Асиметрична воєнна стратегія для України – що необхідно пам’ятати?
Дискусія щодо того, якою має бути політика України у військовій сфері триває і не демонструє тенденцій до зменшення
Все логічно – російська військова загроза нікуди не зникла. Навпаки, вона продовжує наростати. РФ створює навколо України військову інфраструктуру, насичує війська найсучаснішою, по її міркам, технікою, а також проводить доволі складні і масштабні тренування, де відпрацьовуються частково або повністю сценарії великої війни. За оцінками Сухопутних військ США, російська військова машина вийде на пік могутності в 2028 році.
Як наслідок, перед офіційним Києвом стоїть доволі непросте завдання ефективного військового будівництва в 2020-30 роках. Це військове будівництво відбуватиметься в умовах значного диспаритету потенціалів – ВВП України і бюджет ЗСУ складають порядку лише 10% від російського ВВП і оборонних витрат. В цих умовах словосполучення «асиметрична стратегія» часто зустрічається в рекомендаціях, якою має бути українська політика в таких умовах. Це теж логічно. Українське військове будівництво, яке не враховує наших фінансових можливостей, може призвести до поразки без застосування РФ військової сили через економічний і соціальний колапс внаслідок непідйомної вартості симетричного військового будівництва.
Проте, схоже на те, що більшість авторів, використовуючи словосполучення «асиметрична стратегія», часто роблять це більше в якості ритуалу і не можуть пояснити, що відповідна стратегія передбачає в наших реаліях. На думку автора, є як мінімум три моменти, якими не можна нехтувати в рамках розробки української асиметричної воєнної стратегії стримування РФ.
1. Асиметричні стратегії конфліктів низької і високої інтенсивності. Як показують сучасні дослідження, в другій половині XX століття слабші сторони в конфліктах стали перемагати частіше, чим це було до цього. Іншими словами, більший силовий потенціал вже не є гарантією перемоги. Але, на жаль, забувають в даному випадку, що йдеться про конфлікти низької інтенсивності, в рамках яких слабша сторона свідомо, або інколи і несвідомо, відмовлялася вступати в повномасштабні бойові дії, замість цього сконцентрувавшись на партизанській війні і терористичних атаках. Слабша сторона розуміла, що грати за правилами сильнішого, тобто вступати в повномасштабні бойові дії, це завідомо програти через диспаритет у силах і засобах. Замість цього партизанська війна і тероризм хоча і не давали перемогти військовим чином, проте все більше підточували мораль противника, на яку накладалася асиметрія інтересів. Війна США у В’єтнамі чи Іраку не стосувалася безпосередньої фізичної безпеки і виживання американської нації, а тому американських солдат був не настільки мотивований перемогти, ніж його супротивники, для яких ціна поразки і їх свідомості асоціювалася із втратою державності як такої.
Проте гіпотетична повномасштабна війна України і РФ буде далеко не конфліктом низької інтенсивності. Військове будівництво в нашій країні велося і вестиметься із точки зору підготовки до бойових дій високої інтенсивності. Єдиним прикладом другої половини XX століття, коли слабша сторона перемагала в конфліктах високої інтенсивності свого супротивника є арабо-ізраїльські війни 1967 і 1973 років. Тим самим уроки національно-визвольної боротьби народів третього світу другої половини XX століття є мало придатними для України. В’єтнам, Алжир чи Афганістан були конфліктами низької інтенсивності, в той час як Україна має готуватися до відбиття російської загальновійськової наступальної операції.
Звичайно, не виключено, що провали військового будівництва не залишать Україні іншого вибору, як вдаватися до партизанської війни і тероризму після гіпотетичного розгрому ЗСУ. Але тут треба не забувати декілька моментів. Асиметричні стратегії конфліктів низької інтенсивності були успішними через масову підтримку населення і наявність значної зовнішньої допомоги. З іншого боку, досвід першої половини XX століття показує, що Москві вдалося спочатку придушити партизанський рух в Наддніпрянщині, а тоді і в Наддністрянщині. Хоча, звичайно, з того часу національна свідомість нашого населення значно зросла. Але все ж ставку треба робити саме на підготовку до великої війни, в рамках якої ворогу буде нанесено непоправні жертви і вимотано його наступальний потенціал до підходу до Дніпра. Проте успішних асиметричних стратегій у війнах високої інтенсивності набагато менше, ніж успішних асиметричних стратегій у війнах низької інтенсивності. І тому досвід В’єтнаму чи Афганістану, який доволі міцно закріпився в масовій культурі, для України мало корисний.
2. Необхідність дуже детально вивчати свого ворога. Асиметрична стратегія накладає на того, хто її реалізує, особливу відповідальність щодо детального вивчення твого опонента. Коли ти домінуєш в силовому потенціалі, то можна просто спробувати взяти цією перевагою. Коли ж ти слабша сторона, то точно маєш знати слабкі місця ворога, щоб бити саме по них для найбільшого ефекту. А для початку треба загалом детально вивчити опонента.
