Кремль утомився. Все, що потрібно знати про нинішню ситуацію на Донбасі

Москва усвідомила свою помилку, якої припустилася, офіційно «потягнувши мазу» за своїх маріонеток із ОРДЛО. Можна було, як і зараз, постачати на Донбас зброю, «відпускників» та рублі, так само керувати військовими діями проти України, але не «вписуватися» за них у «Мінську» й «нормандській четвірці» (N4). Тоді Київ та Захід мали б менше приводів і зачіпок накладати на РФ санкції, та й, узагалі, чогось від неї вимагати. Але, увійшовши в обидва формати (мінський і нормандський), Росія буквально підписалася під їхніми документами, відповідно, взявши на себе певні зобов'язання. Як хто? Відповідь це запитання Захід і Москва трактують по-різному: перший вважає РФ стороною конфлікту, друга вважає себе посередницею. Але які зобов'язання можуть бути в посередника? Хто «призначив» Москву на це «посередництво», крім неї самої? І чому «посередник» завжди приймає позицію однієї сторони? Може, тому, що він сам нею і є?

Відповіді на ці запитання такі очевидні, що Кремль утомився винаходити власні їх «версії» й вирішив просто скинути узи, які помилково на себе взяв. Тим більше що коли 2014 року, в умовах самоусунення Вашингтона від «українського питання», і «Мінськ», і Берлін із Парижем допомагали Москві приборкати Україну, то тепер позиція американців чіткіша, а вплив вічно «глибоко стурбованих» західноєвропейських столиць на Київ помітно послабився. Одне слово, N4 Кремлю вже просто непотрібна, а «Мінськ» він вирішив поставити на паузу, доки «хохли» не стануть більш зговірливими. Звідси й випливає логіка всіх тих подій, що відбувалися останніми місяцями на Донбасі та навколо нього.

Ті, хто не любить читати розлогих текстів і дізнається новини із заголовків, можуть прочитати наступні 10 абзаців і отримати уявлення про основні сенси цієї статті. А ось тим, кому цікаві не лише висновки, а й аргументи, доведеться напружитись і читати далі.

Росія й далі дистанціюється від зобов'язань за мінськими домовленостями. Саме тому всі її дії в мінському процесі спрямовані на перетворення тристороннього формату на п'ятисторонній, де вона позиціює себе як «другого посередника», а стороною конфлікту називає «Донецьк і Луганськ».

Цій-таки стратегії відповідають і її дії щодо ОБСЄ. Починаючи з відмови від спостережної місії ОБСЄ на російсько-українському кордоні й до акцій із блокування СММ у Донецьку. Виставляючи суб'єктами тиску на ОБСЄ саме «республіки», Москва домагається підвищення їхньої суб'єктності на рівні ТКГ та ОБСЄ – єдиних міжнародних майданчиків, що дають їм ознаки такої суб'єктності.

Тим часом тактика Росії вибудовується на зухвалих діях ОРДЛО, спрямованих на відверту провокацію. Стосовно як України, так і ОБСЄ. Так Москва намагається силоміць домогтися від членів місії ОБСЄ в Україні більшої лояльності до себе.

Меті позиціювати ОРДЛО як самостійних суб'єктів міжнародних відносин та діалогу з Києвом слугує і створення в Донецьку власного військово-промислового комплексу (ВПК). Його можуть використовувати для «легалізації» поставлених туди РФ озброєнь, видаючи їх за вироблені в «республіці». Це здатне кардинально змінити розстановку сил у конфлікті на Донбасі та викликати його серйозне загострення.

Застосування Україною БПЛА «Байрактар» істотно змінило розстановку сил у театрі бойових дій на Донбасі. Але тепер Києву треба постійно підтримувати й демонструвати свою перевагу, щоб вона стала не новим витком ескалації, а чинником її стримування.

Посилюється тренд на ізоляцію ОРДЛО від України та «ментальну» інтеграцію до РФ. Ознаки цього – як участь жителів ОРДЛО у виборах до російської Держдуми, так і посилене блокування КПВВ з боку ОРДЛО, а також політика заміни українських документів на «республіканські».

