Складні часи для української дипломатії
Простору для дипломатії стає менше, її значення тимчасово, але нівелюється
Остання «серія» дипломатичних указів президента Зеленського створює дуже особливу атмостферу для щорічного Дня співробітника дипломатичної служби України.
З одного боку система ніби працює, як добре змащений механізм, – чергові високі ранги, ротації послів, призначення.
Але ширший погляд дозволяє стверджувати, що дипломатія як вид діяльності, і українська дипломатія як інструмент відстоювання інтересів України на міжнародній арені переживають далеко не найкращі часи.
В міжнародній політиці безкомпромісно повернулися часи, коли кожен, хто може щось узяти, візьме це, а кожен, хто не може втримати – віддасть. Простору для дипломатії стає менше, її значення тимчасово, але нівелюється.
В українській дипломатії наступили часи, коли МЗС не може запропонувати з числа кар'єрних дипломатів кандидатів на найвищі дипломатичні посади (послів), які би не вагаючись схвалив президент.
Відтак усі і всюди, коли заговорюють за послів (а вже не лише про ці, але й про інші посади) говорять про «свіжу кров».
Чи є її куди вливати – ту «свіжу кров» – це для мене питання без відповіді.
Насправді війна добряче струсонула вітчизняну дипломатію, примусивши багатьох згадати про служіння, відповідальність, боротьбу за національні інтереси (а не імпотентний «розвиток дружніх відносин»). Війна дозволила позбутися частини (можливо більшої) проросійського шлаку в рядах українських дипломатів.
Тим не менше війна наочно продемонструвала системні багаторічні прорахунки в кадровій роботі, у системі підготовки. Хтось же приводив і рекомендував для роботи в МЗС тих, хто з першими розривами російських бомб і ракет вирішили залишитися у ситому і поки безпечному закордонні, а не повернутися на Батьківщину. Хтось же навчав цих людей, проводив з ними співбесіди, ставив підписи на документах про призначення... Хтось за руки і ноги затягував в МЗС російську агентуру чи симпатиків. Хтось толерував тих, хто не соромився висловлювати антиукраїнські погляди, а серед них же є екземпляри, яких важко було не помітити – від Іщенка до Волошина і чортенят меншого розміру.
Президентські укази напередодні Дня дипломата свідчать не лише про відсутність в МЗС «лави запасних» послів, але і про продовження практики формалізму і зрівнялівки в кадровій роботі. Дипломатичні ранги, відзнаки однаково присвоюються і тим, хто як кажуть «не покладаючи рук», і тим, чий кар'єрний шлях комфортно протікав в кабінеті з 9-ї ранку до 17-45 увечері.
Більш, ніж допустиме відзначення тих, хто «ближче до начальства» – працює в офісі президента, або є наближеним до міністра – це також багаторічний бич вітчизняної дипломатії. Це погана практика, яка демотивує і дезорієнтує інших співробітників дипслужби. Подобатися начальству і робити, що скажуть, – це не те, чому варто вчити молодих дипломатів.
Загалом, і про це говорилось багато-багато разів, характер відносин на вертикалі Михайлівська-Банкова є однією з перешкод для розвитку МЗС. Надмірне зосередження влади в офісі президента не дозволяє МЗС ні проявляти ініціативу (яку судячи з указів про призначення послів, ой як очікує і вимагає президент від глав дипустанов), ні навіть самостійність і незалежність поведінки і мислення.
Найбільшою нагородою для МЗС колись стане напрацювання принципів і механізмів, які зрівняють кар'єрні можливості співробітників МЗС та офісу президента, секретаріату Кабміну, апарату Верховної Ради, а також забезпечать операційну незалежність міністра і міністерства закордонних справ.
Це колись неодмінно станеться. Адже колись ми повіримо у цінність системи, а не нас в ній, і примусимо систему працювати на загальне благо та результат.