Проте із останнім в України все не дуже гаразд. Автор цих рядків не бачив жодного системного публічного дослідження від українських авторів на теми про те, як РФ воювала на Донбасі в 2014-15 роках, або як загалом збройні сили РФ готуються воювати. При цьому в американців такі дослідження є. Наприклад праця доктора Філіпа Кербера «Lessons learnt from Russo-Ukrainian War» (липень 2015). Проте набагато більший парадокс в тому, що уроки боїв на Донбасі, хоч і не можуть претендувати на всезагальність і вичерпність, проте саме вони здебільшого лягли в основу модернізації Сухопутних сил США, ніж Сухопутних сил України чи ЗСУ загалом. Виходить не дуже приємний парадокс – Україна платить життями своїх бійців за цінні уроки, які найбільше використовують інші, а не ми. В цій ситуації, на жаль, ніхто не винний, окрім нас самих.
З іншого боку, якими власне можуть бути асиметричні переваги України у випадку відбиття повномасштабної агресії РФ? Одним із таких може бути якість керівних кадрів – в умовах, коли Україні доволі важко на рівних тягатися технологічно з російськими військами, чи за темпами підготовки. Керівні кадри, які переграватимуть росіян в оперативному мистецтві, можуть компенсувати наші слабкості.
Хоча насправді треба розуміти те, що основні переваги збройних сил РФ, отримані під час реформ останнього десятиліття, більше пов’язані із такими речами, як насичення підрозділів більшою кількістю сенсорів різних типів, покращенням в системах управління і контролю, кращою логістикою, посиленням загальної мобільності. Адже більшість зразків власне систем ураження, особливо тих, які надходять до Сухопутних військ РФ, не набагато кращі за українські зразки, які так само ведуть свій родовід із періоду пізнього СРСР. Проте навіть ті ж старі зразки озброєння, поєднанні із кращими сенсорами, системами командування і контролю, ефективнішою логістикою, можуть надавати феноменальний результат. А тому Україні варто було б використовувати в якості мірила балансу сил із РФ не загальну кількість техніки чи військ, а насиченість підрозділів системами розвідки і спостереження, управління. За цими показниками із РФ можна набагато швидше зрівнятися.
Окрему увагу заслуговує мобільність військ. Особливо артилерії, яка в конфліктах майбутнього знову гратиме набагато більшу роль, ніж з’єднання танків чи механізованої піхоти. В РФ цьому питанню приділяють значну увагу. Як наслідок, Україна теж має не нехтувати ним. Дві-три бригади мобільної артилерії на противагу тій, яку треба тягати, мають не лише більше шансів вижити, але і виконати свою головну роль.
3. Вартість асиметричної стратегії. Асиметрична стратегія видається багатьом привабливою включно через те, що вона виявиться дуже дешевою. Справді, ефективна асиметрична стратегія дозволить заощадити на витратах на оборону. Проте якісна асиметрична стратегія, особливо та, яка стосується підготовки до війни високої інтенсивності, є теж недешевим задоволенням. Однак, схоже на те, що багато-хто забуває про це. Не в останню чергу через те, що уявляє партизанські бойові дії, де не треба важкого озброєння. Проте це зовсім не відповідає викликам, з якими стикається Україна в рамках підготовки до стримування чи ведення війни високої інтенсивності.
Як наслідок, щоб аж так зекономити не вийде. За нинішнього стану і перспектив розвитку економіки України ЗСУ можуть розраховувати на щорічні витрати на оборону в районі не більше 6-6,5 млрд. доларів. Хоча вийти і на такий рівень витрат із нинішніх 4,5-5 млрд. доларів буде не просто. В таких умовах треба буде доволі жорстко розставляти пріоритети в закупівлях озброєння і військової техніки, не даючи ОПК України під прикриттям патріотичних гасел про допомогу власному виробнику задовольняти власні потреби без врахування викликів, які стоять перед країною. СРСР в тому числі згубила готовність Генштабу і Міноборони купляти все, що виробляли радянські зброярі. Україна не СРСР, а тому має відсікати будь-які спроби зброярів підзаробити – особливо ті, які не відповідатимуть ключовим пріоритетам закупівель ОВТ для армії. Які це мають бути пріоритети автор цього блогу писав неодноразово.
Врешті-решт, виходимо на те, що Україна і справді має розробити і реалізувати ефективну асиметричну стратегію військового будівництва, котра збільшить роль воєнного чинника в стримуванні агресії РФ на противагу іншим розрахункам. Проте при спробах розробити відповідну асиметричну воєнну стратегію треба враховувати певні специфічні українські реалії. В іншому випадку всі розмови про асиметричну воєнну стратегію так і залишаться лише красивим кліше.