Крім того, Москва продовжує політику, спрямовану на викачування демографічних і трудових ресурсів із окупованої частини Донбасу та зменшення утриманської частини його населення. Інструментами цього є російська паспортизація жителів ОРДЛО та ковід.

Спроби зниження вартості утримання ОРДЛО для РФ свідчать про те, що Москва має намір законсервувати вирішення конфлікту на Донбасі доти, доки в Україні не складеться ситуація, сприятлива для його закінчення на російських умовах. Це демонструє неготовність Кремля до компромісів і робить безглуздими дипломатичні зусилля, спрямовані на врегулювання кризи мирним шляхом.

Паралельно Росія блокує можливості прямого діалогу щодо врегулювання конфлікту між Києвом і Москвою. Керівництво Кремля обрало тактику ігнорування України як суб'єкта міжнародних відносин і створення навколо неї кола проблем, що зрештою, на думку російського керівництва, мають схилити Україну до союзу з Росією. Це проявляється як у заявах російських топполітиків про неспроможність українського керівництва і васальне становище Києва щодо США, так і в позбавленні України статусу газового транзитера, а також у створенні військової загрози Києву з боку Білорусі.

Постійним джерелом роздратування Кремля є «українська» політика Сполучених Штатів і будь-які заяви про перспективу вступу України до НАТО. Москва все ще розглядає Донбас як один із основних інструментів протидії проНАТОвській політиці Києва та Вашингтона.

Росія і ОБСЄ. Косяк ні до чого

Акція з блокування членів ОБСЄ в Донецьку та Горлівці, що проходила в жовтні під приводом вимоги звільнити затриманого українськими військовими бойовика «ЛНР» Андрія Косяка, була тільки одним із заходів Москви для тиску на ОБСЄ.

Раніше РФ виставила неприйнятні для БДІПЛ ОБСЄ умови спостереження за виборами до Держдуми Росії. Це призвело до того, що вперше з 1991 року вибори відбулися без участі БДІПЛ.

Після цього Москва відмовилася продовжити мандат спостережної місії на російсько-українському кордоні. Причому ця місія, декоративно присутня лише на двох прикордонних переходах (усього – кілька кілометрів із 400-кілометрової неконтрольованої Києвом ділянки російсько-українського кордону), нічим не заважала Москві перекидати на Донбас власні війська та техніку. Її члени фактично були обмежені приміщеннями, в яких перебували, їм було заборонено навіть користуватися біноклями, відео й фототехнікою...

Також, починаючи з вересня, після ротації команди ОБСЄ, яка модерує переговори в «мінській» Тристоронній контактній групі, помітно змінилася тональність щодо ОБСЄ з боку РФ і підконтрольних Москві «представників ОРДЛО» з Донецька та Луганська.

Позиція нових модераторів, не обтяжених вельми специфічною «дипломатичною практикою» цих переговорів, більш об'єктивна й наближена до документів мінських домовленостей. Звісно, Москві не подобається така об'єктивна позиція. Вона звикла працювати з «ручними» послами, й це невдоволення швидко виявилося у вигляді грубого та неприхованого шантажу.

Зокрема приводом до висунення членам Моніторингової місії ОБСЄ в Україні відверто політичних ультимативних вимог стало затримання бойовика «ЛНР» Андрія Косяка. Вимоги артикулювали лідери «ДНР» і «ЛНР» Пушилін та Пасічник. Вони звинуватили СММ ОБСЄ в необ'єктивності. Водночас перший заявив: «Цій міжнародній організації необхідно у стислі терміни зайняти активну та жорстку позицію… і використати всі наявні інструменти впливу на Київ». А другий вимагав зрівняти у статусі «представників ЛНР і ДНР» у СЦКК із представниками України: «Як можна говорити про неупередженість, коли СММ ОБСЄ у своїх звітах робить принципову різницю у статусі й імунітеті для спостерігачів у СЦКК від Києва та від «ЛНР» і «ДНР», називаючи українців представниками СЦКК, а наших представників – «збройними формуваннями»?». При цьому члени місії, заблоковані в Донецьку, піддавалися звуковим тортурам, оскільки музика, яку їх примушували постійно слухати протестувальники, перевищувала 100 децибел.

