Легендарний масштаб. На прощання з дисидентом Буковським

Коли генерал Піночет обміняв 1976 року ватага комуністів Чилі Корвалана на антикомуніста Владіміра Буковського, мої юнацькі симпатії полонив «кривавий» лідер чилійської хунти. Я не знав Буковського, але через совіцьку пропаганду чуяв, кого ненавидить КПСС, а кого аж понад зорі вихваляє – тих же Альєнде та Корвалана.

З плином часу допетрив, що генерал Пінту врятував Америку від червоної чуми, тобто уберіг у той же спосіб, до якого вдавалися терорист Че Гевара та комуніст Кастро, розповсюджуючи заразу Америкою та Африкою, адже вогонь вогнем долається.

Перша зустріч

З 1976-го мріяв побачити Буковського, якого західні радіоголоси називали «дисидентом легендарного масштабу».

Совіцькому школярикові, якого не прийняли навіть до піонерів, товариш Буковський уявлявся таким собі Ґарібальді, Костюшком, Ґанді, Кінґом.

...І ось зустріч з Буковським восени 1991 року у київському Будинку письменників. Юнацькі мрії здійснились: я навіть вів пресконференцію почтивого гостя; до того ж під портретом Тараса Шевченка та жовто-блакитним прапором.

Всесвітній поборник тоталітаризму Владімір Буковський приїхав привселюдно вболівати за Вячеслава Чорновола у змазі на президентських перегонах.

Слова Буковського (у наступному абзаці) – маківка морального Евересту, на який можна скараскуватись усе життя, а можна, ледь уздрівши, гепнутися долілиць. (Знаю одного альпініста, Юрія Костенка, який зірвався зі скелі й зараз безславно загоряє біля морального підніжжя Вячеслава Чорновола разом із зайцями, мовчанами, бойками, кириленками тощо…)

Тож, слово забирає Владімір Буковський: «Ми всі, всі дисиденти говорили, що політика повинна бути моральною. І ми виникли не як політичний рух. Ми були рух моральний. Наш основний імпульс був не переробити [Московію], а просто не бути учасником злочину. Чи не стати частиною режиму. Це був найпотужніший мотив. А оскільки СССР не терпів такого иншомислення, то почалася війна з нами».

Ось і розгадка, чому такий битий жак, як секретар ЦК КПУ Кравчук, став президентом посткомуністичної країни й чому не обраний був Вячеслав Чорновіл Президентом молодої Української держави.

Варшава

1998 року випадково побачив Буковського після презентації його фоліянта на Варшавському книжковому ярмарку. Він сидів після бучної представи самотньо в барі, курив, пив, байдуже зиркаючи на танцівниць.

З другом Ільком Кучеревим, директором Фонду «Демократичні ініціятиви», підійшли до столика Буковського: Ілько перфектно спілкується англійською, а московською – я навіть не уявляв роззявляти рота, починаючи говорити з Великою людиною.

Ілько звернувся з вітанням, Буковський пустим поглядом дав зрозуміти, що ми для його самотньої компанії геть зайві.

«…Треба закарбувати собі на носі: як раніше ви їх "пошлете", то у більшій безпеці ви будете... І ви собі завдаєте велику біду тим, що не посилаєте їх одразу на три букви».

Так говорив про КҐБ жертва його терору. Щоправда, Буковський нас, нічних прилипал, не послав, хоча ми у темрявому барі посеред Варшави мали підозріливий вигляд.

Проліт над Лондоном

Два роки тому я надіслав пропозицію Буковському написати статтю до збірника на 70-річчя Вячеслава Чорновола. Мені відповіли замість Буковського, мов, він уникає зв’язків із постСССР через загрозу своєму життю.

У мене вже знайшовся був спонсор, який платив, щоб я злітав до Лондона – записати Буковського на диктофон для книги. Але адресу мені ніхто не давав...

І коротко, хто такий для нас містер Bukovsky?

1977 року Буковський підписав деклярацію про відновлення Української державности – винятковий крок для підданих Росімперії-СССР.

Посткомунізм – тяжка хвороба. Лише сам Буковський мав 12 років політичного ув'язнення у СССР. Проте Людину-З-Криці монстр КПСС-КҐБ не зламав, навпаки міцніше загартував.

Вячеслав Чорновіл каже, що потрібно три покоління, щоби Україна стала справді демократичною та яка здатна буде захистити себе сама…