Фільм «Припутні»: ми нарешті можемо бачити український погляд на світ
Тут все як у реальному житті сучасної української глибинки. Типажі, мова, побут, пейзажі. Кіно без фальшу
Подивився фільм «Припутні».
Дуже добре, що зараз знімається багато нового українського кіно. Є з чим порівнювати. Є творчий процес. Ми нарешті маємо змогу бачити на екрані українське відображення світу.
Якщо «Червоний» - це позитивна спроба ствердити українського героя, то «Припутні» - це жорсткий соціальний реалізм. Який балансує на межі тарантінівської чорної комедії та рімейку української селянської драми ХІХ століття.
Тут все як у реальному житті сучасної української глибинки. Типажі, мова, побут, пейзажі. Кіно без фальшу.
Можливо це притягнуте порівняння, але мені чомусь «Припутні» здалися таким собі українським побутовим варіантом «Апокаліпсису сьогодні» - подорожжю у «серце пітьми».
Хай обставини, декорації та пафос оповіді геть різні: головний герой таксист - не американський офіцер, село під Ніжином - не джунглі В'єтнаму, місцевий божевільний алкоголік - не полковник Курц, а саундтрек робить ВВ, а не «The Doors». Але загальний настрій та відчуття абсурду видались мені схожими.
Фільм завершується на півслові, як і розпочався - але дає надію попри все. А як інакше?
Раджу всім сходити в кіно і скласти своє враження. Мені картина сподобалась. Авторів фільму хочу привітати із вдалим творчим пошуком.