Лідери окупаційних адміністрацій не можуть не знати, що СММ ОБСЄ не має механізмів впливу на судову систему України (рішенням українського суду 18 жовтня А.Косяка було заарештовано). Крім того, в текстах мінських домовленостей немає таких абревіатур як «ДНР»/«ЛНР», а СЦКК утворений Генеральними штабами України й РФ, тож у звітах СММ ОБСЄ не може бути «представників «ДНР» і «ЛНР».

Це дає змогу дійти висновку, що реальною метою акцій було не звільнення Косяка, а тиск на ОБСЄ для збільшення суб'єктності маріонеткових «ДНР»/«ЛНР» у відносинах із цією організацією та, відповідно, зниження відповідальності Росії за їхні дії на Донбасі. Це підтверджує й мотивація, яку озвучив, розпускаючи акцію з блокування ОБСЄ в Донецьку, «мер» міста Олексій Кулемзін. «Вам вдалося досягти результату – місія ОБСЄ почала взаємодіяти з нами, почала проводити спільні заходи!» – зазначив він.

РФ заперечує наявність у себе будь-яких зобов'язань за мінськими домовленостями або рішеннями N4 і дистанціюється від участі в подіях, місіях або інституціях, які можуть свідчити про ці зобов'язання.

Цей тренд із дистанціювання Москви від зобов'язань щодо «Мінська», «приручення» представників ОБСЄ та підвищення суб'єктності ОРДЛО в мінському процесі як сторони конфлікту збережеться й надалі. Це посилить кризу в роботі ТКГ та неефективність «Мінська» як інструмента врегулювання конфлікту. Росія зацікавлена в такій ситуації, оскільки, втративши надію домогтися від Києва реалізації мінських домовленостей у своєму трактуванні, вирішила просто зберігати статус-кво, повільно ослаблювати Україну війною на Донбасі, доки омріяний «плід» сам не дозріє й не впаде.

Ба більше, неважко спрогнозувати, що Москва спробує звести нанівець нормандський формат, який став для неї невигідним. Саме тепер зручна нагода це зробити, з огляду на відставку Ангели Меркель і майбутні президентські вибори у Франції. А механізм такої утилізації N4 – просто відмова Москви під різними приводами від самітів «четвірки». Ця тактика Кремля досить чітко простежується саме зараз, коли міністр закордонних справ Росії Лавров робить усе, щоб зірвати зустріч N4 навіть на рівні міністрів.

Звісно, зовнішньополітичні радники глав держав можуть і надалі спілкуватися й навіть про щось домовлятися, але коли немає самітів, то немає й рішень N4, а без конкретних чітко зафіксованих рішень глав держав це спілкування – не більш як балаканина, що ні до чого Москву не зобов'язує…

Суб'єктивація ОРДЛО і їх «ментальна» інтеграція до РФ

Останніми місяцями Росія продовжувала політику, спрямовану на ізоляцію ОРДЛО від України, і як наслідок – викачування їхніх демографічних та трудових ресурсів до РФ. Цього досягають, по-перше, створенням в ОРДЛО низького рівня життя і оплати праці на тлі привабливіших матеріальних умов у РФ. По-друге – відсутністю альтернативи у вигляді можливості виїзду до України через закриті російською стороною КПВВ.

З цією метою Москва здійснює комплекс заходів, спрямованих на «ментальну» інтеграцію жителів ОРДЛО до РФ.

Насамперед це видача російських паспортів жителям окупованої частини Донбасу й де-факто проведення на території ОРДЛО виборчої кампанії і самих виборів до Держдуми Росії.

