сліпо закликати до повної відміни наукових звань. Як тоді бути з тими, хто чесно відсидів у наукових бібліотеках, витрачав час і здоров»я на кропітку роботу, а потім достойно захищався у полеміці з принциповими опонентами?
І потім інший аспект, хто визначатиме, чия робота плагіат, а чия оригінальна? І чи не стане ця практика черговою розправою над незручними і принциповими науковцями чи викладачами? І чи не забере це останні маркери у суспільства відносно того, хто має право перебувати в науці або викладацькій дільності. І в цих сферах не запанують дилетатнти і «потрібні» люди, яким уже не прийдеться навіть витрачати зусиль на створення своєї сумнівної наукової репутації.
Дивує також і позиція новопризначеного Міністра освіти, якого не лякає загроза звинувачення у плагіаті – навіть якщо дисертація буде визнана фейковою, він готовий відмовитися від наукового звання, і не піти у відставку, а продовжити реформування освітьної галузі (!). І тут виникають думки: легко відмовляються лише від того, що дісталося або легким, або нечесним шляхом. І що це будуть за реформи такі? На основі якихось алгоритмів, наукових досліджень, практичного досвіду, чи як завжди у нас – по чиїйсь таємній підказці, згідно якихось планів із знищення залишків українськості?
І тепер дещо з історичної ретроспективи, як певне узагальнення до всього сказаного. У середині шістесятих років минулого століття у Китаї тодішній комуністичний диктатор Мао Дзедун вирішив провести «культурну революцію». Оскільки тоді Китай був країною з усталеними історичними та культурними традиціями і морально-етичними нормами, вирішено було позбавитися всього, що заважало перебудові країни. Хто міг допомогти в цьому? Звичайно ж учнівська і студентська молодь – емоційна, легко маніпульована, надзвичайно активна. Так з'явилися ХУНВЕЙБІНИ – вірні загони Мао.
Їхньою ідеологією стала бороьба з чотирма «пережитками минулого»: старими ідеями, старою культурою, старими звичаями і старими звичками. «Юні реформатори» дуже активно взялися за справу – на площах запалали книжки древніх китайських філософів, найкращі професори були піддані нещадній критиці і відсторонені від роботи, а найбільш принципові були вислані у віддалені сільські райони на перевиховання...
На щастя сам Мао, вжахнувся, коли дізнався про масштаби своєї «культурної революції», з допомогою якої країна ледь не зазнала культурно-інтелектувальної катастрофи. Хунвейбіни безславно зникли з історичної сцени, а Китай довго заліковував рани такого «реформаторства»...
Але дух хунвейбінів нікуди не зник – схоже він оселився в деяких молодих «реформаторах» від нашої правлячої еліти, які не мають власних принципів та ідей, а користуються тими, які їм нашіптують і підкидають деякі «матеріально зацікавлені особи» з близького чи далекого зарубіжжя. Бо ж у молодих політиків є певні амбіції та й пасіонарності їм не позичати. А як далеко можна зайти в таких реформах? Аж поки народ не схаменеться – і відірвавши увагу від чергового розважального шоу, не почне пи.....ти горе-реформаторів які не мали жодної моралі і відповідальності перед народом...
Ці думки і судження я не випадково вклав у цей невеличкий текст? А допоміг мені китайський філософ Конфуцій, який був також оголошений хунвейбінами «пережитком минулого». Так от, коли у Конфуція хтось із учнів запитав, у чому його головна мудрість, він не вагаючись відповів – я умію поєднувати те, що більшості з вас здається непоєднуваним!
Ну, як тут не погодитись із мудрим Конфуцієм?!