Це також безпрецедентна кількість різних «інтеграційних» заходів з участю депутатів Держдуми РФ, які ми спостерігали з початку нинішнього року.

Крім того, у серпні російський президент Владімір Путін підписав указ, яким дозволив брати на держслужбу громадян РФ, котрі мають також іноземне громадянство, якщо його неможливо позбутися. І, за словами прессекретаря президента РФ Дмітрія Пєскова, йдеться саме про громадян України.

Також міністерство внутрішніх справ Росії розробило проєкт указу президента, згідно з яким «співвітчизники з окремих районів Донецької та Луганської областей України зможуть подати заяву на участь у програмі переселення до РФ безпосередньо в Росії». Документ опубліковано на порталі проєктів нормативних правових актів. Нині ж участь українських громадян у цій програмі можлива лише через консульські установи Росії, що працюють на підконтрольній урядові України території.

Частиною цієї ж політики є розпочата в ОРДЛО кампанія заміни українських прав водія старого зразка на «республіканські». При цьому заявлено, що українські права водія нового зразка залишаються в силі, проте отримати їх в умовах заблокованих КПВВ люди не можуть. Тож змушені отримувати «республіканські» права водія. Поширюється інформація, що тих, хто їздитиме з правами старого зразка, з 26 грудня почнуть штрафувати.

Іще один істотний крок до суб'єктивації ОРДЛО – створення в липні нинішнього року державної корпорації «Алмаз». Згідно з «указом» ватажка «ДНР» Дениса Пушиліна, «роботу держкорпорації буде спрямовано на реалізацію державної політики в оборонно-промисловій сфері, зокрема розробку, виробництво та сприяння розробці, виробництву й експорту продукції цивільного, військового та подвійного призначення». До складу ДК «Алмаз» увійдуть підприємства, які раніше входили до складу українського ВПК: «Топаз» (виробник станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга»), Донецький казенний завод хімічних виробів, а також Макіївський державний проєктний інститут, НДІ комплексної автоматизації, Державний НДІ пластичних мас. Донецьком ширяться чутки про майбутнє складання на «Топазі» російських ракет середньої дальності.

Тим часом, на думку колишніх співробітників «Топазу», нинішній кадровий потенціал і технічний стан підприємства непридатні для виробництва будь-якого виду озброєнь та навіть «викруткового складання» ракет. З огляду на це можна дійти висновку, що ДК «Алмаз» створено не для виробництва, а для легалізації російського озброєння, яке таємно постачає Москва на підконтрольну їй частину Донбасу. Якщо ним справді будуть ракети, за виробництво яких Росія зніме з себе відповідальність, переклавши її на «ДНР», це значно підвищить суб'єктність «республік» та істотно змінить розстановку військових сил на Донбасі. Зі свого боку, це викличе адекватну реакцію Києва, наслідком чого, безперечно, стане серйозне загострення на фронті.

Паралельно Москва робить низку кроків для оптимізації своїх витрат на утримання окупованих територій Донбасу та системи управління ними.

Зокрема це чергова спроба налагодити роботу промислових підприємств ОРДЛО. Для цього Кремль змінив «куратора» промисловості «ДНР/ЛНР». Замість компанії «Зовнішторгсервіс» (ЗТС), якою керував Сергій Курченко, гірничо-металургійний комплекс «республік» віддали в управління приватній компанії «Південний гірничо-металургійний комплекс» (ПГМК), що належить росіянинові Євгену Юрченку, колишньому заступнику губернатора Воронезької області. «Влада» «республік» і сам Юрченко зробили низку заяв щодо «інвестицій» ПГМК у промисловість Донбасу. Проте оскільки на момент заміни Курченка Юрченком борги ЗТС перед керованим ним підприємствам сягнули 58 млрд руб. (згідно з даними російських ЗМІ), «інвестиції» ПГМК підуть не на розвиток промисловості, а на часткове погашення цієї заборгованості. Звісно, такі «інвестиції» апріорі не можуть стати поштовхом до розвитку економіки ОРДЛО, а отже її стагнація триватиме з усіма соціальними наслідками, що звідси випливають…

До заходів з оптимізації витрат належить також створення єдиного економічного простору між «республіками» Донбасу, працювати над чим «ДНР» і «ЛНР» почали зі скасування 1 жовтня митних постів та митного оформлення товарів на кордоні між ними.

«Інтеграційні» заходи закладено в синхронно ухвалених у «республіках» програмах соціально-економічного розвитку на 2022–2024 роки. Одна з цілей цих програм – зниження залежності від постачання ресурсів із України. Зокрема планується «зменшити рівень втрати води в мережах удвічі, що дасть змогу… Луганській Народній Республіці відмовитися від купівлі води з боку України». Зі свого боку, це дасть можливість «ДНР», через яку здійснюється водопостачання південних районів Донецької області, зробити воду інструментом шантажу української влади.

Covid як зброя

На зниження вартості утримання ОРДЛО для Росії працює й політика країни-агресора щодо поширення пандемії коронавірусу на контрольованій нею території. Вона полягає у створенні сприятливих умов для поширення коронавірусу та неможливості його лікування або виїзду для вакцинації сертифікованою вакциною до України.

На практиці це вилилось у проведення масових заходів під час передвиборної кампанії «Єдиної Росії» на виборах до Держдуми РФ. Потім – у саме голосування в так званих інформаційно-консультативних центрах на території ОРДЛО та з допомогою організованого масового вивезення людей на територію Росії. Одночасно з регіону викачували до РФ медичні кадри, роздаючи їм російські паспорти та обіцяючи зарплати у 5–10 разів вищі, ніж в ОРДЛО.

Важливим чинником поширення коронавірусу є також неможливість для людей виїхати на підконтрольну урядові територію, щоб вакцинуватися. Так, 10 жовтня окупаційна адміністрація ОРДЛО закрила для вільного пересування останній і єдиний КПВВ, що постійно працював, – у Станиці Луганській.

Сумнівна й ефективність чи належний режим температурного зберігання тих російських вакцин, які в межах передвиборної агітаційної кампанії ввезла до ОРДЛО «Єдина Росія».

У результаті, коли в РФ було заявлено про тисячу смертей від коронавірусу за добу, лише в ОРДО (без ОРЛО), «офіційно» повідомлялося про 132 смерті. Якщо перерахувати пропорційно кількості населення (144 млн і 2 млн, відповідно), виходить, що в ОРДО рівень смертності від COVID-19 перевищує відповідний загальноросійський показник у 7,3 разу. Притому що РФ – один із лідерів за смертністю від коронавірусу в світі.

Ба більше, є всі підстави вважати, що дані «офіційної» статистики ОРДО неповні й значно нижчі від реального рівня захворюваності та смертності. Населення окупованої частини Донбасу просто не може собі дозволити дорогі тести на ковід (1500 руб. у Донецьку, 1350 руб. у Луганську), тому займається самолікуванням, не звертаючись до лікарень. Через переповненість моргів розтину тіл покійних, у медичному анамнезі яких є тяжкі хронічні захворювання, не роблять і на коронавірус не досліджують. Посмертним діагнозом стає наявне хронічне захворювання або його ускладнення.

Оскільки жертвами коронавірусу стають здебільшого інваліди та пенсіонери, Москва таким чином знижує витрати на пенсійне забезпечення та соціальні виплати на окупованій території. Нині розмір пенсійних виплат, які фінансує Москва в ОРДЛО, становить близько 5 млрд руб. щомісяця (згідно з даними «Пенсійних фондів» «республік»).

Донбас як жертва геополітики Росії

Москва й далі використовує конфлікт на Донбасі як інструмент зовнішньополітичного впливу на Захід, насамперед США, ЄС і НАТО. Саме загрозу конфронтації на Донбасі РФ розглядає як основний запобіжник вступу України до Північноатлантичного альянсу. Російська влада неодноразово заявляла, що вступ Києва до НАТО викличе загострення конфлікту на Донбасі. Прессекретар російського президента Пєсков наголосив: «Це сценарій, що виходить за червоні лінії національних інтересів Росії... що зможе примусити Росію вжити активних заходів для забезпечення власної безпеки». Фактично, це можна розглядати як загрозу вторгнення в Україну, «історичні» обґрунтування для якого в липні виклав у своїй статті «про історичну єдність росіян і українців» Путін.

Тим часом, судячи з авторських публікацій у ЗМІ впливових російських політиків і наближених до влади аналітиків, можна дійти висновку, що Кремль уже не розраховує на швидке розв'язання української проблеми шляхом імплементації до українського політичного простору ОРДЛО, наділених статусом такої собі «політичної автономії». Раніше Москва розраховувала через них впливати на внутрішню та зовнішню політику України. Тепер вона розглядає конфлікт на Донбасі, радше, як знаряддя для досягнення тактичних, а не стратегічних цілей. Роль стратегічної зброї проти України відведено енергетичним та іншим економічним спецопераціям. Насамперед це «Північний потік-2», позбавлення України надходжень від газового транзиту, створення проблем із енергоносіями тощо.

Особливо помітно це стало після саміту президентів Зеленського та Байдена, коли Кремль зрозумів, що США не підуть на неприйнятні для України компроміси щодо Донбасу й не залишать Київ без підтримки у разі військової загрози з боку Москви. Крім того, посилення ЗСУ озброєннями на кшталт «Байрактарів» і «Джавелінів», поряд зі значним мобілізаційним ресурсом військовозобов’язаних, котрі мають бойовий досвід, залишає Кремлю дедалі менше шансів на успішну військову кампанію проти України без провокування внутрішньоросійської політичної кризи. Інакше кажучи, Росія зав’язла в Україні. Все це породило втому від неї російських еліт і змусило їх змінити тактику бліцкригу на тактику гри вдовгу. При цьому Донбасу відводять роль постійної загрози дестабілізації для Заходу та чинника ослаблення української держави.

Саме з цією метою Кремль підтримуватиме керовану конфронтацію на Сході України. А щоб вона була керованою, йому необхідно зберегти за собою лідерство в ініціативі на цьому театрі воєнних дій. Істотною завадою цьому лідерству стало попереджувальне застосування Україною розвідувально-ударних БПЛА «Байрактар». У «республік» немає засобів захисту від БПЛА, що працюють на висоті 8 км. Тепер Москва опинилася перед вибором: поставити відповідні засоби боротьби на територію Донбасу і цим спровокувати нові санкції та звинувачення в ескалації (що може вплинути на запуск Північного потоку-2) чи тимчасово поступитися позиційним лідерством Україні до запуску газопроводу. Але тоді треба убезпечити свій інструмент впливу на Київ («ДНР»/«ЛНР») іншими методами. Один із них – навчання російських військ поблизу українських кордонів і концентрація там військової техніки.

Проте такий метод візуальної гри м'язами (що у тваринному світі свідчить про страх перед противником) уже мало турбує Київ і спрямований, радше, на західних партнерів та «партнерів» України. Саме вони, за задумом Кремля, мають приборкати можливі військові амбіції України щодо звільнення її території на сході.

Варто зазначити, що сьогодні тактика основних зовнішньополітичних акторів (США, Франції, Німеччини, НАТО, ЄС) на полі протистояння російській агресії проти України є пасивною, навіть заграванням із Кремлем. Така безкарність за гібридну агресію проти України стимулює Росію активувати операції гібридної війни і проти країн НАТО. Ми повною мірою бачимо прояви цього на кордонах Білорусі з Литвою та Польщею, де «мирні біженці», організовані ФСБ і Лукашенковим режимом, штурмують державні кордони членів НАТО. Та ж сама підступна тактика дій чужими руками «за спинами жінок і дітей» (© – В.Путін), яку було випробувано в Україні…